Календар медицини

95 років від дня народження терапевта, доктора медичних наук (1971), професора Бориса Михайловича Щепотіна (1923-1999)

Лікар-терапевт, доктор медичних наук (1971), профе­сор (1974), завідувач кафедри пропе­девтики внутрішніх хвороб № 1 Київського медичного університету ім. О.О. Богомольця (1973-1988).

Закінчив Дніпропетровський ме­дичний інститут (1947). Працював го­ловним лікарем Кіровської дільничної лікарні Запорізької області. Навчався в клінічній ордина­турі на кафедрі інфекційних хвороб, з 1950 працював асистентом кафедри госпітальної терапії Київського ме­дичного інституту ім. О.О. Бого­мольця. У 1957 обраний доцентом кафед­ри терапії, 1972 – професором тієї самої кафедри, а з 1973 працював за­відувачем кафедри пропедевтики внут­рішніх хвороб Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця.

На основі експериментальних, клінічних і патоморфологічних дослід­жень сформулював низку нових оригінальних положень про властиво­сті дистрофічних уражень міокарда при тиреотоксикозі, розробив клінічну, інструментальну та біохімічну діагнос­тику міокардіодистрофії при ньому. Дослідив питання патогенезу ран­ньої діагностики та раціонального лі­кування атеросклерозу, гіпертонічної та ішемічної хвороби серця, виявив особливості перебігу інфаркту міокарда у хворих на цукровий діабет.

Наукові праці: “Рецептурный спра­вочник” (1979); “Справочник по клини­ческой фармакологии и фармакотерапии” (1986).

90 років від дня народження кардіолога, доктора медичних наук (1966), професора Ірини Казимирівни Следзевської (1928-2015)

Вчений-клініцист, доктор медичних наук (1966), професор, заслужений діяч науки і техніки України (1992), лауреат Державної премії УРСР та премії імені Ф.Г. Яновського НАН України (1995).

Закінчила лікувальний факультет Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (1952). Понад п’ятдесят років працювала в Інституті кардіології: заступником директора з науки, керівником відділення реабілітації, головним науковим співробітником.

Наукові дослідження були присвячені лікуванню різних форм ендокардиту; розробці та використанню в діагностиці низки неінвазивних методів вивчення ураження серцево-судинної системи, зокрема ревматичних вад серця; проблемі реабілітації хворих з інфарктом міокарда. Під її керівництвом була створена та впроваджена в практику система етапного лікування хворих з інфарктом міокарда.

115 років від дня народження ортопеда-травматолога, доктора медичних наук, професора Григорія Пилиповича Скосогоренка (1903-1961)

Ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1944), професор (1945), завідувач кафедри загальної хірургії (1944-1946), організатор і завідувач кафедри ортопедії й травматології (1946-1950), директор (1944-1950) Львівського медичного інституту.

Закінчив медичний факультет Харківського медичного інституту (1926). Працював лікарем-інтерном (1926-1927), клінічним ординатором (1927-1929) Харківського інституту ортопедії і травматології; асистентом, доцентом (1929-1933), директором (1933-1934), доцентом, завідувачем клініки (1934-1937), директором (1937-1941) Київського інституту ортопедії і травматології, за сумісництвом керівником управління науки МОЗ УРСР (1935-1937); провідним хірургом військових шпиталів м. Душанбе (1941-1942); доцентом курсу ортопедії і травматології, директором медичного інституту м. Душанбе (1942-1944); завідувачем кафедри загальної хірургії (1944-1946), організатором і завідувачем кафедри ортопедії і травматології (1946-1950), директором (1944-1950) Львівського медичного інституту; завідувачем кафедри ортопедії і травматології (1950-1956), за сумісництвом заступником директора з науково-навчальної роботи (1952-1956) Одеського інституту удосконалення лікарів; завідувачем відділення кісткової хірургії Одеського інституту туберкульозу (1956-1961).

Напрями наукових досліджень: ортопедія та травматологія, зокрема, питання удосконалення операційного лікування п’яткової клишоногості, методик сіновектомії, внутрішньосуглобової некректомії і артролізу, ускладнень кістково-суглобового туберкульозу; терапія загального інтерстиційного кальцинозу; використання шкірної пластики для операційного лікування невигойних ран і контрактур кінцівок; операційне лікування каузалгій.

Основні праці: “К вопросу о деформации Sprengel’а” (1927); “К вопросу об остеогенетическом участии мышц при сращении переломов трубчатых костей” (1931); “Calcinosis interstitialis universalis” (1932); “Кожный конус или искусcтвенный закрытый некробиотический очаг как новый метод неспецифической терапии” (1941); “Новый метод лечения каузалгии” (1940); “Лечебная пересадка консервированной кожи и закрытый кожный некробиотический очаг “кожный конус” (1944); “Хирургическое лечение раздражением заболеваний и последствий травм конечностей” (1947).

85 років від дня народження організатора охорони здоров’я, доктора медичних наук, професора Анатолія Олексійовича Шелюженка (1933)

Дерматолог, організатор охорони здоров’я, доктор медичних наук (1973), професор (1987), завідувач кафедри соціальної гігієни й організації охорони здоров’я з підвищення кваліфікації керівних кадрів (1986-1987).

27 січня 1945 року війська 1-го українського фронту, неподалік польського Освенциму, звільнили вʼязнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау. Саме тому, 27 січня обрано Міжнародним днем Голокосту, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни, який проголошено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Співавторами цього документу виступили 100 держав світу, в тому числі і Україна.

Голокост — загальнолюдська трагедія. Наш моральний обов’язок – не допустити цього НІКОЛИ знову. Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту має нагадати всім тиранам і агресорам сьогоднішнього світу про небезпечність і наслідки їхніх дій. На жаль, і в наші дні, в деяких країнах світу панують диктатори-тирани, яких історія нічому не навчила. Це і Північна Корея, і Росія…

До Міжнародного дня Голокосту у виставковій залі ННМБ України експонується книжкова виставка до роковин Голокосту. Експозиція, як наголос про те, що всі люди цього світу – мають право бути вільними та рівними, незалежно від їхньої етнічної приналежності, кольору шкіри, мови чи віросповідання.

На виставці експонується грунтовне дослідження історика Тімоті Снайдера «Чорна земля», що вже встигло стати світовим бестселером, пропонує новий погляд на великий злочин XX століття й водночас розкриває ризики, з якими ми стикаємося в XXI столітті. На основі нових джерел зі Східної Європи і забутих свідчень вцілілих, «Чорна земля» визначає Голокост як подію, яка є ближчою і зрозумілішою ніж здається на перший погляд — і від того ще страшнішою.

Переосмислюючи уроки Голокосту, автор «Чорної землі» підсумовує: ми не зрозуміли сучасність і поставили під загрозу майбутнє. На початку нового століття доводиться оглядатися на початок минулого: боротьба за ресурси, продовольча криза супроводжуються ідеологічними викликами світового порядку. Тож Голокост – це не лише історія, але й застереження.

Також представлено видання у 2-х двох томах «Ми хотіли жити… Свідчення і документи» Бориса Забарка про «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». У книзі зібрані документальні свідчення та спогади колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу. Ці спогади — не тільки частинки пам’яті народу, вони мають наукове і виховне значення, як пам’ять історії.

Демонструється книга лауреата Нобелівської премії, письменника Елі Візеля «Ніч. Світанок. День». Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення — наскрізна тема творів Елі Візеля. Він написав: «Тиша Біркенау — це інша тиша, не схожа на жодну. В ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченнями про одну з найстрашніших трагедій XX століття — Голокост.

Експонується книга Володимира Музиченка «Володимир Єврейський» розповідає про історію і трагічну загибель першої на Волині і однієї з найдревніших і найчисельніших в Україні – єврейської громади міста Володимира-Волинського. На основі великої кількості зібраних і досліджених матеріалів та ілюстрацій автор розповідає про особливості соціальних, економічних і культурних умов розвитку громади. У книзі зібрано свідчення очевидців найбільшої за всю історію міста трагедії – загибелі близько 22000 євреїв міста. Окремі розділи присвячені героям-українцям – Праведникам Народів Світу, котрі рятували приречених на смерть євреїв, а також долі врятованих і темі збереження пам’яті про єврейську громаду міста та інші роботи зарубіжних та українських авторів.

Сьогодні український народ бореться проти геноциду і знищення України як держави з Російською Федерацією, її ненавистю, расизмом та упередженостю. Цей день – ще одна нагода для міжнародної спільноти переосмислити поняття колективної безпеки та колективної відповідальності перед людством сучасного глобалізованого світу. Всі країни і народи мають право на безпеку та розвиток. Пам’ятаймо ж про це, згадуючи мільйони жертв Голокосту та вшановуючи їхню пам’ять.

1 з 5

160 років від дня народження дерматовенеролога, доктора медицини Василя Костянтиновича Боровського (1858-1937)

Дерматовенеролог, доктор медицини (1889), професор, завідувач кафедри дерматовенерології Університету Св. Володимира (1916-1917; 1919-1923). Учень М.І. Стуковенкова.

Закінчив медичний фа­культет Університету Св. Володимира (1884). Рішенням Ради Університету призна­чений понадштатним, згодом – штат­ним ординатором клініки нашкірних та сифілітичних хвороб. У 1887 р. його було призначе­но медичним чиновником Міністерства внутрішніх справ і з метою вдоскона­лення переведено на посаду ординато­ра сифілітичної клініки СПб Військово-медичної академії. У 1889 захистив дисертацію “О влиянии тепла на выделение ртути мочой”. У цьому самому році став працювати молодшим ординатором Київського во­єнного госпіталю. Одночасно продовжував роботу в клініці М.І. Стуковенкова над дослідженням різних методик лікування сифілісу. У 1894 був обраний на по­саду приват-доцента кафедри дермато­логії та сифілідології медичного фа­культету Університету Св. Володими­ра. У 1903 його було призначено старшим орди­натором госпіталю, підвищено в чині (став статським радником) та при­значено завідувачем шкірно-венероло­гічного відділення госпіталю. У 1916 тимчасово виконував обо­в’язки завідувача кафедри та шкірно-венерологічної клініки, від жовтня цього року очолив кафедру си­філідології Жіночого медичного інституту. Від квітня 1917 кафедру очолив професор В.І. Теребінський. Після його еміграції до Белграду від 1919 кафедрою керував В.К. Боровський. У 1921 в Київському Університеті була відкрита ще одна кафедра шкірних та венеричних хвороб (українська лек­тура), яку очолив професор О.М. Тижненко. У 1922-1923 російську та ук­раїнську лектуру було об’єднано. Новостворену кафедру очолив професор О.М. Тижненко. Кафедру професора В.К. Боровського було скорочено.

Наукові праці: “О влиянии йодистого калия на вьіделение ртути мочой” (1887); “О выделении ртути из организма мочой” (1888); “Цит­тмановский декокт в терапии сифилиса” (1893); “К вопросу об источниках зараже­ния сифилисом” (1894); “Сифилис, его общественное значение и борьба с ним” (1885); “К казуистике сифилистических поражений головного мозга” (1901).