Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
70 років від дня народження терапевта, доктора медичних наук, професора Петра Федоровича Дудки (1948)
Лікар-терапевт, доктор медичних наук (1996), професор (2005), професор кафедри терапії стоматологічного факультету Київського медичного інституту (з 2004).
Закінчив Вінницький медичний інститут (1972). Працював дільничним терапевтом поліклінічного відділення Шепетівської ЦРЛ. Професор кафедри терапії стоматологічного факультету Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (2004). У 1996 р. захистив докторську дисертацію “Гемомікроциркуляторна та кінінова системи при ранніх стадіях серцевої недостатності”.
За його ініціативою проводяться фундаментальні наукові дослідження щодо вивчення адаптогенної дії гіпоксітерапії на клітинному та субклітинному рівнях при хронічних неспецифічних захворюваннях легень. Провів дослідження гемореології, мікроциркуляції та калікриїнкінінової системи, що стали основою практичного втілення нових підходів щодо антиагрегатної терапії при серцевій недостатності, ішемічній хворобі серця. Вніс вагомий внесок у розробку наукових концепцій з проблем діагностики та лікування хронічного легеневого серця, а також патофізіології та лікування серцевої недостатності.
Наукові праці: “Стан гемомікроциркуляції при ранніх стадіях серцевої недостатності” (1995); “Експериментально-клінічне обґрунтування ефективності уфібрату при гіперлітопротеідемії” (1999); “Основи функціональної діагностики внутрішніх хвороб” (2000); “Сучасні погляди на ревматичну лихоманку” (2002); “Клінічна пульмонологія” (2003).
140 років від дня народження фтизіатра, доктора медицини, професора Антона Івановича Собкевича (1883-1945)
Фтизіатр, доктор медицини (1918), професор (1926), перший завідувач курсу туберкульозу (1924-1929), директор Київського клінічного туберкульозного інституту (1926-29), декан медичного факультету (1929), професор Київського фармацевтичного інституту (1931-35), науковий співробітник Київського НДІ гігієни харчування (1935-1938).
Закінчив медичний факультет Томського університету (1910), де й працював викладачем, здійснював науково-дослідну роботу в клініці та лабораторії. У роки Першої світової війни перебував на Західному фронті, був головним лікарем санітарно-інфекційного лазарету (1914-1918). У 1918 р. повернувся до Томська, працював викладачем в університеті.
У 1921 р. був обраний постійним науковим співробітником УАН, переїхав до Києва та від 1922 р. працював у Київському медичному інституті (доцент, заступник декана, декан медичного факультету), викладав перший в Україні курс туберкульозу (1926-1929). Лекції читав українською мовою. Саме в цей час вийшли його фундаментальні праці: “Наука про харчування та їжу (дієтика)” (1927), “Механізми і апарат нервової системи” (1928), “Туберкульоз” (1928).
Був активним учасником українських лікарських організацій періоду УНР, пізніше – член президії Медичної секції ВУАН (1929) та член термінологічної комісії. З 1938 р. за станом здоров’я не працював, помер 23 грудня 1945 р.
Василь Тимофійович Покровський (1838-1877), терапевт, доктор медицини (1864), екстраординарний (1867), ординарний (1868) професор, завідувач кафедри спеціальної патології і терапії з госпітальною клінікою Університету Св. Володимира (1866-1877). Учень С.П. Боткіна та І.М. Сеченова.
Закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію з відзнакою та золотою медаллю (1861). Працював ординатором клініки внутрішніх хвороб професора С.П. Боткіна, під керівництвом якого в 1864 р. захистив докторську дисертацію “Об отравлении окисью углерода. Материалы для физиологии угара”.
У вересні 1866 р. відомий анатом і фізіолог професор О.П. Вальтер запропонував його кандидатуру на вакантну посаду керівника кафедри спеціальної патології і терапії з госпітальною клінікою медичного факультету Університету Св. Володимира. У квітні 1867 р. його було затверджено на посаду екстраординарного професора Університету Св. Володимира та завідувача госпітальною терапевтичною клінікою. Одночасно він був призначений ординатором Київського військового госпіталю, на базі якого була розташована клініка.
Пропонував перейти від теоретичного до наочного викладання. У 1867 р. його рекомендації було внесено у відповідні рішення факультету, в яких йшлося про відміну виключно теоретичного викладання спеціальної патології, терапії, хірургії, офтальмології та про необхідність супроводу лекцій клінічними демонстраціями.
Був провідником передових ідей вітчизняної фізіології та клінічної медицини в Україні. Займався питаннями діагностики захворювань нирок, запропонував метод бімануальної пальпації нирок.
Один з перших вів викладання курсу нервових хвороб. Засновник і завідувач неврологічного відділення при Київському військовому шпиталі. Під час проведення активної боротьби з епідеміями тифу перший відмітив, що поворотний тиф є самостійним захворюванням, а не різновидом черевного та висипного тифу.
У 1877 р. очолив боротьбу з тифозною епідемією в Києві та захворів висипним тифом, помер на 39 році життя.
100 років від дня народження оториноларинголога, доктора медичних наук, професора Івана Авксентійовича Куриліна (1918-1984)
Лікар-оториноларинголог, доктор медичних наук (1961), професор (1962), заслужений діяч науки УРСР (1983), лауреат Державної премії УРСР (1979), завідувач кафедри оториноларингології (1963-1984), декан педіатричного факультету (1962-1966) Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.
Закінчив Алма-Атинський медичний інститут (1941). У роки війни (1941-1945) служив командиром санітарної роти, старшим лікарем Піхотного полку Сталінградського та Донського фронтів, потім працював ординатором хірургічного госпіталю 7-ї Гвардейської армії, двічі був поранений. Після демобілізації навчався в клінічній ординатурі на кафедрі оториноларингології Київського інституту удосконалення лікарів під керівництвом професора О.С. Коломійченка (1947-1949 ). З 1950 р. працював у Київському медичному інституті імені О.О. Богомольця.
У 1961 р. захистив докторську дисертацію “Современные методы диагностики и хирургического лечения склеромы с применением стрептомицина”.
Вивчав новоутворення ЛОР-органів, зокрема питання ранньої діагностики пухлинних процесів; склерому, отити, тонзилярні патології в дітей; питання реконструктивно-відновлювальної хірургії верхніх дихальних шляхів; історію оториноларингології. Вперше застосував полімерні матеріали (тефлон, лавсан) для корекції дефектів кісткового та хрящового скелета носа, гортані та трахеї. Розробив набір інструментів для видалення склеромних інфільтратів з будь-якого відділу дихальних шляхів без попереднього розтину гортані та трахеї.
Наукові праці: “Отиты и антриты у детей грудного возраста” (1969); “Хронический тонзиллит у детей, больных туберкулезом” (1971); “Папилломатоз гортани” (1972); “Носовые кровотечения” (1976).
Борис Микитович Маньківський (1883-1962) вений-невролог, академік АМН СРСР (1944), доктор медичних наук (1935), професор (1935), заслужений діяч науки УРСР (1943), завідувач кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту (1922-1961), одночасно – завідувач кафедри нервових хвороб Інституту удосконалення лікарів (1922-1941), науковий керівник Психоневрологічного інституту (1927-1948).
Один з організаторів Інституту геронтології АМН СРСР (1958).
Народився в м. Козельці на Чернігівщині в родині лікаря, закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира (1910). Учень М.М. Латиського. Навчався в Лейпцигу, Сорбоні, проходив стажування у клініці Салпетрієр в Парижі.
Досліджував інфекційну патологію нервової системи, проблеми нейроревматизму, нейрогеронтології та геріатрії, судинних захворювань головного мозку. Першим у світовій літературі описав клініку краніофарингіом, пароксизмальний параліч і вперше запропонував патогенетичне лікування його як явища діенцефальної патології.
Одним з перших впровадив рентгенологічний і капіляроскопічний методи в неврологію, обґрунтував застосування антибіотиків, гормонів і сульфамідів.
У період “українського відродження”, а також пізніше публікував праці українською мовою, був членом редколегії 1-го та 2-го видань Великої Медичної Енциклопедії (Москва), наукових журналів (“Журнал невропатологии и психиатрии им. С.С. Корсакова”, “Врачебное дело”, “Современная психоневрология”).
У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються праці Б. М. Маньківського, підготовлені одноосібно або у співавторстві:
Література про Б. М. Маньківського:

Лідія Олександрівна Булахова (1928) лікар-психіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячої психоневрології, професор кафедри (від 1992) Київського інституту удоконалення лікарів, провідний науковий співробітник відділу медико-соціальної реабілітації дітей та підлітків з психічними та поведінковими розладами Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України (1995-2015).
Закінчила Сталінський (нині Донецький) медичний інститут (1951), вихованка школи В.П. Протопопова, Й.А. Поліщука, захистила докторську дисертацію “Клінічне та патофізіологічне дослідження фенілкетонурії”. Від 1958 р. – в Київському інституту удоконалення лікарів.
Основні напрями наукової роботи: психичні розлади у зв’язку зі спадковими порушеннями обміну речовин. Вперше в Україні ввела діагностику та лікування фенілкетонурії й інших спадкових моногенних хвороб.
Наукові праці: “Атлас экспериментального исследования высшей нервно-психической деятельности” (1968); “Клиническая генетика в психиатрии” (1981); “Детская психоневрология” (2000).
У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферат дисертація Л.А. Булахова.
1. “Особенности кожных капилляров у больных шизофренией и маниакальнодепрессивным психозом” (1959)
Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Л.А. Булахова, підготовлені одноосібно або у співавторстві:
1. Уход за больными в детском психиатрическом стационаре (1989)
2. Справочник детского психиатра и невропатолога (1985)
3. Клиническая генетика в психиатрии (1981)
4. Детская психоневрология (2001)
5. Атлас для экспериментального исследования отклонений в психической (высшей нервной деятельности человека) (1968)
6. Атлас для экспериментального исследования отклонений в психической деятельности человека (1980)