Календар медицини

Вербицький Федір Васильович (1881–1971) терапевт, бактеріолог, доктор медицини, професор.

Видатний лікар і науковець, чия діяльність охоплювала клінічну медицину, бактеріологію та розвиток медичної освіти в Україні та за її межами.

Професійний шлях

• Закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі (1904)
• Працював у наукових установах Європи:
• Берлінський гігієнічний інститут
• Пастерівський інститут (Париж)
• лабораторія П. Ерліха (Франкфурт-на-Майні)
• Приват-доцент Військово-медичної академії (1910)
• Екстраординарний професор Саратовського університету (1911)
• Університет св. Володимира (Київ):
  професор кафедри лікарської діагностики (1914–1917)
  завідувач кафедри терапевтичної клініки (1918–1919)
  З 1919 року — в еміграції
  Працював у Белграді, Мюнхені (декан медичного факультету),
  з 1949 року — в Аргентині (відділ вірусології Інституту мікробіології)

Наукова діяльність

Основні напрями досліджень:

• терморегуляція організму
• хіміотерапія
• бактеріологія
• курортологія
• внутрішні та інфекційні хвороби

Поєднував фундаментальні дослідження з клінічною практикою. Працював у провідних європейських наукових центрах

Наукові праці

Автор низки наукових робіт, серед яких:

«Случай Адиссоновой болезни…» (1906)
«К вопросу о теплорегуляции организма…» (1907)
«Основы химиотерапии и ее практическое значение» (1910)
«Морфологические изменения трипанозом…» (1915)
«К вопросу о замене иностранных лечебных мест…» (1915)

Лідія Валентинівна Чернишенко (1916–2005) анатом і хірург, доктор медичних наук, доцент.

Присвятила своє життя розвитку анатомії та хірургії, поєднуючи клінічну практику з науковими дослідженнями та викладацькою діяльністю.

Професійний шлях

• Закінчила 2-й Київський медичний інститут (1940)
• Працювала хірургом Київської міської поліклініки №12
• Асистент кафедри топографічної анатомії та оперативної хірургії (1943–1951)
• Асистент та доцент кафедри нормальної анатомії Київського медичного інституту

Наукова діяльність

Основний напрям досліджень — вивчення лімфатичної системи.

Вперше (разом із проф. С.Т. Чорнокульським) описала периваскулярні лімфоїдні вузлики — нові структурні утворення імунної системи людини та ссавців

Це відкриття зробило вагомий внесок у розвиток анатомії та імунології.

Ініціатива проведення цього дня належить Всесвітній організації охорони здоров’я. Він покликаний підвищити поінформованість суспільства про захворювання і надати підтримку пацієнтам та їхнім родинам. У 1997 р. Європейська асоціація пацієнтів із хворобою Паркінсона у співпраці з ВООЗ прийняла Хартію прав пацієнтів із даною патологією.

Хвороба Паркінсона входить до числа чотирьох найбільш поширених нейродегенеративних захворювань серед людей похилого віку. Це хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи. За оцінками експертів, у світі налічується близько 4 млн пацієнтів, а до 2040 р. їхня кількість сягне 14,2 млн. Згідно зі статистикою МОЗ України, поширеність хвороби Паркінсона – 61,4 на 100 000 населення. Кожного року діагноз ставлять 2,5 тис українців.

Ця патологія вперше була описана в 1817 р. англійським лікарем Джеймсом Паркінсоном. Основними є три ознаки хвороби:

• тремтіння (тремор зазвичай починається з голови й руки, яка розслаблена);
• брадикінезія (уповільнення руху, пересування маленькими кроками);
• ригідність (скутість і напруга у м’язах, що може призвести до болісних м’язових спазмів – дистонії).

Пацієнтам притаманна характерна постава: голова нахилена вперед, коліна та лікті напівзігнуті, спина згорблена.

Хвороба Паркінсона розвивається внаслідок утрати нервових клітин у тій частині мозку, що відповідає за виробництво допаміну, який бере участь у контролі та координації рухів тіла. Втрата нервових клітин є повільним процесом, тож симптоми захворювання зазвичай починають проявлятися, коли близько 80% нервових клітин вже були втрачені. Ця недуга призводить до інвалідності, залишаючи повну ясність свідомості.

Етіологія захворювання залишається невідомою. На думку науковців, розвитку патології сприяє генетична схильність, вік і фактори зовнішнього середовища (пестициди й гербіциди, що використовуються в сільському господарстві, та промислові забруднення). Взаємодія цих факторів ініціює процеси дегенерації у нейронах головного мозку.

На сьогодні хвороба Паркінсона є не виліковною, але доступні методи, що допомагають полегшити симптоми та підтримувати якість життя:

• підтримувальна терапія, зокрема фізіотерапія;
• лікарські засоби;
• в деяких випадках хірургічні втручання.

У фондах ННМБУ ви зможете ознайомитись з літературою за цією темою:

1. Григорова І.А. та ін. Неврологія: національний підручник для студентів медичних закладів вищої освіти. – Київ, 2020.
2. Ломадзе В.Л. Диференційоване хірургічне лікування леводопаіндукованих рухових розладів у пацієнтів з хворобою Паркінсона : автореферат дис. … канд. мед. наук. – Київ, 2019.
3. Карабань І. М., Карасевич Н. В., Гасюк Т. В. Рекомендації щодо харчування та гімнастики для пацієнтів їз хворобою Паркінсона. – Київ, 2020.
4. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Динаміка Леводопа-замісної терапії у пацієнтів з хворобою Паркінсона після однобічної палідотомії// Ендоваскулярна нейрорентгенохірургія. – №2 – 2018 – С.30-36.
5. Поворознюк В. В., Бистрицька М. А., Карабань І. М., Карасевич Н. В. Статеві особливості мінеральної щільності кісткової тканини в пацієнтів із хворобою Паркінсона// Боль. Суставы. Позвоночник. – Том 8, № 1. – 2018. – С. 31-37.
6. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Антидискінетичний ефект стереотаксичних втручань у ділянці вентроінтермедіального ядра таламуса у пацієнтів із хворобою Паркінсона // Український нейрохірургічний журнал. – №2 – 2018 – С.40-46.
7. Чеборака Т. О., Слободін Т. М., Головченко Ю. І., Горева Г. В. Особливості афективних порушень у пацієнтів із хворобою Паркінсона на фоні коморбідної патології // Журнал неврології ім. Б.М. Маньковського – Т. 6, дод. 1 – 2018 – С.39-40
8. Чеборака Т. О. Особливості вегетативної дисфункції у пацієнтів із хворобою Паркінсона на тлі аутоімунної патології// Сімейна медицина. – № 3. – 2018. – С. 75-80.

Заркевич Микола Федорович (1896–1985) рентгенолог, радіолог, кандидат медичних наук, доцент.

Один із фундаторів вітчизняної рентгенорадіології, який зробив значний внесок у розвиток діагностичних методів та організацію радіологічної служби в Україні.

Професійний шлях

• Навчався у Військово-медичній академії (Петроград)
• Завершив медичну освіту в Ростовському університеті (1920)
• Служба в Червоній Армії (1920–1922)
• Працював у хірургічній клініці проф. Оппеля
• Начальник хірургічного відділення та рентгенолог у Житомирі (1924–1927)
• Очолював рентгенологічне відділення Київського військового клінічного шпиталю (1927–1954)
• Начальник рентгенологічного відділення 3-го Українського фронту (1941–1945)
• Засновник і завідувач кафедри рентгенорадіології Київського медичного інституту (1954–1963)
• Керівник радіологічного відділення Київського НДІ онкології (1963–1973)
• Виконував обов’язки головного радіолога МОЗ України (1956–1963)

Наукова діяльність

Основні напрями досліджень:

• рентгенодіагностика кісткової системи
• діагностика захворювань легень
• дослідження органів травлення

Вперше в Україні виконав сканування щитоподібної залози та печінки. Зробив вагомий внесок у розвиток та впровадження сучасних методів рентгенологічної діагностики.

Позмогов Анатолій Іванович (1921-2004) радіолог, рентгенолог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР.

Видатний науковець і організатор медичної науки, який зробив значний внесок у розвиток рентгенології та онкологічної допомоги в Україні.

Професійний шлях

• Закінчив Ташкентський медичний інститут (1943)
• Учасник бойових дій Другої світової війни як військовий лікар (1943–1945)
• Працював у Наркоматі держконтролю УРСР (1945–1947)
• З 1947 року — у Київському НДІ рентгено-радіології і онкології
• Керівник рентгенорадіологічного відділу (з 1958)
• Завідувач кафедри та проректор Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця (1963–1966)
• Керівник рентгенологічного відділу Київського НДІ хірургії (з 1966)
• Директор Київського НДІ рентгено-радіології і онкології (1971–1987)
• Науковий консультант інституту (з 1987)

Основні напрями досліджень:

• рентгенодіагностика захворювань органів дихання
• розвиток методів променевої діагностики
• організація онкологічної допомоги

Запропонував нові діагностичні методи:

• контрастна трахеобронхографія
• одномоментна медіастинальна флебографія
• ангіопульмонографія

Зробив вагомий внесок у розвиток рентгенологічної служби та онкології в Україні.

Ініціатива проведення Всесвітнього дня боротьби з гемофілією належить Всесвітній федерації гемофілії та затверджена ВООЗ. Його мета – привернення уваги світової громадськості, політиків, чиновників галузі охорони здоров’я та медичного персоналу до проблем хворих на гемофілію, підвищення обізнаності щодо спадкового захворювання, пов’язаного з порушенням процесу згортання крові.

Для проведення цього Дня 17 квітня було обрано на знак поваги засновнику Всесвітньої федерації гемофілії Френку Шнайбелю, який народився саме в цей день.
Гемофілія зазвичай є спадковим захворюванням, спричиненим мутацією в одному з генів, що забезпечує утворення білків, які беруть участь у зупинці кровотеч. Білки, які називають факторами згортання крові, впливають на формування стабільного згустку (тромбу). Пацієнти з гемофілією мають низький рівень факторів згортання крові VIII або IX, що в свою чергу може призводити до спонтанних кровотеч, а також масованих виливів крові після травм або хірургічних втручань.

Гени, що зумовлюють розвиток гемофілії, пов’язані з Х-хромосомою, тому хвороба передається по жіночій лінії. А от хворіють на неї винятково чоловіки. Жінки зазвичай є носіями мутованого гена і передають недугу своїм синам.

Захворювання діагностують в 1 на 5000 народжених хлопчиків. До того ж вроджену гемофілію виявляють майже у 70% пацієнтів, а близько 30% припадає на спонтанні форми гемофілії, які з часом трансформуються у спадкові.

Геморагічне захворювання, яке виникає внаслідок набутого зниження активності фактору VIII, називають набутою гемофілією. Її діагностують набагато рідше, ніж спадкову, а частота становить 2 випадки на 1 млн населення. Занедужати на цю форму хвороби можуть і чоловіки, і жінки. Частіше хвороба розвивається у людей середнього або літнього віку на фоні злоякісних новоутворень, автоімунних захворювань, прийому лікарських засобів. Але під загрозою появи набутої гемофілії є також молоді жінки, які завагітніли вперше і перебувають на пізніх термінах вагітності або нещодавно народили. Найбільш важкими проявами набутої гемофілії вважають масивні післяпологові кровотечі та віддалені (на 3–150-й день) маткові кровотечі.

На сьогодні хвороба вважається невиліковною, але її перебіг можна контролювати за допомогою ін’єкцій дефіцитного фактору згортання крові.

У фондах ННМБУ ви можете ознайомитись із літературою на цю тему:

1. І. П. Цимбалюк-Волошин. Дитяча гемофілія: проблеми діагностики та лікування // Современная педиатрия. – 2016. – № 8. – С. 33-37.
2. Ведення вагітності та пологів при спадкових порушеннях згортання крові. Хвороба Віллебранда. Гемофілія. // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2017. – № 7/8. – С.25-29.
3. С. В. Видиборець, Ю. Ю. Дерпак, Ю. Ю. Попович. Гемофілія // Сімейна медицина. – 2018. – № 6. – С. 61-66.
4. І. П. Цимбалюк-Волошин, О. Ю. Кучкова. Спадкова та набута гемофілія А: сучасні підходи до лікування з клінічними прикладами // Укр. мед. часопис. – 2021. – № 5. – С. 58-63.
5. О. В. Стасишин. Набута імунокоагулопатія (набута гемофілія) у практиці акушера-гінеколога: клінічний випадок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2021. – № 1. – С. 16-21.