Календар медицини

Болярський Микола Миколайович (1878-1939) хірург, уролог, анатом, клініцист, доктор медицини, професор, один із організаторів охорони здоров’я на Поділлі. Один із засновників Вінницького медичного інституту, організував кафедру госпітальної хірургії і очолив кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного інституту. Напрями наукових досліджень: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних ушкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів.

Микола Миколайович народився на хуторі Дерновський Шадринського повіту Пермської губернії, медичну освіту (з відзнакою) здобувна медичному факультеті Юріївського університету (1906). Працював на посаді практичного лікаря (1905-1906); навчався у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург, 1907-1910); працював на посаді хірурга в Обухівській лікарні (м. С. – Петербург, 1907-1914).

У 1910 р. захистив докторську дисертацію «К вопросу о травматических повреждениях печени». Під час Першої світової війни – старший (головний) лікар Кауфманського шпиталю Червоного Хреста (1914-1917); з 1917 р., після розформування зазначеного шпиталю, працював у Вінницькій Пироговській лікарні на посадах хірурга (1917-1918), завідувача хірургічного відділення (з 1918 р.) та головного лікаря (до 1939 р.).

Один із ініціаторів відкриття Вінницького медичного інституту, в якому був першим завідувачем навчальної частини, першим заступником директора інституту з науково-навчальної та адміністративної частини. Перший декан зазначеного інституту, професор (1934).

У 1934-1939 рр. – очолював кафедру факультетської хірургії Вінницького медичного іституту: у 1937 р. за ініціативою Болярського на базі Пироговської лікарні була заснована кафедра шпитальної хірургії цього ж інституту.

Автор 58 наукових публікацій та понад 50 доповідей на Пироговських, Всесоюзних та Всеукраїнських зʼїздах хірургів і засіданнях наукових товариств.

Основні напрями наукової діяльності: серцево-судинна хірургія, лікування травматичних пошкоджень печінки, хірургія жовчних шляхів, лікування апендициту, перитоніту, сечостатевих нориць, кісткова пластика.

Брав активну участь у збереженні тіла М. І. Пирогова, Пироговської садиби та прийнятті рішення про відкриття музею М.І. Пирогова, як позаштатний інспектор брав участь в організації хірургічної допомоги, розширенні мережі лікувальних закладів та покращенні медичної допомоги сільському населенню Вінничини.

Відзначення цього дня запровадила Генеральна Асамблея ООН у 1992 році. Мета – привернення уваги до проблем інвалідів, захист їхніх прав, гідності та благополуччя, а також інтеграція людей із особливими потребами в життя суспільства.

Більше одного мільярда людей Землі становлять особи, які мають особливі потреби. З метою усунення дискримінації та поліпшення становища людей з інвалідністю у 80-90-х рр. ХХ ст. ООН проводила роботу із розробки заходів для забезпечення належних умов для реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод таких людей. З метою впровадження світового досвіду в Україні ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, а Указом Президента України від 03 грудня 2015 року № 678/2015 було активізовано роботу із забезпечення прав таких людей.

До початку війни в Україні нараховувалось понад 2,7 млн. осіб з особливими потребами. Після широкомасштабного вторгнення ця цифра збільшується кожного дня. Суспільство повинно усвідомити, що після перемоги людей з інвалідністю в містах і селах буде багато. І це не тільки учасники бойових дій, але й цивільне населення, зокрема діти, які постраждали внаслідок обстрілів і бомбардувань. Інвалідність – не покарання, вона не повинна стати перепоною до повноцінного життя. Часто, такі люди уникають називати себе інвалідами, намагаючись не викликати надмірної уваги чи жалю. Ми повинні поважати їх прагнення стати повноправними членами суспільства, допомагати їм реалізуватись, створюючи відповідні умови. Нагадаємо, що ставлення до інвалідів демонструє рівень цивілізованості суспільства.

Амосов Микола Михайлович (1913-2002) кардіохірург, біокібернетик, академік Національної академії наук України (1969) та Національної академії медичних наук України (1993), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1961), доктор медичних наук (1953), професор (1954), директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983-88). Один з основоложників легеневої та серцевої хірургії в колишньому СРСР. Розробив нові методи операцій на легенях, хірургічного лікування пороків серця. Першим в світі створив і впровадив в практику протитромбічні протези серцевих клапанів. Автор оригінальних апаратів штучного кровообігу. Організував в Україні центр серцево-судинної хірургії. Основоложник української школи біомедичної та психологічної кібернетики. Під його керівництвом проведені фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця і розробка питань машинної діагностики хвороб серця, розробка і побудова фізіологічної моделі “внутрішнього середовища організму”, моделювання на ЕОМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини.

Микола Михайлович народився в с. Ольхово (тепер – Вологодської обл.). У 1932 р. закінчив Череповецький механічний технікум. Працював на посаді змінного механіка на електростанції в м. Архангельську. З 1934 р. навчався у Всесоюзному заочному індустріальному інституті, який закінчив (з відзнакою) у 1940 р..

Медичну освіту (з відзнакою) здобув в Архангельському медичному інституті (1939). Працював на посаді ординатора-хірурга Череповецької міжрайонної лікарні. Під час німецько-радянської війни – провідний хірург польвого шпиталю. Після демобілізації працював завідувачем головного операційного блоку Інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.

Захистив кандидатську дисертацію, присвячену первинній обробці поранення колінного суглоба, від 1952 р. керівник клініки грудної хірургії, а з 1968 р.-заступник директора з наукової роботи Українського НДІ туберкульозу та грудної хірургії імені Ф. Г. Яновського. У 1953 р. захистив докторську дисертацію «Гіневмонектомія і резекція легень при туберкульозі». З 1955 до 1970 р. очолював кафедру грудної хірургії Київського інституту удосконалення лікарів; з 1960 р. до 1990 р. керував відділом біокібернетики Інституту кібернетики АН УРСР (м. Київ). У 1983 р. керовану М. М. Амосовим Клініку торакальної хірургії було реорганізовано в Інститут серцево-судинної хірургії (нині – Національний Інститут серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України), першим директором якого був призначений М. М. Амосов.

З 1988 р. – почесний директор зазначеного інституту; академік НАН України (1969); академік АМН України (1993); член-кореспондент РАМН; неодноразово обирався депутатом Верховної ради СРСР; член багатьох міжнародних наукових товариств; член редакційних колегій та рад низки вітчизняних та зарубіжних фахових журналів; заслужений діяч науки УРСР (1955); лауреат Ленінської премії (1961), Державних премій України (1978, 1988), Герой Соціа-лістичної Праці (1973).

Автор 672 публікацій, зокрема 19 монографій.Науковий консультант та керівник 40 докторських і 150 кандидатських дисертацій. Основні напрями наукової діяльності – торакальна хірургія та біокібернетика. У 1955 р. вперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця. У 1963 р. вперше в СРСР виконав протезування мітрального клапана.

У 1965 р. створив і вперше у світі впровадив у хірургічну практику антимікробні протези серцевих клапанів; розробив ряд нових методів хірургічного лікування вад серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу. Під керівництвом М. М. Амосова були проведені дослідження систем саморегуляції серця, розроблено методи машинної діагностики захворювань серця, створено фізіологічну модель «внутрішнього середовища організму» людини, змодельовані на електронно-обчислювальній машині основні психічні функції та деякі соціально-психологічні механізми поведінки людини.

Зеленін Михайло Герасимович (1873-1931) – ортопед-травматолог, головний лікар створеної ним дитячої ортопедичної амбулаторії (1920), що згодом була реорганізована в дитячий ортопедичний диспансер (в 1955 р. перетворено на 18-у Харківську дитячу ортопедичну лікарню імені лікаря М. Г. Зеленіна). Його головною заслугою було намагання досягти анатомічного та функціонального успіху безнаркозними засобами; створив ряд своїх оригінальних засобів лікування уроджених та набутих деформацій органів опори та руху у дітей.;

Михайло Герасимович народився в с. Лозовеньки (тепер – Ізюмського району Харківської обл.); середню освіту здобув у Харківській гімназії; медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Харківського університету (1899). У 1899-1902 рр. молодший лікар 15-го Шліссельбурзького полку; з 1902 р. працював на посадах ординагора та завідувача ортопедичного кабінету хірур-гічної факультетської кліники Харківського університету.

У 1902-1907 рр. – асистент в ортопедичній лікарні для дітей, де удосконалювався з ортопедії під керівництвом Ю. Фінка. У 1907-1914 рр. працював в амбулаторії Товариства Червоного Хреста; під час Першої світової війни – молодший лікар, а згодом старший ординатор хірургічного відділення Харківського військовго шпиталю (1914-1919). З 1919 р. – член колегії Харківського обласного комітету лікарняно технічної допомоги інвалідам.

З 1920 р. – завідувач відділення секції відновлення та утилізації неповної праці Земського ортопедичного інституту (м. Харків), голова медичної комісії на протезному заводі, керівник лікарняно-технічного відділу протезно-ортопедичної майстерні (м. Харків); з 1920 р. головний лікар (організатор) дитячої ортопедичної амбулаторії, яка з часом була реорганізована в дитячий ортопедичний диспансер; обгрунтував показання для протезування та вибору технічних конструкцій протезів.

Опрацював методику лікування вроджених ортопедичних захворювань у дітей етапними гіпсовими повʼязками;
засновник школи консервативного лікування ортопедичних деформацій дитячого віку; у 1931 р. Харківському дитячому ортопедичному диспансеру (тепер – 18-та Харківська дитяча ортопедична лікарня) було присвоєно імʼя М. Г. Зеленіна.

Волкович Микола Маркіянович (1858–1928) хірург, академік Всеукраїнської академії наук (1928), доктор медицини (1889), професор, завідувач кафедр шпитальної (1903), факультетської хірургії (1911-23) Університету Св. Володимира. Один із основоположників хірургії в Україні, відкрив збудника риносклероми (паличка Волковича-Фріша); описав атрофію або атонію м’язів правої половини живота при хронічному апендициті (симптом Волковича); запропонував навскісний розріз у правій клубовій ділянці для апендектомії (розріз Мак Бурнея Волковича-Дьяконова); вперше висловився про необхідність холецистектомії в усіх випадках калькульозного холециститу. Зробив великий внесок у травматологію, винайшов шину для іммобілізації кінцівки (шина Волковича), описав вимушену позу хворого при переломі переднього відділу таза (симптом Волковича), запропонував операцію резекції колінного суглоба при гнійному або туберкульозному гоніті (резекція Волковича).

Микола Маркіянович народився в м. Городні на Черніівщині, медичну освіту «лекарь с огличием» здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1882), в якому й залишився працювати. Від 1882 до 1885 р. працював на посаді штатного ординатора госпітальної хірургічної клініки. У 1886 р. після закінчення ординатури був зарахований стипендіатом для підготовки до професорського звання. З 1886 р. одночасно працював проректором на кафедрі фізіолог. У 1889 р. захистив докторську дисертацію на тему «Риносклерома с клинической, патологоанатомической и бактериологической сторон».

У 1893 р. почав читати студентам курс лекцій з десмургії з вченням про переломи та вивихи, діагностику хірургічних хвороб та курс лекцій хвороб вуха, горла і носа. Одночасно, з 1893 до 1903 р. – завідувач хірургічного відділення Олександрівської лікарні в Києві. Від 1903 р. – завідувач кафедри госпітальної хірургічної клініки Університету св. Володимира, а в 1911 р. був переведений на кафедру факультетської хірургічної клініки, якою завідував до 1922 р.

Під час Першої світової війни очолював університетський шпиталь, який був сформований із університетських клінік за його активної участі. З 1923 р. – завідувач науково-дослідницької кафедри медицини при Київському відділенні Головнауки.

У 1908 р. був обраний головою VIII з’їзду російських хірургів. У 1908 р. заснував Київське наукове хірургічне товариство, був обраний його головоюю. У 1914 р. отримав звання заслуженого професора Університету св. Володимира.

Автор 84 наукових пуолікацій, зокрема 3 монографій. Наукові праці присвячені вивченню апендициту, жовчнокам’яної хвороби, зобу, склероми, раку гортані, травматичних пошкоджень кісток та суглобів.

Волкович один з перших в Україні почав виконувати складні оперативні вгручання в черевній порожнині, значний внесок вніс в розробку питань клініки, діагностики та лікування злендициту. Описав деякі симтоми цього захворковання, які носять його імʼя, зокрема симптом атрофії правої половини живота та симптом гострого виникнення болю в епігастральній ділянці. Запропонував розріз черевної стінки при апендектомії: перший у Києві почав виконувати операції на жовчних протоках при жовчно камʼяній хворобі.

Одним із перших у вітчизняній хірургії виконав струмектомію при базедовій хворобі та радикальну операцію на легенях. Волковичу належить заслуга становлення оториноларингології в Україні – він обʼеднав отиатрію та ларингологію в єдину науку. Розроблені оригінальні методики пластичних операцій, зокрема відновлення носа із шкіри пальця, метод пластики та зашивання ран при операціях на лобних пазухах.

Роботи Миколи Маркіяновича з лікування стенозів гортані шляхом інтубації, ларингофіссури та ларингектомії на кілька років випередили подібні повідомлення в Західній Європі. Запропоновані кістково-пластичні операції при туберкульозі кісток ступні та колінного суглоба, пластичне закриття пузирно-піхвових нориць. Одним із перших почав розробляти хірургію хребта та торакальну хірургію. Відомі транспортні шини Волковича, які застосовувалися як у Першій, так і в Другій світових війнах. Вол-ковичу належить пріоритет відкриття та вивчення збудника риносклероми, який у літературі відомий як «паличка Волковича».

Данилевський Олександр Якович (1838-1923) доктор медицини, один з основоположників вітчизняної біохімії, професор Харківського університету (1885-93), один із засновників першого в країні фізіологічного видання “Физиологический сборник” (1888). Основні праці присвячено ферментам, хімії білків і питанням харчування. Ще у 1886 р. експериментально дослідив можливість синтезу білковоподібних речовин із пептинів за участю ферментів, довів наявність у клітинах агентів, стимулюючих дію ферментів, а згодом (у 1901) навів докази вмісту в тканинах т. зв. антиферментів – антипепсину і антитрепсину.

Олександр Якович народився в м. Харкові, медичну освіту здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860), після закінчення якого удосконалювався за кордоном. У 1863 р. захистив докторську дисертацію «О специфически действующих телах натурального и искусственного соков поджелудочной железы»; з 1863р. по 1871 р. – екстраординарний, а згодом ординарний професор кафедри медичної хімії та фізики Казанського університету; у 1872-1875 рр. працював у Воронежі, Харкові і Петербурзі та удосконалювався в Німеччині і Швейцарії.

З 1975 р. по 1885 р. працював у Міністерстві народної освіти. З 1885 р. по 1892 рр. – професор кафедри медичної хімії в Харківському університеті. У 1892-1906 рр. – очолював кафедру фізіологічної хімії, а з 1906 р. по 1910 р. працював на посаді начальника Військово-медичної академії.

Наукові дослідження переважно присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування. Розробив метод вибіркової адсорбції, що дозволило розділити амілолітичний та протеолітичний ферменти, довів роздільне існування трипсину та амілази в соці підшлункової залози. Виконав дослідження казеїну та тканинних білків, зокрема мʼязових білків та білків мозку.

Уперше показав можливість синтезу білковоподібних речовин із пептонів за участі ферментів.

Довів тезу про розміщення в тканинах анти-ферментів (антитрипсину і антипепсину). вказав на наявність в клітинах чинників, що стимулюють дію ферментів. Встановив, що в молекулі білка міститься не менше 10 атомів сірки, що створило передумови для перегляду емпіричної формули білка.