Календар медицини

150 років від дня народження терапевта, доктора медицини, ординарного професора Григорія Митрофановича Малкова (1869-1920)

Терапевт, доктор медицини (1897), професор (1911). Закінчив Пермську міську гімназію (1888), Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі (1894), де в 1897 захистив докторську дисертацію “К патологии желтухи. О выделении желчных кислот с мочою, брюшной водянке и некоторых других явлениях при задержке желчи в организме”. Під час навчання брав участь у ліквідації спалахів холери в Самарі (Росія, 1892). У 1905-1919 – завідувач кафедри спеціальної патології та терапії Університету св. Володимира в Києві. Також читав лекції в Олександрівській лікарні Києва, працював у лікарні Київського благодійного товариства.

Розробив амбулаторний метод лікування туберкульозу легень за допомогою гваяколу. Вивчав питання лікарської етики, деонтології та медичного законодавства.

Наукові праці: “Случай смещенной сильно увеличенной селезенки при лейкемии” (1896); “По поводу случая рака выходной части желудка в сочетании с круглой язвой” (1897); “Об основах классификации болезней в связи с историческим ходом развития медицины” (1906); “О лечении туберкулеза легких накожным применением чистого гваякола” (1913); “Случай желудка в форме песочных часов: Из клиники при кафедре частной патологии и терапии в Киевском ун-те и из больницы Киевского благо­­творительного об-ва” (1913).

95 років від дня народження фахівця з геронтології та вікової фізіології, доктора медичних наук, професора, академіка НАН та АМН України Володимира Веніаміновича Фролькіса (1924-1999)

Академік АМН України (1993), НАН України (1988), член Нью-Йорської академії наук (1994), доктор медичних наук (1958), професор (1966), заслужений діяч науки і техніки (1993), віце-президент АМН України (1993-1999), завідувач лабораторії фізіології Інституту геронтології АМН України (1959-1999), завідувач відділу біології старіння (до 1999).

Відомий вчений у галузі сучасної геронтології та вікової фізіології. Основний напрям робіт – вивчення механізмів старіння, вікової патології; пошук засобів подовження життя. Ним розроблена адаптаційно-регуляторна теорія старіння, запропоновані уявлення про процеси антистаріння (вітаукт), гіпотеза про гено-регуляторний механізм розвитку вікової патології, розроблена концепція гено-регуляторної терапії, проаналізовані нейро-гуморальні та мембранні зміни в процесі старіння; відкрито новий клас внутрішньоклітинних регуляторів (інвертори); створені нові підходи до експериментального подовження життя.

Наукові праці: “Aging and life-prolonging processes”(1982); “Life span prolongation” (1991); “Старение, эволюция и продление жизни” (1993); “Старение и экспериментальная возрастная патология сердечно-сосудистой системы” (1994); “Aging cardiovascular system. Physiology and pathology” (1996).

190 років від дня народження хірурга, доктора медицини, екстраординарного, ординарного професора Юлія Карловича Шимановського (1829-1868)

У 1856 закінчив медичний факультет Дерптського (тепер м. Тарту, Естонія) університету. Цього ж року захистив докторську дисертацію та був призначений асистентом хірургічної клініки. У 1858 переїхав до Гельсінгфорса (Хельсінкі, Фінляндія) й очолив кафедру хірургії місцевого університету, був його професором. Розквіт його діяльності розпочався в 1861, коли він був запрошений професором кафедри оперативної хірургії в Київський університет св. Володимира та хірургом-консультантом Київського військового госпіталю. Завідувач кафедри оперативної хірургії Київського університету (1861-1867).

Зробив великий внесок у розвиток трансплантології, пластичної та відновлювальної, а також військово-польової хірургії. Модифікував кістково-пластичну операцію при ампутації стегна (операція Грітті-Шимановський), уперше у світі склав класифікацію дефектів шкіри для наступних пластичних операцій, розробив схеми шкірної пластики, метод закриття великих дефектів з допомогою шматків шкіри, взятих по колу.

Працюючи в доантисептичну епоху проявив наукову прозорливість. Дотримуючись чистоти при виконанні операцій і використовуючи слабкий розчин антисептика він добився надзвичайно успішних на той час післяопераційних результатів.

Ю. К. Шимановським було опубліковано понад 60 наукових праць. Автор фундаментальних монографій «Оперативна хірургія» (1864) та «Операції на поверхні людського тіла» (1865), вперше в світовій хірургічній практиці описав вільне перещеплення шкіри. Обстоював щадний принцип хірургічних операцій, виступав за широке використання шкірної пластики, удосконалив гіпсову пов’язку, запропоновану І. П. пироговим, винайшов і модифікував близько 80 медичних інструментів, приладів та пристроїв. Колекція інструментів, які він винайшов, здобула високу оцінку на Всесвітній виставці в Парижі (1867). У «Підручнику з оперативної хірургії» одним з перших детально описав техніку застосування наркозу.

125 років від дня народження гігієніста, організатора охорони здоров’я, доктора медичних наук, професора Соломона Соломоновича Кагана (1894-1965)

Гігієніст, доктор медичних наук (1935), професор (1926). Закінчив Київський університет (1919). Працював у Київському медичному інституті: завідувачем кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я (1924-1928 та 1934-1952); ректором (1928-1932), завідувачем кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я Дніпропетровського медичного інституту; керівником організаційно-методичного відділу Українського НДІ туберкульозу (нині Інститут фтизіатрії і пульмонології НАМНУ, Київ, 1953-1960).

Наукові дослідження були присвячені соціальній гігієні, санітарній статистиці, демографії та історії медицини.

Наукові праці: “Нариси теорії соціальної гігієни” (1932); “Предварительные итоги изучения методов организации борьбы с туберкулезом в сельских условиях” (1955); “Об уточнении научных терминов “заболеваемость”, “болезненность” и “патологическая пораженность” населения и правильном их применении”; “Организационно-методические вопросы борьбы с туберкулезом в сельских местностях” (1957); “Видатний санітарний діяч України – академік АН УРСР О.В. Корчак-Чепурківський” (1965).

Коваленко Володимир Миколайович (1949) терапевт, доктор медичних наук (1982), професор (1983), академік НАМН України (2010), заслужений діяч науки і техніки України (1998). Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1972), де відтоді й працював: від 1983 – завідувач кафедри терапії, від 1985 – декан факультету удосконалення лікарів; від 1989 – в Національній медичній академії післядипломної освіти: від 1990 – завідувач кафедри терапії та ревматології; водночас від 1991 – засновник і директор Українського ревматологічного центру, від 1998 – директор Інституту кардіології НАМНУ (усі – Київ). Президент Асоціації кардіологів та ревматологів України (від 1993). Головний терапевт (1989-1990) і ревматолог (1991-1998) МОЗ України.

Вивчає проблеми профілактики та ранньої діагностики ревматичних і серцево-судинних захворювань, зокрема артеріальної гіпертензії та серцевої недостатності. Одним з перших в Україні впровадив у практику лікувально-профілактичних закладів ультразвукове дослідження серця і суглобів. Обґрунтовує принципи застосування так званої біологічної терапії при ревматичних хворобах – ревматоїдному та псоріатичному артритах, анкілозивному спондиліті. Запропонував низку нових методів протизапальної та ензимної терапії. Удосконалює організаційні форми роботи терапевтичних і ревматологічних служб України.

Наукові праці: “Избранные вопросы ревматологии в клинике внутренних болезней” (1994); “Клиническая фармакология и фармакотерапия в ревматологии” (1995); “Диагностика и лечение ревматических болезней” (1999); “Ревматоидный артрит. Диагностика, лечение” (2001); “Номенклатура, класифікація, критерії діагностики та програми лікування ревматичних хвороб” (2004); “Академік Стражеско та сучасність” (2006); “Нарушения сердечного ритма и проводимости” (2009).

Горовенко Григорій Гаврилович (1914-1986) хірург, доктор медичних наук (1961), професор (1962), заслужений діяч науки УРСР (1969). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив 1-й Харківський медичний інститут (1939).

Від 1946 працював у Київському НДІ фтизіатрії і пульмонології: від 1966 – заступник директора з наукової роботи, від 1978 – завідувач фтизіохірургічного відділення. Головний хірург МОЗ УРСР (1965-1982), голова проблемної комісії “Патологія органів дихання” при Головному управлінні науково-дослідних робіт МОЗ УРСР (від 1969).

Удосконалював методи хірургічного лікування захворювань органів дихання, зокрема легень із супровідними цукровим діабетом та амілоїдозом. Розробляв методики кавернотомії та кавернопластики, резекцій легенів після колапсохірургічного втручання, хірургічного лікування розповсюджених форм туберкульозу та неспецифічних захворювань легень.

Наукові праці: “Резекция легких после неэффективной коллапсотерапии” (1962); “Хирургические методы лечения туберкулеза легких на Украине за 12 лет” (1963); “Достижения хирургии за 50 лет советской власти на Украине” (1967); “Вероятностно-статистические методы и ЭВМ в медико-биологических исследованиях” (1970); “Хирургическое лечение заболеваний легких у больных пожилого возраста” (1975).