Календар медицини

Дяченко Сергій Степанович (1898-1992) мікробіолог, доктор медичних наук (1941), професор (1945), заслужений діяч науки УРСР (1967).

Сергій Степанович закінчив Київський медичний інститут (1927). Працював лікарем і викладав у Ніжинському інституті народної освіти. 1929-1963 – в Українському інституті епідеміології та мікробіології (нині Інститут епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ, Київ): заступник директора (1943-1951); водночас від 1935 – у Київському медичному інституті: 1943-1973 – завідувач, від 1973 – науковий консультант кафедри мікробіології. У 1938 відбув ув’язнення за звинуваченням у шкідництві.

Вивчав антигенну будову бактерій кишкової групи, етіологію інфекційних захворювань, механізми імунітету. Сформулював основні закономірності впливу кортикостероїдних гормонів на функціонування окремих ланок імунітету. Досліджував антиген вірулентності черевнотифозної палички та розробляв принципи лікувального застосування специфічної для нього сироватки. Низку наукових праць присвятив історії української мікробіології.

Наукові праці: “Цереброспинальный менингит” (1935); “Мікроорганізми і їх роль в житті людини” (1950); “Діагностичні мікробіологічні дослідження при інфекційних захворюваннях” (1957); “Патогенные вирусы человека” (1974, 1980); “Классификация вирусных инфекций человека” (1977); “Микробиологические методы диагностики инфекционных заболеваний” (1982).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці С.С. Дяченко, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Діагностичні мікробіологічні дослідження (1957)
2. Живі вакцини (1949)
3. Микробиологические методы диагностики инфекционных заболеваний (1962)
4. Патогенные вирусы человека (1980)
5. Профілактика інфекційних захворювань (1952)

Возіанов Олександр Федорович (1938-2017) уролог, доктор медичних наук (1978), професор (1980), академік НАНУ (1991), НАМНУ (1993), АМН Бразилії (1997), Польщі (1997), Білорусі (1998) та Росії (2001), заслужений діяч науки УРСР (1986). Герой України (2000). Закінчив Київський медичний інститут (1962). Працював лікарем (1966-1968); від 1968 – в Національному медичному університеті (Київ): від 1979 – завідувач кафедри урології; одночасно від 1987 – директор Інституту урології НАМНУ; від 1990 – начальник Лікувально-оздоровчого управління при Президентові України; від 1993 – президент НАМНУ. Голова Українського товариства урологів (від 1987), президент Асоціації урологів України (від 1995).

Олександр Федорович досліджував функціональні методи діагностики та хірургічного лікування основних урологічних захворювань. Розробив класифікацію передраку та раку передміхурової залози та сечового міхура, оригінальну методику операції та спеціальний інструментарій для вилучення доброякісної пухлини передміхурової залози. Засновник лабораторій радіонуклідної (1972) та термографічної (1983) діагностики, першого в Україні відділення екстракорпоральної літотрипсії (1996) та клініки ендоскопічної урології (1998).

Наукові праці: “Радиоизотопные методы диагностики в детской урологии” (1972); “Хирургическое лечение рецидивного нефролитиаза” (1984); “Атлас-руководство по урологии” (1990); “Клиническая термодиагностика” (1991); “Болезни мочевого пузыря у детей” (1992); “Предрак и ранние формы рака мочевого пузыря” (1994); “Сексологія і андрологія” (1997); “Цитокины: Биол. и противоопухол. свойства” (1998); “Эндокринная терапия рака предстательной железы” (1999); “Вроджені вади сечових шляхів у дітей” (2000); “Урологія” (2002); “Основы нефрологии детского возраста” (2002); “Рак передміхурової залози” (2004).

Балтайтіс Юлій Вікторович (1938) хірург, доктор медичних наук (1985), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (2000). Закінчив Ворошиловградський медичний інститут (1962).

Юлій Вікторович працював лікарем (1962-1964); асистентом Донецького медичного інституту (1964-1968); від 1968 – у Національному медичному університеті (Київ): 1968-1970 – асистент кафедри факультетської хірургії, 1970-1986 – доцент кафедри хірургічних хвороб № 1, 1986-1989 – професор, 1989-2000 – завідувач кафедри факультетської хірургії № 1, одночасно 1988-1990 – декан 2-го лікувального факультету. 1986-2000 – головний проктолог МОЗ України. Від 2000 – у США.

Фахівець у галузі абдомінальної хірургії, зокрема колопроктології.

Наукові праці: “Осложнения аппендэктомии” (1978); “Неспецифический язвенный колит” (1986); “Низкие температуры в медицине” (1988).

Сиваченко Тамара Порфиріївна (1923-2015) вчений, педагог, організатор охо­рони здоров’я, заслуже­ний діяч науки України, доктор медичних наук (1967), професор (1968).

Тамара Порфиріївна з 1966 очолювала кафедру медичної радіології Київського інституту удосконалення лікарів, якою завідувала протягом 27 років. У 1967 захистила докторську дисертацію “Діагностичне та лікувальне застосування ра­діоактивних ізотопів йоду” і за рік отримала звання професора.

У 1972 за розробку та впровадження вітчизня­ної радіологічної техніки в клінічну практику їй була присуджена Державна премія України в галузі науки і техніки, а в 1979 – звання “За­служений діяч науки і техніки України”.

Один з про­відних учених-радіологів і організаторів радіоло­гічної служби України. За її безпосередньою учас­тю було створено радіологічні лабораторії, відділен­ня в лікарнях і науково-дослідних інститутах.

Грицюк Олександр Йосипович (1923-1990) терапевт, доктор медичних наук (1966), професор (1968), член-кореспондент АМН СРСР (1978). Заслужений діяч науки УРСР (1985). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив Київський медичний інститут (1951), де й працював (1951-1970; у 1973-1990 очолював кафедру шпитальної терапії № 1); директор Київського НДІ клінічної медицини (нині Інститут кардіології АМНУ, 1970-1974). Головний терапевт МОЗ УРСР (1967-1970, 1974-1979).

Олександр Йосипович вивчав проблеми кардіології, ревматології, організації терапевтичної служби, процеси згортання крові, фібринолізу та тромбоутворення. Вперше описав перехід дрібновогнищевого інфаркту міокарда у великовогнищевий. Очолював Товариство кардіологів України.

Наукові праці: “Тромбозы и эмболии при ревматизме” (1973); “Инфаркт миокарда” (1979); “Пособие по кардиологии” (1984); “Воспалительные заболевания сердца” (1986); “Клиническая ангиология” (1988); “Лекарственные средства в клинической кардиологии и ревматологии” (1992); “Практическая гемостазиология” (1994).

Головченко Юрій Іванович (1943) невропатолог, доктор медичних наук (1979), професор (1980), заслужений діяч науки і техніки України (2006). Закінчив Київський медичний інститут (1966). Працював лікарем. Від 1971 – у Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ): від 1980 – завідувач кафедри неврології № 1, одночасно 1985-1993 – декан терапевтичного факультету. Головний невропатолог МОЗ України (1983-2003), заступник голови Українського товариства невропатологів та психіатрів (від 1990).

Юрій Іванович робив досдлідження в галузі неврології, зокрема з проблем лікування захворювань периферичної нервової системи та судинних захворювань головного мозку.

Наукові праці: “Парастетическая мералгия” (1971); “Возрастные изменения нервных стволов” (1983); “Збірник питань та тестових завдань на здобуття сертифікату спеціаліста” (2001); “Тести з неврології” (2002).