Календар медицини

Луценко Іван Митрофанович (1869-1919) військовий лікар, один з організаторів військової медицини в УНР. Доктор медицини (1892). Вважається одним із засновником такого напряму у вітчизняній медицині, як гомеопатія. Громадський діяч. Член Центральної Ради. Відомий літературознавець, критик, публіцист.

Іван Митрофанович народився в с. Кейбалівка Пирятинського повіту Полтавської губернії; вищу освіту
здобув на математичному (1882-1883) та природничому (1883-1887) відділеннях фізико-математичного факультету С.Петербурзького університету.

Автор кандидатської дисертації «Табачная культура в Малороссии и табачный кризис 1883-1884 годов»; медичну освіту «лекарь с отличием» здобув у Військово-медичній академії (м. С.- Петербург 1891). У 1891-1893 рр. служив на посадах військового лікаря – молодший лікар 55 піхотного Подільського полку (1891), лікар 54 піхотного Мінского полку (1892-1893); у 1892 р. був відряджений у Кубанську область для боротьби з холерою; брав участь у боротьбі з курячою сліпотою в таборах росій сарабії, у 1893 р. захистив докторську дисертацію «К ученню о куриной слепоте. (История одной эпидемия куриной слепоты и очерк учения об этой болезны».

З 1893 р. мешкав в Одесі, де практикував як приватний лікар; читав лекції з популярної медицини в Одеській лікаовній семінарї та на Жіночих медичних курсак, член Товариства Одеських лікарів; член правліния Одеського товариства послідовників гомеопат (8 1894 р.); був одним із секретарів Всеросійського зʼїзду послідовників гомсопатії. Під час Першої світової війни служив військовим лікарем; один із організаторів та перший голова правління одеського товариства «Просвіта»; засновник першої в Одесі української газети «Народное дело» (1906).

Один із засновників «Братства Тарасівців»: у 1917 р. обраний головою Української військової ради, яка діяла в Одеському військовому окрузі, на Чорноморському флоті та Румунському фронті; на 1-му Всеукраїнському військовому зʼїзді (18-20 травня 1917 р.) обраний членом Українського генерального військового комітету; член Центральної ради (1917); керівник одеського відділення Національного союзу (1918); генеральний хорунжий Вільного козацтва; брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського; у грудні керував військовими формуваннями Директорії, які вступили в Одесу після висадки французького та добровольчого десантів; організував одеський студентський загін та Подільський кіш Діючої армії УНР; загинув у бою з червоною кіннотою; основні праці: «Краткое руководство к анализу мочи, молока и масла» (1888), «Корь и ее лечение» (1899), «Геморой и его лечение» (1900, 1904, 1910), «Дифтерит и его лечение» (1900), «Брюшной тиф» (1903), «Холера, ее сущность и способы борьбы с нею» (1908); у 1910 р. опублікував свій переклад книги «Клиническая фармакология. Курс лекций, читанных в Ганемановской медицинской коллегии в Филадельфии профессором Э. А. Фаррингтоном», яка була перевидана в Москві в 1936 р. та в Киеві в 1992 р. у жовтні 2003 р. Асоціація гомеопатів України провеле в м. Києві IV Міжнародний гомеопатичний конгрес-присвячений памʼяті І. М. Луценка.

Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии».

Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер – Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту.

Від 1932 р. – завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. – консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. – заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. – заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957).

Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів;

Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку.

Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).

Кестнер Олександр Георгійович (1889-1957) патологоанатом, кандидат медичних наук, завідувач і засновник кафедри патологічной анатомії медичного факультету Ужгородського державного університету (1948). Є піонером у вивченні патоморфології кліщового енцефаліту і геморагічного нефрозонефриту. Разом із завідувачем кафедри терапії університету професором В.М. Слишком вперше на Закарпатті поставив діагноз геморагічного нефрозонефриту. В медичну літературу це ввійшло під назвою «Закарпатська геморагічна лихоманка».

Олександр Георгійович закінчив Московську гімназію (1910-1918); досконало оволодів німецькою та французькою мовами; вищу медичну освіту здобув на медичному факультеті І-го Московського університету (1924); у студентські роки працював на посаді фельдшера у висипно-тифозних бараках Павловської лікарні в Москві; після закінчення університету був залишений в аспірантурі на кафедрі патологічної анатомії (завідувач кафедри – професор О. І. Абрикосов); після закінчення аспірантури працював на посаді прозектора пологового будинку, а з 1930 р. – у прозектурі лікарні імені Медсан-праці, яку очолював професор І. В. Давидовський.

З 1930 по 1939 р. послідовно асистент, доцент кафедри патологічної анатомії II-го Московського медичного інституту; кандидат медичних наук (1935); доцент (1941); у 1939-1947 рр. – завідувач кафедри патологічної анатомії Хабаровського медичного інституту; з 1948 р. завідувач лабораторії патологічної анатомії Львівського інституту переливання крові та доцент кафедри патологічної анатомії Львівського медичного інституту; з 1948 по 1958 р. – завідувач кафедри патологічної анатомії медичного факультету Ужгородського університету.

Автор 30 наукових публікацій. Наукові дослідження присвячені вивченню патологічної анатомії пологової травми, питань токсичної аліментарної алейкії, інфекційних захворювань (кліщовий енцефаліт і так званий геморагічний нефрозо-нефрит). Підготував докторську дисертацію «Патологічна анатомія і патогенез так званого геморагічного нефрозо-нефриту»; нагороджений значком «Отличнику здравоохранения» і медаллю «За доблесный труд в Великой Отечественной войне».

Трінус Федір Петрович (1924-2013) фармаколог, доктор медичних наук (1965), професор (1969), член-кореспондент Академії медичних наук України (1993), член-кореспондент HAH України (1992). Завідувач відділу фармакології протизапальних та анестезуючих засобів Інституту фармакології та токсикології АМН України. Відомий багатосторонніми дослідженнями в галузі механізмів дії нестероїдних антифлогістиків, неопіоїдних аналгетиків, протипухлинних засобів та антидотів. Виходячи із залежності хімічна структура – фармакологічна активність ним вивчено та впроваджено у клінічну і ветеринарну практику  нові лікувальні препарати (амізон, піримідант) та антидоти (антиціан, алоксим).

Федір Петрович народився 25 лютого 1924 року в с. Старий Любар на Житомирщині. Батьки, Петро Васильович та Анастасія Павлівна виростили і виховали 7 дітей. В 1941 р. закінчив з відзнакою Житомирську фармацевтичну школу, почав працювати в сільській аптеці, а згодом став начальником аптеки в м. Романів.

Був учасником Німецько-радянської війни (по 9 березня 1944 року), брав участь у партизанському рухові, неодноразово відзначився при виконанні складних завдань, під час одного з них був тяжко поранений.

У 1952 році закінчив Київський медичний інститут з червоним дипломом. У стінах цього ж інституту, на кафедрі фармакології, пройшов шлях від аспіранта (1952) до доктора (1965) під керівництвом академіка О. І. Черкеса.

Від 1965 року керував лабораторією фармакології Науково-дослідного інституту фармакології і токсикології, а в 1968–1987 роках — директор цього інституту.

З 1987 року завідував відділом Інституту фармакології і токсикології Академії медичних наук України. У різні роки очолював Українське наукове товариство фармакологів, Республіканську проблемну комісію «Фармакологія», Міжвідомчу секцію Академії наук і МОЗ України із лікарських препаратів, був головним токсикологом України, головним науковим співробітником Державного фармакологічного центру, заступником голови та членом президії вченої медичної ради МОЗ України, член-кореспондент трьох академій наук, член редакційної ради 2 журналів, член Спеціалізованої ради при Інституті фармакології та токсикології Академії медичних наук України.

Баштан Федір Андрійович (1891-1966) лікар-гігієніст, доктор медичних наук (1953), професор, завідувач кафедри загальної гігієни Київського медичного інституту (1929-32), перший завідувач кафедри гігієни Чернівецького медичного інституту (1946-60). Організатор наукової школи з проблем комунальної гігієни, досліджував проблеми ендемічного зобу на Буковині. Винайшов прилад для визначення миш’яку в об’єктах зовнішнього середовища.

Федір Андрійович народився в м. Миргороді Полтавської губернії. Середню медичну освіту здобув у середній медичній школі в м. Полтаві (1913); після річного стажування (1913-1914), з 1914 р. працював на посаді фельдшера Миргородського земства.

З 1919 р. працював у Харківському головному військовому госпіталі; у 1920 р. вступив до ВКП (б) і упродовж двох років був політруком. Вищу медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1925); з 1925 р. до 1929 р. – асистент кафедри гігієни Харківського медичного інституту; у 1927 р. стажувався на кафедрі гігієни Берлінського університету; у 1929-1932 рр. – завідувач кафедри загальної гігієни Київського медичного інституту; за активної участі Ф. А. Баштана у 1930 р. в Київському медичному інституті був створений санітарно-гігієнічний факультет;.

У 1931 р. прочитав самостійний курс з комунальної гігієни, яким було започатковано кафедру комунальної гігієни та екології людини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Від 1933 р. до 1941 р. – завідувач відділу Всесоюзного інституту комунальної гігієни; у цей період Ф. А. Баштан займався гігієнічною оцінкою твердих і рідких відходів грунту та брав участь в обгрунтуванні гігієнічних вимог до приміщення Верховної Ради.

У 1941-1946 рр. завідував кафедрою гігієни Сталінабадського медичного інституту; з 1946 р. до 1960 р. – завідувач кафедри гігієни Чернівецького медичного інституту. У 1953 р. захистив докторську дисертацію «Роль гигиенических факторов в этиологии эндемического зоба на Буковине»; професор; голова Чернівецького обласного осередку наукового товариства гігієністів. Нагороджений орденом Леніна (1954).

Автор близько 80 наукових публікацій. Наукові дослідження присвячені питанням гігієни води, водопостачання, житлових умов та харчування населення, вивченню ендемічного зобу на Буковині.

Розробив прилад для визначення мишʼяку в обʼєктах зовнішнього середовища. Основні праці: «Вплив наявності нітратів та солей закисного заліза на газування хлору при хлоруванні води» (1933), «Верденізація води» (1935), «Хлор или серебро для дезинфекции питьевых вод» (1935), «Об изыскании гидроминеральных источников в Черновицкой области» (1946).

Тронько Микола Дмитрович (1944) академік НАМН України за спеціальністю “радіаційна ендокринологія” (2010), член-кореспондент НАН України за спеціальністю “радіаційна медицина” (1992), доктор медичних наук (1984), професор (1989), заслужений діяч науки і техніки України (1994), директор ДУ “Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України”,  керівник відділу фундаментальних та прикладних проблем ендокринології (з 1986), завідувач кафедри ендокринології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України. Віце-президент НАМН України (з 2016).

Микола Дмитрович один з провідних вчених-ендокринологів України, який плідно працює над фундаментальними та прикладними проблемами ендокринології. Його наукові інтереси охоплюють різні аспекти фізіології, біохімії та патології ендокринної системи, проблем діагностики та лікування ендокринної патології. Експериментальні роботи присвячені вивченню регуляції секреції, механізму дії й обміну кортикостероїдів.

Проведені наукові дослідження дозволили сформувати оригінальну концепцію функціональної трансформації кортикостероїдів, останнім часом продовжує інтенсивно вивчати проблеми регуляції обміну речовин, питання регуляції внутрішньоклітинних процесів у нормі та патології, різні аспекти радіаційної ендокринології, дослідження ролі ядерних транскрипційних чинників у опосередкуванні зовнішніх регуляторних впливів у пухлинних клітинах ендокринного походження. Питання з Чорнобильської наукової тематики стало пріоритетним напрямом у його науковій і практичній діяльності. Під керівництвом М.Д. Тронька розроблено та затверджено Державну програму профілактики йододефіцитних захворювань і проведено обстеження населення на йододефіцит по всій території України.

Президент Асоціації ендокринологів України, Президент Української діабетичної федерації, Голова спеціалізованої Вченої ради по захисту дисертацій з ендокринології. Голова консультативно-експертної групи “Ендокринологія та обмін речовин. Лікарські засоби” Державного експертного центру МОЗ України. Голова консультативної групи центрального формулярного комітету МОЗ України “Ендокринологія та обмін речовин”. Член Європейського товариства ендокринологів, Європейської та Американської асоціації з вивчення цукрового діабету, Європейської тиреоїдної асоціації, Всесвітнього комітету ООН з ліквідації йоддефіциту у світі.

Наукові праці: “Обмін стероїдних гормонів при ендокринній патології” (1982); “Молекулярные механизмы действия стероидных гормонов” (1986); “Радіоактивне випромінення та залози внутрішньої секреції” (1990); “Ультразвукова діагностика захворювань щитоподібної залози” (1992); “Епідеміологія цукрового діабету” (1996); “Рак щитовидной железы у детей Украины” (1997); “Патология щитовидной железы у детей” (2000); “Пероральные сахароснижающие препараты и тактика их применения” (2002); “Ионизирующая радиация и инсулинорезистентность” (2004); “Механізми регуляції стероїдогенезу в корі надниркових залоз” (2006) та ін.