Календар медицини

Серебряна Софія Григорівна (1909-???) кандидат медичних наук, доцент, старший науковий співробітник, завідувачка лабораторії токсикології пестицидів і гігієни праці при їх використанні Інституту медицини праці АМН України (1951-1952).

Софія Григорівна народилася в місті Браілові Жмеринського району Вінницької області. Батько С.Г. Серебряної був службовцем на цукровому заводі, і родина жила дуже скромно. Але наполегливість дівчини, її бажання вчитися допомогли у житті: закінчення профтехшколи у 1925 році, вступ до створеного нещодавно Вінницького хіміко-фармацевтичного інституту. В дівчини з сірими очима, вдумливим поглядом було велике прагнення до знань, пізнання таємниць ліків, їх створення, дослідження. Вона разом з фармакологією оволодівала основами токсикології, адже тільки доза визначає властивості речовини і препарату, робить їх напоями безсмертя чи зброєю та вогнем.

Дослідження присвячені токсикології хлорорганічних пестицидів і гігієнічній регламентації їх використання в сільському господарстві.

У фонді ННМБУ зберігаються праці Серебряної С. Г., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Меры, предупреждающие загрязнение пищевых продуктов ядохимикатами (1965). Шифр зберігання: 613.2 М-529

Ліпкан Георгій Миколайович (1939) доктор медичних наук (1976), професор (1992). Закінчив Київський медичний інститут (1962). Відтоді працював у Київському НДІ фармакології та токсикології; від 1970 – у Національній медичній академії післядипломної освіти (Київ; з перервою): 1990-2007 – завідувач, від 2007 – професор кафедри клінічної лабораторної діагностики; 1978-1985 – завідувач лабораторії вивчення лікувальної дії амінокислот, 1985-1990 – заступник директора з наукової роботи Київського НДІ гематології та переливання крові.

Вивчає біологічну дію лікарських препара­тів, виготовлених з рослинної сировини.

Наукові праці: “Парентеральное питание в хирургии” (1984); “Применение пло­дово-ягодных растений в медицине” (1988; 2006); “Синдром приобретенного иммунодефицита” (1991); “Опухоли женской половой сферы: Клиническая лабораторная диагностика” (2002); “Витаминные растения в медицине” (2006); “Эфиромасличные лекар­ственные растения” (2011); “Клінічна біо­хімія” (2013).

Міляновський Олександр Йосипович (1934-1991) акушер-гінеколог, доктор медичних наук (1981), професор кафедри акушерства і гінекології № 1 (1985-1989) та завідувач кафедри онкології (1989) Київського медичного інституту.

Основний науковий напрям – діагностика та лікування передракових і ракових захворювань жіночих статевих органів.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати Міляновського О. Й.:

1. Некоторые элементы рационального лечения рака шейки матки (1967 рік). Шифр зберігання: 618.1 М – 609
2. Современный подход к диагностике и лечению предрака и рака матки (1981 рік). Шифр зберігання: Р -26856

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Міляновського О. Й., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Гигиена половой жизни, беременность и противозачаточные средства: Методические рекомендации по этике интимных. (1990 рік). Шифр зберігання: А – 2989
2. Злокачественные новообразования женских половых органов. (1977 рік).Шифр зберігання: Б – 22331
3. Злокачественные новообразования яичников. (1985 рік). Шифр зберігання:Б – 51074
4. Консервативное восстановительное лечение больных после радикальной мастэктомии (1992 рік). Шифр зберігання: Б – 72237
5. Методы диагностики в онкологии: учебное пособие. (1988 рік). Шифр зберігання: Б – 61325
6. Онкология: Учебник для студентов медицинских институтов. (1989 рік). Шифр зберігання: Б – 64255
7. Применение лучей лазера, ультразвука и низких температур в гинекологии: Учебное пособие для интернов и врачей – курсантов. (1993 рік). Шифр зберігання: Б – 72558

Рішення ВООЗ та Генеральної Асамблеї ООН про відзначення цього дня прийнято у 1988 р. Його мета – підвищення поінформованості населення про проблему ВІЛ/СНІДу і виховання соціальної терпимості до хворих на цю патологію. 1 грудня також день пам’яті жертв СНІДу

Вперше синдром набутого імунного дефіциту було діагностовано в 1980 р. в США серед гомосексуалістів і наркоманів, що використовували ін’єкційні наркотики. За кілька років поширення СНІДу набуло характеру епідемії, яка охопила практично всі країни. До 1996 р. нараховувалося вже понад 21 млн інфікованих. На сьогодні ВІЛ-інфікованих налічується понад 38 млн, з яких більше 1,7 млн становили діти. Переважна більшість людей із СНІДом живе у країнах із низьким та середнім рівнем доходу. Тільки у 2020 р. від причин, пов’язаних із ВІЛ-інфекцією, померло 680 тис. осіб та ще 1,5 млн людей заразилися ВІЛ.

Вірус імунодефіциту людини – ретровірус з роду лентивірусів, що викликає повільно прогресуюче захворювання, яке вражає імунну систему та послаблює захист від багатьох видів інфекцій та деяких типів раку. Найпізнішою стадією ВІЛ-інфекції є синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Слід зазначити, що ВІЛ передається через рідини організму інфікованих людей: кров, грудне молоко, насіннєва рідина та вагінальні виділення. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми та потиск рук, при спільному користуванні особистими предметами та вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Лікування ВІЛ-інфекції відбувається за допомогою прийому антиретровірусних препаратів. Ранній доступ до цієї терапії має вирішальне значення для покращення стану здоров’я людей із ВІЛ. Важливо, що, отримуючи АРТ, пацієнт не передає інфекцію своїм сексуальним партнерам. АРТ – лише підтримуюча терапія. На сьогодні у процесі розробки вакцина проти ВІЛ.

Кавецький Ростислав Євгенович (1899-1978) патофізіолог, онколог, доктор медичних наук, професор, академік АН УРСР (1951), завідувач відділу експериментальної онкології Інституту експериментальної біології і патології  (1931-53), директор Інституту експериментальної та клінічної онкології МОЗ України (з 1960). Праці присвячені питанням онкології, проблемам реактивності організму, питанням методології та історії медицини.

Ростислав Євгенович народився в м. Самарі в сімʼї лікаря; медичну освіту здобув на медичному факультеті Самарського університету (1920-1925). З 1925 по 1929 р. навчався в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології (завідувач кафедри – О. О. Богомолець); працював на посадах асистента кафедри патологічної фізіології (1929-1931), завідувача кафедри Інституту експериментальної біології та патології (м. Київ, 1931-1941), у 1931-1953 рр. – завідувач відділу експериментальної онкології Інституту експериментальної біології і патології (м. Київ).

Одночасно завідувач кафедри патологічної фізіології Київського інституту удосконалення лікарів (1938-1941); у 1933 р. йому надано вчений ступінь кандидата медичних наук; у 1937 р. захистив докторську дисертацію «Роль активной мезенхимы в диспозиции органов к злокачественным новообразованиям»; професор (1939); під час німецько радянської війни – старший інспектор фронтового евакопункту Південно-3ахідного та Сталінградського фронтів (1942-1944); з 1944 по 1946 р. – заступник директора, а з 1946 по 1952 р.-
директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР; з 1953 р. – завідувач лабораторії компенсаторних та захисних функцій організму Інституту фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР. У 1960-1978 рр. – директор Українського НДІ експериментальної та клінічної онкології (з 1971 р. – Інститут проблем онкології АН УРСР); завідувач кафедри патологічної фізіології Київського інституту удосконалення лікарів (1944-1954); академік АН УРСР (1951); член Президії АН УРСР (1952); голова Бюро Відділення біологічних наук АН УРСР; Заслужений діяч науки УРСР (1960); лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1972,
1981); лауреат Премії імені О. О. Богомольця (1964).

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення суті та причин виникнення пухлинного росту, дослідження механізмів бластомогенезу, проблеми реактивності організму, питання методології та історії медицини; пріоритетним є створення концепцій про взаємодію пухлини і організму та чинників антиканцерогенезу; науковий консультант і керівник 34 докторських та 71 кандидатської дисертації.

Ющенко Олександр Іванович (1869-1936) психіатр, доктор медицини (1896), академік АН УРСР (1934), завідувач кафедри психіатрії Українського інституту удосконалення лікарів (з 1930). Праці присвячені змінам ферментативних та окислювальних процесів при психозах і експериментальних ендокринопатіях, травматичному неврозу, прогресивному паралічу в юнаків.

Олександр Іванович народився на хуторі Водотечі поблизу м. Глухова Чернігівської губернії (тепер Сумської обл.) у селянській родині; медичну освіту здобув у 1893 р. на медичному факультеті Харківського університету; працював у проф. П. І. Ковалевського (Харків, Варшава), у клініці В. М. Бехтерєва та лабораторії І. П. Павлова (1896-1897), у біохімічній лабораторії Інституту експериментальної медицини (1901-1915), на посаді приват-доцента Петроградського Жіночого медичного інституту по кафедрі нервових та душевних хвороб; у 1896 р. захистив докторську дисертацію «К вопросу о строении симпатических узлов у млекопитающих и человека»; від 1915 р. завідував кафедрою психіатрії та клінікою Тартуського університету – спочатку в Тарту приїжджав 1 раз на тиждень для читання лекцій та керівництва клінічною роботою; у 1915 р. був обраний екстраординарним професором, а влітку 1917 р. переселився в Тарту й у січні 1918 р. був обраний ординарним професором університету; у травні 1918 р. Тарту був окупований німецькими військами і О. І. Ющенко був вимушений покинути місто; у подальшому працював на посадах професора кафедри нервових та душевних хвороб Воронезького університету (1918-1920), професора, завідувача клініки нервових та душевних хвороб (1920-1924), завідувача Психоневрологічної клініки (1924-1930) Донського університету (м. Ростов-на Дону); у 1930-1932 рр. – директор Українського інституту клінічної психіатрії та соціальної психогігієни; від 1932 р. – завідувач клініки неврозів Всеукраїнської психоневрологічної академії; академік Всеукраїнської АН (1934); Заслужений діяч науки УРСР; член англійської медико-психологічної асоціації та міжнародного психогігієнічного комітету.

Автор понад 120 наукових публікацій, зокрема 7 монографій. Наукові праці присвячені вивченню мікроскопічної будови симпатичних вузлів тварин і людини, прогресивного паралічу в дітей, дослідженню біохімічних змін при психічних захворюваннях, вченню про конституцію людини, проблемі неврозів тощо; у своїх дослідженнях О. І. Ющенко показав зміни окислювальних, ферментативних та інших процесів у психічнохворих та тварин з ендокринними ураженнями; обгрунтував еволюційно-генетичне вчення про конституції.

Олександр Ющенко виділив три конституційні типи – еотип, палеотип, неотип, які виникли внаслідок особливостей життя, виробничо-трудових відношень та інших чинників, характерних епохам розвитку людства; запропонував класифікацію неврозів – гострі реактози, справжні неврози і персононеврози та патологічних характерів – епілептоїдія, схизоїдія, психастеноїдія, істероїдія, циклоїдія та деякі інші.