Календар медицини

Тимошенко Леонід Васильович (1921–2004) – видатний український учений у галузі акушерства та гінекології, доктор медичних наук (1963), професор (1964), член-кореспондент НАН України (1992) та НАМН України (1993).

Освіта та початок діяльності

У 1948 році закінчив Київський медичний інститут. Професійний шлях розпочав у сфері журналістики та видавничої справи:

кореспондент редакції столичної інформації РАТАУ при Раді Міністрів УРСР;
редактор армійської газети «На защите Родины» (1945–1948);
старший редактор і завідувач відділу науково-популярної та масової літератури Державного медичного видавництва УРСР (1950–1952).
Науково-педагогічна діяльність

З 1952 року працював у Київському НДІ педіатрії, акушерства і гінекології ім. П. М. Буйка:

• молодший науковий співробітник (1952–1959);
• старший науковий співробітник (1959–1961).

Подальша діяльність:

• доцент Київського медичного інституту (1961–1964);
• завідувач кафедри акушерства та гінекології Львівського медичного інституту (1964–1971);
• завідувач кафедри акушерства та гінекології Київського інституту удосконалення лікарів (з 1971 р.);
• професор кафедри військової хірургії Військово-медичної академії МО України (1995–1999);
• професор-консультант Київського обласного центру охорони здоров’я матері та дитини (1996–2004).

Основні напрями наукових досліджень

Наукова діяльність Леоніда Тимошенка охоплювала широкий спектр проблем акушерства та гінекології, зокрема:

• функціонування системи адаптації організму жінки в нормі та при патологіях;
• маткові кровотечі в акушерстві;
• нейрогуморальна регуляція скоротливої діяльності матки;
• питання акушерської ендокринології;
• фактори ризику ускладнень у вагітних та плода;
• принципи комплексної допологової підготовки та знеболювання пологів;
• асфіксія плода і новонародженого;
• функціональні стани у вагітних і гінекологічних хворих.

Особливу увагу вчений приділяв ролі резус-фактора у виникненні гемолітичних ускладнень, що стало важливим внеском у розвиток сучасного акушерства.

Відзначається з ініціативи ВООЗ щорічно в другу суботу травня. Перший Всесвітній день боротьби з артеріальною гіпертонією пройшов 14.05.2005 р.

Артеріальна гіпертензія – одне з найпоширеніших захворювань серцево-судинної системи. Більше 1,5 млрд осіб у світі хворіють на гіпертонію, проте майже 45 % хворих не знають, що у них підвищений тиск. В Україні зареєстровано понад 13 млн осіб, хворих на артеріальну гіпертензію, з яких систематично отримують лікування лише 14 %, приймають лікарські препарати періодично – 35 %. Щорічно цю хворобу виявляють у 1 млн українців.

Мета проведення заходів, присвячених Всесвітньому дню боротьби з артеріальною гіпертонією, – підвищення інформованості населення про серйозні ускладнення артеріальної гіпертонії, поширення інформації про те, як можна запобігти розвитку цього захворювання.

День Червоного Хреста і Червоного півмісяця заснований на честь швейцарського гуманіста Анрі Дюнана, який народився цього дня в 1828 р. У середині минулого сторіччя з його ініціативи вперше стали створюватися групи добровольців, які надавали допомогу пораненим на полях битв. У 1863 р. за його ініціативою була скликана конференція, що поклала початок міжнародному товариству Червоного Хреста.

Офіційно назву “Міжнародний Червоний Хрест” було затверджено в 1928 р. на 13-й міжнародній конференції в Гаазі, де був прийнятий статут організації, що змінювався згодом у 1952 і 1965 рр.

На 25-й міжнародній конференції Червоного Хреста, що відбулася в жовтні 1986 р., було затверджено нову назву організації – “Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця”. Завдання організації – надання допомоги пораненим, хворим і військовополоненим під час збройних конфліктів, допомога жертвам стихійних лих. Основні принципи діяльності руху – гуманність, неупередженість, добровільність, єдність, універсальність.

У всіх куточках планети Міжнародний Рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця здійснює свою діяльність, щоб допомогти кожній людині. Всесвітнє співтовариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, що об’єднує у своїх рядах майже півмільйона співробітників і 17 мільйонів волонтерів, є потужною силою, здатною змінити на краще життя тих, хто перебуває в найбільш уразливому становищі.

Перехрестенко Петро Михайлович (1936-2024)- відомий український хірург, доктор медичних наук (1991), професор (1997), фахівець у галузі трансфузіології та гематології.

Освіта та початок професійної діяльності

У 1961 році закінчив Київський медичний інститут. Професійну діяльність розпочав у практичній медицині:

• лікар-хірург, головний лікар Білогородської дільничної лікарні (1961–1964).

Наукова та управлінська діяльність

• лікар-хірург, науковий працівник Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії (1964–1971);
• заступник начальника, начальник Головного управління науково-дослідних робіт МОЗ України (1971–1988);
• директор Київського НДІ гематології та переливання крові (1988–2011);
• з 1998 року — завідувач відділу організації трансфузіологічної та гематологічної допомоги населенню цього ж інституту;
• з 1994 року — професор кафедри гематології та трансфузіології Київського інституту удосконалення лікарів;
• головний трансфузіолог МОЗ України (з 1989).

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Петра Перехрестенка були спрямовані на вирішення актуальних проблем хірургії та трансфузіології, зокрема:

• застосування полімерних матеріалів у хірургічній практиці;
• розвиток клінічної та виробничої трансфузіології;
• використання стовбурових клітин у лікуванні гематологічних захворювань;
• розробка новітніх методів безшовного закриття ранових поверхонь паренхіматозних органів;
• створення комбінованого препарату з кровоспинними та антибактеріальними властивостями.

Саєнко Валерій Феодосійович (1941) – видатний український хірург, доктор медичних наук (1980), професор (1984), член-кореспондент НАН України (1991) та НАМН України (1993), заслужений діяч науки і техніки України (1992).

Освіта та професійний шлях

У 1964 році закінчив Харківський медичний інститут.

• науковий співробітник Київського НДІ гематології і переливання крові (1970–1972);
• з 1972 року — керівник відділу хірургії шлунково-кишкового тракту Київського НДІ клінічної та експериментальної хірургії;
• директор цього інституту (1988–2007);
• головний трансплантолог МОЗ України.

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Валерія Саєнка охоплювали ключові проблеми сучасної хірургії, зокрема:

• вивчення патогенезу виразкової хвороби;
• розробка та впровадження органозберігаючих операцій на основі ваготомії при
• виразковій хворобі дванадцятипалої кишки;
• хірургічне лікування післярезекційних синдромів і пухлин органів травлення;
• дослідження патогенезу та лікування хірургічного сепсису;
• впровадження принципів антибіотикопрофілактики в хірургії;
• розвиток трансплантології в Україні;
• розробка і впровадження малоінвазивних методів (лапароскопічних, ендоскопічних, ендоваскулярних) у лікуванні захворювань органів травлення та судин.

110 років від дня народження акушера-гінеколога, доктора медичних наук, професора, члена-кореспондента АМН СРСР Миколи Сергійовича Бакшеєва (1911-1974)

Акушер-гінеколог, доктор медичних наук (1952), професор (1952), член-кореспондент АМН СРСР (1966). Закінчив Харківський медичний інститут (1933), де й працював асистентом кафедри акушерства й гінекології (1943-1948); доцент Львівського медичного інституту (1948-1950); завідувач кафедри акушерства й гінекології Ужгородського університету (1950-1959) та Київського медичного інституту (1959-1974). Головний акушер-гінеколог МОЗ України (1959-1974).

Основні напрями наукової діяльності: переливання плацентарної крові, фізіологія та патологія скорочувальної функції матки, лікування пізніх токсикозів вагітних і зниження материнської смертності, реанімація в акушерстві та гінекології, онкології. Був головою правління Українського товариства акушерів-гінекологів.

Наукові праці: “Маточные кровотечения в родах и раннем послеродовом периоде” (1966); “Лечение рака яичников” (1969); “Маточные кровотечения в акушерстве” (1975); “Вплив різних методів родостимуляції на функціональний стан плаценти і плода” (1975); “Сократительная функция матки” (1976); “Злокачественные новообразования женских половых органов” (1977).