Календар медицини

Зеленін Михайло Герасимович (1873-1931) – ортопед-травматолог, головний лікар створеної ним дитячої ортопедичної амбулаторії (1920), що згодом була реорганізована в дитячий ортопедичний диспансер (в 1955 р. перетворено на 18-у Харківську дитячу ортопедичну лікарню імені лікаря М. Г. Зеленіна). Його головною заслугою було намагання досягти анатомічного та функціонального успіху безнаркозними засобами; створив ряд своїх оригінальних засобів лікування уроджених та набутих деформацій органів опори та руху у дітей.;

Михайло Герасимович народився в с. Лозовеньки (тепер – Ізюмського району Харківської обл.); середню освіту здобув у Харківській гімназії; медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Харківського університету (1899). У 1899-1902 рр. молодший лікар 15-го Шліссельбурзького полку; з 1902 р. працював на посадах ординагора та завідувача ортопедичного кабінету хірур-гічної факультетської кліники Харківського університету.

У 1902-1907 рр. – асистент в ортопедичній лікарні для дітей, де удосконалювався з ортопедії під керівництвом Ю. Фінка. У 1907-1914 рр. працював в амбулаторії Товариства Червоного Хреста; під час Першої світової війни – молодший лікар, а згодом старший ординатор хірургічного відділення Харківського військовго шпиталю (1914-1919). З 1919 р. – член колегії Харківського обласного комітету лікарняно технічної допомоги інвалідам.

З 1920 р. – завідувач відділення секції відновлення та утилізації неповної праці Земського ортопедичного інституту (м. Харків), голова медичної комісії на протезному заводі, керівник лікарняно-технічного відділу протезно-ортопедичної майстерні (м. Харків); з 1920 р. головний лікар (організатор) дитячої ортопедичної амбулаторії, яка з часом була реорганізована в дитячий ортопедичний диспансер; обгрунтував показання для протезування та вибору технічних конструкцій протезів.

Опрацював методику лікування вроджених ортопедичних захворювань у дітей етапними гіпсовими повʼязками;
засновник школи консервативного лікування ортопедичних деформацій дитячого віку; у 1931 р. Харківському дитячому ортопедичному диспансеру (тепер – 18-та Харківська дитяча ортопедична лікарня) було присвоєно імʼя М. Г. Зеленіна.

Волкович Микола Маркіянович (1858–1928) хірург, академік Всеукраїнської академії наук (1928), доктор медицини (1889), професор, завідувач кафедр шпитальної (1903), факультетської хірургії (1911-23) Університету Св. Володимира. Один із основоположників хірургії в Україні, відкрив збудника риносклероми (паличка Волковича-Фріша); описав атрофію або атонію м’язів правої половини живота при хронічному апендициті (симптом Волковича); запропонував навскісний розріз у правій клубовій ділянці для апендектомії (розріз Мак Бурнея Волковича-Дьяконова); вперше висловився про необхідність холецистектомії в усіх випадках калькульозного холециститу. Зробив великий внесок у травматологію, винайшов шину для іммобілізації кінцівки (шина Волковича), описав вимушену позу хворого при переломі переднього відділу таза (симптом Волковича), запропонував операцію резекції колінного суглоба при гнійному або туберкульозному гоніті (резекція Волковича).

Микола Маркіянович народився в м. Городні на Черніівщині, медичну освіту «лекарь с огличием» здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1882), в якому й залишився працювати. Від 1882 до 1885 р. працював на посаді штатного ординатора госпітальної хірургічної клініки. У 1886 р. після закінчення ординатури був зарахований стипендіатом для підготовки до професорського звання. З 1886 р. одночасно працював проректором на кафедрі фізіолог. У 1889 р. захистив докторську дисертацію на тему «Риносклерома с клинической, патологоанатомической и бактериологической сторон».

У 1893 р. почав читати студентам курс лекцій з десмургії з вченням про переломи та вивихи, діагностику хірургічних хвороб та курс лекцій хвороб вуха, горла і носа. Одночасно, з 1893 до 1903 р. – завідувач хірургічного відділення Олександрівської лікарні в Києві. Від 1903 р. – завідувач кафедри госпітальної хірургічної клініки Університету св. Володимира, а в 1911 р. був переведений на кафедру факультетської хірургічної клініки, якою завідував до 1922 р.

Під час Першої світової війни очолював університетський шпиталь, який був сформований із університетських клінік за його активної участі. З 1923 р. – завідувач науково-дослідницької кафедри медицини при Київському відділенні Головнауки.

У 1908 р. був обраний головою VIII з’їзду російських хірургів. У 1908 р. заснував Київське наукове хірургічне товариство, був обраний його головоюю. У 1914 р. отримав звання заслуженого професора Університету св. Володимира.

Автор 84 наукових пуолікацій, зокрема 3 монографій. Наукові праці присвячені вивченню апендициту, жовчнокам’яної хвороби, зобу, склероми, раку гортані, травматичних пошкоджень кісток та суглобів.

Волкович один з перших в Україні почав виконувати складні оперативні вгручання в черевній порожнині, значний внесок вніс в розробку питань клініки, діагностики та лікування злендициту. Описав деякі симтоми цього захворковання, які носять його імʼя, зокрема симптом атрофії правої половини живота та симптом гострого виникнення болю в епігастральній ділянці. Запропонував розріз черевної стінки при апендектомії: перший у Києві почав виконувати операції на жовчних протоках при жовчно камʼяній хворобі.

Одним із перших у вітчизняній хірургії виконав струмектомію при базедовій хворобі та радикальну операцію на легенях. Волковичу належить заслуга становлення оториноларингології в Україні – він обʼеднав отиатрію та ларингологію в єдину науку. Розроблені оригінальні методики пластичних операцій, зокрема відновлення носа із шкіри пальця, метод пластики та зашивання ран при операціях на лобних пазухах.

Роботи Миколи Маркіяновича з лікування стенозів гортані шляхом інтубації, ларингофіссури та ларингектомії на кілька років випередили подібні повідомлення в Західній Європі. Запропоновані кістково-пластичні операції при туберкульозі кісток ступні та колінного суглоба, пластичне закриття пузирно-піхвових нориць. Одним із перших почав розробляти хірургію хребта та торакальну хірургію. Відомі транспортні шини Волковича, які застосовувалися як у Першій, так і в Другій світових війнах. Вол-ковичу належить пріоритет відкриття та вивчення збудника риносклероми, який у літературі відомий як «паличка Волковича».

Данилевський Олександр Якович (1838-1923) доктор медицини, один з основоположників вітчизняної біохімії, професор Харківського університету (1885-93), один із засновників першого в країні фізіологічного видання “Физиологический сборник” (1888). Основні праці присвячено ферментам, хімії білків і питанням харчування. Ще у 1886 р. експериментально дослідив можливість синтезу білковоподібних речовин із пептинів за участю ферментів, довів наявність у клітинах агентів, стимулюючих дію ферментів, а згодом (у 1901) навів докази вмісту в тканинах т. зв. антиферментів – антипепсину і антитрепсину.

Олександр Якович народився в м. Харкові, медичну освіту здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860), після закінчення якого удосконалювався за кордоном. У 1863 р. захистив докторську дисертацію «О специфически действующих телах натурального и искусственного соков поджелудочной железы»; з 1863р. по 1871 р. – екстраординарний, а згодом ординарний професор кафедри медичної хімії та фізики Казанського університету; у 1872-1875 рр. працював у Воронежі, Харкові і Петербурзі та удосконалювався в Німеччині і Швейцарії.

З 1975 р. по 1885 р. працював у Міністерстві народної освіти. З 1885 р. по 1892 рр. – професор кафедри медичної хімії в Харківському університеті. У 1892-1906 рр. – очолював кафедру фізіологічної хімії, а з 1906 р. по 1910 р. працював на посаді начальника Військово-медичної академії.

Наукові дослідження переважно присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування. Розробив метод вибіркової адсорбції, що дозволило розділити амілолітичний та протеолітичний ферменти, довів роздільне існування трипсину та амілази в соці підшлункової залози. Виконав дослідження казеїну та тканинних білків, зокрема мʼязових білків та білків мозку.

Уперше показав можливість синтезу білковоподібних речовин із пептонів за участі ферментів.

Довів тезу про розміщення в тканинах анти-ферментів (антитрипсину і антипепсину). вказав на наявність в клітинах чинників, що стимулюють дію ферментів. Встановив, що в молекулі білка міститься не менше 10 атомів сірки, що створило передумови для перегляду емпіричної формули білка.

Рішення ВООЗ щодо відзначення цього дня було прийнято у 1998 році на Всесвітній нараді по бронхіальній астмі, яка проходила в м. Барселона, Іспанія. Його мета – поліпшення обізнаності населення про бронхіальну астму, привернення уваги громадськості до вирішення проблем пацієнтів, підвищення доступності та якості медичної допомоги.

Бронхіальна астма – хронічне запальне захворювання дихальних шляхів, яке спричиняє гіперреактивність бронхів і проявляється свистячим диханням, скутістю у грудній клітці, кашлем. Це захворювання діагностують приблизно в 5–10% населення світу. Від нього страждають діти і дорослі. Найбільш часто бронхіальна астма маніфестує у дітей шкільного віку. Особливо високий рівень захворюваності припадає на промислові регіони з несприятливою екологією. У мешканців міста бронхіальна астма реєструється частіше, ніж у мешканців сільської місцевості (7,1 % та 5,7 % відповідно). В Україні, за статистичними даними МОЗ України, поширеність захворювання серед дітей коливається в межах від 0,60 % до 0,56 %, що свідчить про проблему своєчасної діагностики.

Бронхіальна астма вважається невиліковною хворобою, але її перебіг та прояв симптомів можна контролювати.

Більшість експертів вважає, що причинами захворювання є генетична схильність в поєднанні з зовнішніми подразниками, якими виступають:

• алергени;
• шкідливі умови праці;
• куріння.

Факторами ризику розвитку бронхіальної астми можуть виступати:

• часті респіраторні захворювання;
• ожиріння;
• низька фізична активність;
• деякі медикаментозні засоби.

Для профілактики захворювання необхідно уникати сирості, холоду, а також намагатись мінімізувати контакт з алергенами у навколишньому середовищі. Велике значення в профілактиці даної патології має санація носоглотки, зміцнення імунітету та здоровий спосіб життя.

Комісаренко Ігор Васильович (1933-2013) ендокринолог, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (1997), доктор медичних наук (1978), професор (1981), засновник та директор Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин (1994-99), засновник Київського центру ендокринної хірургії, відділення хірургічної ендокринології Наукового центу радіаційної медицини АМН України (1999). Один з основоположників ендокринної хірургії в Україні. Вперше у світі ним розроблені комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз з використанням інгібіторів стероїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; методи діагностики та хірургічного лікування доброякісних і злоякісних пухлин щитовидної залози у пацієнтів України, особливо у дітей, що постраждали від радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС.

Ігор Васильович народився в м. Харкові, медичну освіту (з відзнакою) здобув у Київському медичному інституті (1958). Працював на посаді хірурга Радомишльської районної лікарні Житомирської обл. (1958-1959); навчався в аспірантурі, працював на посаді асистента (1962-1965) кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту; у 1963 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние коры надпочечников при заболеваниях щитовидной железы», а у 1978 р. – докторську дисертацію «Лечение болезни и синдрома Иценко-Кушинга хирургическим методом и с применением ингибитора функции коры надпочечных желез хлодитана».

Автор понад 400 наукових публікацій, зокрема 6 монографій, 30 авторських свідоцтв та патентів на винаходи.

Основні напрями наукових досліджень: вивчення взаємовідносин залоз внутрішньої секреції та вищих відділів центральної нервової системи, проблеми хірургічної ендокринології та онкології залоз внутрішньої секреції, ендоваскулярної хірургії ауто і гетеротрансплантації в ендокринології; уперше розробив комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз із використанням інгібіторів сте-роїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; розробка методів трансплантації ендокринних органів і тканин; розробка методів лікування пухлин щитоподібної залози, особливо в дітей та осіб, що постраждали від радіоактивного забруднення; науковий консультант та керівник 7 докторських і 14 кандидатських дисертацій.

Новаченко Микола Петрович (1898-1966) ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1940), професор (1941), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1957). Організував перший в Україні НДІ протезування (1944). Праці присвячено вивченню регенерації кісткової тканини в умовах експерименту, питанням лікування переломів кісток, протезування. Запропонував низку ефективних кістковопластичних операцій.

Микола Петрович народився в с. Бурині (тепер – Буринського району Сумської обл.) у селянській родині. Медичну освіту здобув у Харківському
медичному інституті (1922).

З 1922 р. працював в 1-му Державному українському медикомеханічному інституті (тепер – Інститут патології хребта та суглобів імені проф. М. I. Ситенка НАМН України) на посадах ординатора, старшого асистента, завідувача відділення, заступника директора з наукової роботи, директора (1943-1966), за сумісництвом
працював на посадах асистента (1926-1934), доцента (1934-1940), професора, завідувача (1940-1966) кафедри ортопедії і травматології Українського інституту удосконалення лікарів.

Організатор та перший директор Харківського НДІ протезування (з 1944 р.). У 1936 р. отримав науковий ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а в 1940 р. захистив докторську дисертацію «Васкуляризация пересаженной кости (экспериментальное исследование)»; професор (1941);
голова Харківського наукового товариства травматологів-ортопедів (1944-1966). У 1945-1966 рр. очолював Харківське медичне товариство; голова Українського наукового товариства травматологів-ортопедів (1947-1966); заступник голови Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів. У 1955-1966 рр. – головний редактор журналу «Ортопедия, травматология и про-тезирование»; член-кореспондент АМН СРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1952); почесний член Болгарського медичного товариства (1961) та Чехословацького медичного товариства імені Я. Пуркін’є (1961).

Автор 135 наукових публікацій, зокрема 8 підручників, посібників та монографій.

Основні напрями наукової діяльності: дослідження регенераці кісткової тканини, опрацювання кісткової пластики, реконструктивно-відновлювальна хірургія суглобів, хірургічне лікування кісткових пухлин, ампутація та протезування, внутрішньосуглобові переломи, організація спеціалізованої травматолого-ортопедичної допомоги.

У 1946 р. уперше в СРСР хворому зі зруйнованим внаслідок вогнепального поранення та остеомієліту проксимального кінця стегнової кістки пересадив нативний алопластичний (гомопластичний) напівсуглоб із подальшим видужанням пацієнта та відновленням його функції кінцівки. Науковий консультант і керівник 19 докторських та 63 кандидатських дисертацій.