Календар медицини

Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.

Січ
31
Вт
Скакун Микола Петрович (1924-2006)
Січ 31 день

Скакун Микола Петрович (1924-2006)Скакун Микола Петрович (1924-2006) професор-фармаколог, завідувач кафедри фармакології Тернопільського медичного інституту (1957-91). Автор праць з профілактики і лікування захворювань печінки. Створив школу фармакологів-гепатологів.

Народився в с. Уяринці Тиврівського району Вінницької обл.; навчався в 1-му Київському медичному інституті (1940-1941), Донецькому медичному інституті (1941-1942), Ленінградській Військово-медичні академії імені С. М. Кірова (1942-1943); з 1943 р. перебував у розпорядженні Ленінградського штабу партизанського руху, виконував обовʼязки старшого лікаря 1-го партизанського полку 5-ї партизанської бригади; після звільнення Ленінградської та Псковської областей виконував обовʼязки старшого лікаря стрілецького полку та командира санітарної роти у складі Ленінградського, 1-го Прибалтійського та 1-го Українського фронтів; у 1945-1946 рр. – завідувач Копистиринського фельдшерсько-акушерського пункту; вищу медичну освіту здобув у Львівському медичному інституті (1946-1950).

Навчався в аспірантурі (1950-1953) та працював (1953-1957) на кафедрі фармакології цього ж інституту; від 1957 до 1991 р. очолював новостворену кафедру фармакології Тернопільського державного медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «К фармакологии парааминосалициловой кислоты», а в 1961 р. – докторську дисертацію «Основы фармакологии желчеотделительного процесса»; професор; керівник Тернопільського регіонального відділення Державного фармакологічного центру МОЗ України; Заслужений працівник вищої школи України; академік Української академії наук.

Автор понад 450 наукових та навчально-методичних публікацій, зокрема 11 мо-нографій, 12 підручників та навчальних посібників, 10 методичних рекомендацій, 3 довідників.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення фізіології та патології печінки, пошук нових медикаментозних засобів із гепатопротекторною активністю, опрацювання нових методів фармакотерапії Гострих та хронічних уражень печінки хімічними та фізичними чинниками довкілля, фармакологічний аналіз механізмів жовчоутворення та жовчовиділення, вивчення механізмів регуляції зазначених функцій печінки в нормі та патології, дослідження ролі генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їхньої токсичності та ефективності дії при різних захворюваннях; запропонував низку нових жовчогінних та антиоксидантних засобів, вивчив їхню фармакодинаміку й ефективність при захворюваннях печінки та взаємодію їх з іншими лікарськими препаратами; опрацював клінічну класифікацію жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990).

Науковий консультант і керівник 9 докторських та 41 кандидатської дисертацій; іменем М. П. Скакуна названо Навчально-науковий інститут фармакології, гігієни та медичної біохімії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.

Лют
2
Чт
Радзієвський Олексій Григорович (1864-1935)
Лют 2 день

Радзієвський Олексій Григорович (1864-1935) хірург, доктор медицини (1901), професор (1907), приват-доцент кафедри хірургії Київського університету (1902), завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського медичного інституту (1920-32). Одним з перших у Києві почав виконувати операції на центральній та периферичній нервовій системі, на нирках і сечоводі. Запропонував одномоментну простатектомію, розробив оперативний прийом при лікуванні емпієми плеври.

Олексій Григорович народився в м. Василькові Київської губернії, небіж Івана Нечуя-Левицького, у родині якого і виховувався. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1889), після закінчення якого працював на посаді ординатора факультетської хірургічної клініки проф. Рінека (1889-1893).

У 1893-1899 рр. удосконалювався в хірургічних клініках Парижа, Цюріха, Кенігсберга, Бреславля та Берну; одночасно вивчав бактеріологію, патологічну анатомію та гістологію в Пастерівському інституті в I.I. Мечникова та E. Ру, а згодом у Пфейфера та Тавеля. У 1901 р. захистив докторську дисертацію на тему «К учению о bacterium coli»; у 1902-1907 рр. – приват-доцент з курсу урології Університету св. Володимира та з 1903 р. – ординатор Кирилівської губернської земської лікарні; від 1907 до 1919 р. – професор Жіночого медичного інституту по кафедрі загальної хірургії; від 1920 до 1932 р. – завідувач кафедри Госпітальної хірургії Київського медичного інституту; професор (1907).

Автор понад 50 наукових публікацій; наукові праці присвячені різним питанням клінічної та оперативної хірургії.

Одним із перших застосував цистоскопію, запропонував одномоментну простатектомію, виконував пересадку сечоводів у пряму кишку, розробив оперативний спосіб при емпіємі плеври, запропонував операцію з приводу випадіння прямої кишки.

У 1911 р. запропонував найкращий доступ до всіх анатомічних структур, розміщених у глибоких шарах сідничної ділянки; наукові праці: «Закон смертельной инфекции» (1901), «О хирургическом лечении уремии» (1903), «По поводу так называемого хронического аппендицита» (1929).

Лют
16
Чт
Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995)
Лют 16 день

Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995)Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995) доктор медичних наук (1961), професор, завідувач кафедр травматології, ортопедії та військово-польової хірургії Харківського державного медичного університету.

Віктор Пилипович народився в с. Коростильово Мучкапського району Тамбовської обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Дніпропетровському медичному інституті (1945-1951). Працював (1951-1962) в Українському НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка, де пройшов шлях від лікаря до керівника клініки дитячої хірургії. Від 1962 до 1989 р. – завідувач кафедри ортопедії, травматології та військово-польової хірургії Харківського медичного інституту.

У 1970-1973 рр. працював на посаді радника Міністерства охорони здоровʼя Кувейту та хірурга ортопедичного шпиталю в Ель-Кувейті, у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Заживление перелома бедра в эксперименте при внутрикостной фиксации отломков металлическим штифтом», а в 1961 р. – докторську дисертацію, присвячену лікуванню вогнепальних переломів; професор; заступник головного редактора журналу «Ортопедія, травматологія та протезування»; член правління Всеукраїнського та Всесоюзного наукових товариств ортопедів-травматологів. Член Міжнародного товариства хірургів ортопедів-травматологів; Заслужений діяч науки УРСР.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Основні напрями наукової діяльності: кістково-суглобовий-туберкульоз, вогнепальні переломи та травматизм; науковий консультант і керівник 3 докторських та 19 кандидатських дисертацій.

Лют
17
Пт
Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934)
Лют 17 день

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934)Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Лют
23
Чт
Луценко Іван Митрофанович (1869-1919)
Лют 23 день

Луценко Іван Митрофанович (1869-1919)Луценко Іван Митрофанович (1869-1919) військовий лікар, один з організаторів військової медицини в УНР. Доктор медицини (1892). Вважається одним із засновником такого напряму у вітчизняній медицині, як гомеопатія. Громадський діяч. Член Центральної Ради. Відомий літературознавець, критик, публіцист.

Іван Митрофанович народився в с. Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії; вищу освіту
здобув на математичному (1882-1883) та природничому (1883-1887) відділеннях фізико-математичного факультету С.Петербурзького університету.

Автор кандидатської дисертації «Табачная культура в Малороссии и табачный кризис 1883-1884 годов»; медичну освіту «лекарь с отличием» здобув у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург 1891). У 1891-1893 рр. служив на посадах військового лікаря – молодший лікар 55 піхотного Подільського полку (1891), лікар 54 піхотного Мінского полку (1892-1893); у 1892 р. був відряджений у Кубанську область для боротьби з холерою; брав участь у боротьбі з курячою сліпотою в таборах росій сарабії, у 1893 р. захистив докторську дисертацію «К ученню о куриной слепоте. (История одной эпидемия куриной слепоты и очерк учения об этой болезны».

З 1893 р. мешкав в Одесі, де практикував як приватний лікар; читав лекції з популярної медицини в Одеській лікаовній семінарї та на Жіночих медичних курсак, член Товариства Одеських лікарів; член правліния Одеського товариства послідовників гомеопат (8 1894 р.); був одним із секретарів Всеросійського зʼїзду послідовників гомсопатії. Під час Першої світової війни служив військовим лікарем; один із організаторів та перший голова правління одеського товариства «Просвіта»; засновник першої в Одесі української газети «Народное дело» (1906).

Один із засновників «Братства Тарасівців»: у 1917 р. обраний головою Української військової ради, яка діяла в Одеському військовому окрузі, на Чорноморському флоті та Румунському фронті; на 1-му Всеукраїнському військовому зʼїзді (18-20 травня 1917 р.) обраний членом Українського генерального військового комітету; член Центральної ради (1917); керівник одеського відділення Національного союзу (1918); генеральний хорунжий Вільного козацтва; брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського; у грудні керував військовими формуваннями Директорії, які вступили в Одесу після висадки французького та добровольчого десантів; організував одеський студентський загін та Подільський кіш Діючої армії УНР; загинув у бою з червоною кіннотою; основні праці: «Краткое руководство к анализу мочи, молока и масла» (1888), «Корь и ее лечение» (1899), «Геморой и его лечение» (1900, 1904, 1910), «Дифтерит и его лечение» (1900), «Брюшной тиф» (1903), «Холера, ее сущность и способы борьбы с нею» (1908); у 1910 р. опублікував свій переклад книги «Клиническая фармакология. Курс лекций, читанных в Ганемановской медицинской коллегии в Филадельфии профессором Э. А. Фаррингтоном», яка була перевидана в Москві в 1936 р. та в Киеві в 1992 р. у жовтні 2003 р. Асоціація гомеопатів України провеле в м. Києві IV Міжнародний гомеопатичний конгрес-присвячений памʼяті І. М. Луценка.

Лют
24
Пт
Попов Євген Олексійович (1899-1961)
Лют 24 день

Попов Євген Олексійович (1899-1961)Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии».

Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер – Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту.

Від 1932 р. – завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. – консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. – заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. – заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957).

Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів;

Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку.

Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).