Календар медицини

Фудель-Осипова Софія Іванівна (1898-1987) фізіолог, доктор медичних наук (1953), професор, завідувачка кафедри нормальної фізіології Київського медичного інституту (1944-1946 і 1953-1955), лабораторій Інституту геронтології (1959-1964) та Інституту гігієни і токсикології пестицидів і пластичних мас в Києві (1964-1982).

Софія Іванівна закінчила Київський медичний інститут (1922). Від 1931 р. – керівник організованої нею фізіологічної лабораторії в Інституті охорони материнства і дитинства та водночас асистент кафедри нормальної фізіології Київського медичного інституту.

Перші наукові праці були присвячені електрофізіологічним методам визначення швидкості поширення збудження в нерві та характеристиці фаз нерва і м’яза (1937-1941).

У 1953 р. захистила докторську дисертацію “Об основных физиологических свойствах нервного процесса, определяющих его функциональную роль”. З 1956 р. перебувала у відрядженні в Індії (м. Делі), де проводила консультативну роботу серед лікарів, читала лекції з фізіології. Була обрана почесним членом товариства невропатологів Індії.

Наукові праці: “Капиллярное кровообращение у человека при физической дозированной работе” (1941); “Старение нервно-мышечной системы” (1968); “Физиолого-биохимический механизм действия пестицидов” (1981).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферат дисертацій Фудель-Осипової С.І.
«Об основных физиологических свойствах нервного процесса, определяющих его функциональную роль» (1951)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Фудель-Осипової С.І., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Физиолого-биохимический механизм действия пестицидов (1981)
2. Старение нервно-мышечной системы (1968)

Бруско Антон Тимофійович (1938-2016) патоморфолог, доктор медичних наук (1986), професор (1992).

Антон Тимофійович народився в с. Прутівка Дзержинського району Житомирської обл.; медичну освіту (з відзнакою) здобув у Кишинівському медичному інституті (1962). Працював на посадах лікаря та заступника головного лікаря Ніспоренського району Молдовської РСР (1962-1967); навчався в аспірантурі (1967-1970) та працював на посадах молодшого наукового співпрацівника, старшого наукового співпрацівника, керівника (з 1990 р.) відділу патоморфології і патофізіології Інституту травматології та ортопедії НАМН України. У 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Динамика морфологических изменений и васкуляризации коленного сустава после артропластики (экспериментальное исследование)», а в 1985 р. – докторську дисертацію «Изменения организации длинных костей под влиянием функциональной перегрузки (экспериментально-клиническое иссле-дование)»; професор (1992); автор близько 300 наукових публікацій, зокрема 8 монографій, посібника та 15 авторських свідоцтв на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: мікроциркуляція в життєдіяльності кісткових тканин у нормі та патології, функціональні, фізіологічні та патологічні перебудови кісток, зрощення й перебудова кісткових трансплантатів, дегенеративно-дистрофічні ураження суглобів.

Наукові праці: “Биомеханические условия активации остеогенеза: Эксперим.-морфол. исследование” (1994); “Функциональная перестройка кости в условиях перегрузки. Патологическая перестройка” (1996); “Изменения в скелете при воздействии нагрузки” (1997); “Экспериментально-теоретическое обоснование механизма трофического влияния функции на структурную организацию кости. Физиологическая перестройка” (1999); “Перспективы использования стеклокерамики, содержащей биологический гидроксилапатит для восстановления костной ткани” (2000).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферати дисертацій Бруско А.Т. 
«Изменения структурной организации длинных костей под влиянием функциональной перегрузки» (1985); «Динамика морфологических изменений и васкуляризации коленного сустава после артропластики» (1972)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці А.Т. Бруско, підготовлені одноосібно або у співавторстві:
Функциональная перестройка костей и ее клиническое значение (2005)

Козинець Георгій Павлович (1948) хірург, комбустіолог, доктор медичних наук (1993), професор (1997), заслужений діяч науки і техніки України (2011).

Георгій Павлович закінчив Київський медичний інститут (1973). Відтоді працював у Київському НДІ гематології та переливання крові: від 1980 – ст. н. с.; від 1986 – в Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ): від 2007 – завідувач кафедри комбустіології та пластичної хірургії.

Наукові дослідження присвячені інтенсивній терапії та хірургічному лікуванню тяжких опіків і їх наслідків, зокрема вивчає патогенез і проблеми лікування опікового шоку, гострої опікової токсемії, септикотоксемії, сепсису, опікової реконвалесценції; механізми гемодинамічних порушень, порушень транспорту кисню, показники системи неспецифічної резистентності й імунологічної реактивності, механізми розвитку запальної реакції, ранового процесу.

Наукові праці: “Экстракорпоральная и интракорпоральная гемокоррекция и детоксикация при лечении ожоговой болезни” (2003); “Ожоговая интоксикация. Патогенез, клиника, принципы лечения” (2004); “Экстракорпоральная и интракорпоральная гемокоррекция и детоксикация при лечении травматической болезни” (2004); “Энтеросорбция при ожоговой болезни” (2009); “Методи консервативної та хірургічної реабілітації у постраждалих з наслідками опіків” (2010).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферат дисертацій Козинця Г.П. 
«Диагностика и лечение кислородной недостаточности при ожоговой септикотоксемии» (1979); «Патогенетическое обоснование различных методов дезинтоксикации при ожоговой болезни и влияние их на течение раненого процесса» (1992)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Г.П. Козинця, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Ожоговая интоксикация: Патогенез, клиника, принципы лечения (2004)
2. Энтеросорбция при ожоговой болезни (2009)

Рішення ВООЗ та Генеральної Асамблеї ООН про відзначення цього дня прийнято у 1988 р. Його мета – підвищення поінформованості населення про проблему ВІЛ/СНІДу і виховання соціальної терпимості до хворих на цю патологію. 1 грудня також день пам’яті жертв СНІДу

Вперше синдром набутого імунного дефіциту було діагностовано в 1980 р. в США серед гомосексуалістів і наркоманів, що використовували ін’єкційні наркотики. За кілька років поширення СНІДу набуло характеру епідемії, яка охопила практично всі країни. До 1996 р. нараховувалося вже понад 21 млн інфікованих. На сьогодні ВІЛ-інфікованих налічується понад 38 млн, з яких більше 1,7 млн становили діти. Переважна більшість людей із СНІДом живе у країнах із низьким та середнім рівнем доходу. Тільки у 2020 р. від причин, пов’язаних із ВІЛ-інфекцією, померло 680 тис. осіб та ще 1,5 млн людей заразилися ВІЛ.

Вірус імунодефіциту людини – ретровірус з роду лентивірусів, що викликає повільно прогресуюче захворювання, яке вражає імунну систему та послаблює захист від багатьох видів інфекцій та деяких типів раку. Найпізнішою стадією ВІЛ-інфекції є синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Слід зазначити, що ВІЛ передається через рідини організму інфікованих людей: кров, грудне молоко, насіннєва рідина та вагінальні виділення. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми та потиск рук, при спільному користуванні особистими предметами та вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Лікування ВІЛ-інфекції відбувається за допомогою прийому антиретровірусних препаратів. Ранній доступ до цієї терапії має вирішальне значення для покращення стану здоров’я людей із ВІЛ. Важливо, що, отримуючи АРТ, пацієнт не передає інфекцію своїм сексуальним партнерам. АРТ – лише підтримуюча терапія. На сьогодні у процесі розробки вакцина проти ВІЛ.

Болярський Микола Миколайович (1878-1939) хірург, уролог, анатом, клініцист, доктор медицини, професор, один із організаторів охорони здоров’я на Поділлі. Один із засновників Вінницького медичного інституту, організував кафедру госпітальної хірургії і очолив кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. Напрями наукових досліджень: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних ушкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів.

Микола Миколайович народився на хуторі Дерновський Шадринського повіту Пермської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобувна медичному факультеті Юріївського університету (1906). Працював на посаді практичного лікаря (1905-1906); навчався у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург, 1907-1910); працював на посаді хірурга в Обухівській лікарні (м. С. – Петербург, 1907-1914).

У 1910 р. захистив докторську дисертацію «К вопросу о травматических повреждениях печени». Під час Першої світової війни – старший (головний) лікар Кауфманського шпиталю Червоного Хреста (1914-1917); з 1917 р., після розформування зазначеного шпиталю, працював у Вінницькій Пироговській лікарні на посадах хірурга (1917-1918), завідувача хірургічного відділення (з 1918 р.) та головного лікаря (до 1939 р.).

Один із ініціаторів відкриття Вінницького медичного інституту, в якому був першим завідувачем навчальної частини, першим заступником директора інституту з науково-навчальної та адміністративної частини. Перший декан зазначеного інституту, професор (1934).

У 1934-1939 рр. – очолював кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного іституту: у 1937 р. за ініціативою Болярського на базі Пироговської лікарні була заснована кафедра шпитальної хірургії цього ж інституту.

Автор 58 наукових публікацій та понад 50 доповідей на Пироговських, Всесоюзних та Всеукраїнських зʼїздах хірургів і засіданнях наукових товариств.

Основні напрями наукової діяльності: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних пошкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів, лікування апендициту, перитоніту, сечостатевих нориць, кісткова пластика.

Брав активну участь у збереженні тіла М. І. Пирогова, Пироговської садиби та прийнятті рішення про відкриття музею М.І. Пирогова, як позаштатний інспектор брав участь в організації хірургічної допомоги, розширенні мережі лікувальних закладів та покращенні медичної допомоги сільському населенню Вінничини.

Відзначення цього дня запровадила Генеральна Асамблея ООН у 1992 році. Мета – привернення уваги до проблем інвалідів, захист їхніх прав, гідності та благополуччя, а також інтеграція людей із особливими потребами в життя суспільства.

Більше одного мільярда людей Землі становлять особи, які мають особливі потреби. З метою усунення дискримінації та поліпшення становища людей з інвалідністю у 80-90-х рр. ХХ ст. ООН проводила роботу із розробки заходів для забезпечення належних умов для реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод таких людей. З метою впровадження світового досвіду в Україні ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, а Указом Президента України від 03 грудня 2015 року № 678/2015 було активізовано роботу із забезпечення прав таких людей.

До початку війни в Україні нараховувалось понад 2,7 млн. осіб з особливими потребами. Після широкомасштабного вторгнення ця цифра збільшується кожного дня. Суспільство повинно усвідомити, що після перемоги людей з інвалідністю в містах і селах буде багато. І це не тільки учасники бойових дій, але й цивільне населення, зокрема діти, які постраждали внаслідок обстрілів і бомбардувань. Інвалідність – не покарання, вона не повинна стати перепоною до повноцінного життя. Часто, такі люди уникають називати себе інвалідами, намагаючись не викликати надмірної уваги чи жалю. Ми повинні поважати їх прагнення стати повноправними членами суспільства, допомагати їм реалізуватись, створюючи відповідні умови. Нагадаємо, що ставлення до інвалідів демонструє рівень цивілізованості суспільства.