Календар медицини

Еміль Адольф фон Берінг (1854-1917), німецький бактеріолог, один з основоположників імунології. Перший лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології «за роботи, присвячені сироватковій терапії, особливо за її застосування при лікуванні дифтерії, що відкрило нові шляхи у медичній науці і тим самим дало до рук лікарів переможну зброю проти хвороби та смерті» (1901).

Берінг народився в Гансдорфе (нині територія Польщі) у багатодітній родині (сім’я мала 13 дітей, він був п’ятим) у родині вчителя. Закінчив військово-медичну школу в Берліні, служив у війську. Диплом лікаря Берінг отримав у 1880 році, і його направили на стажування до знаменитої берлінської клініки Шаріте. У 1888 р. був переведений до Берліна, де працював асистентом Роберта Коха в Інституті гігієни.
Саме там учений зайнявся вивченням методів лікування дифтерії та правця, двох різних захворювань, які поєднувала одна характерна властивість: обидва захворювання закінчувалися смертельними наслідками, незважаючи на те, що хворі були інфіковані відносно невеликою кількістю бактерій. Берінг припустив, що лікування дифтерії може бути успішним у разі нейтралізації токсину, що секретується дифтеритними бактеріями, тобто у разі прояву природної захисної реакції людського організму.

Еміль Берінг був удостоєний багатьох нагород і премій. Його ім’я носять Dade Behring у Гарбурзі, найбільша у світі компанія, що займається виключно клінічною діагностикою, а також компанія CSL Behring. В університеті Марбург існує премія ім. Еміля фон Берінга.

Лазаревич Іван Павлович (1829-1902) – акушер-гінеколог, доктор медицини (1857), професор, завідувач кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету (1863-85). Засновник вітчизняної школи акушерів. Одним з перших увів в акушерську практику знеболення пологів, експериментально встановив залежність рухової функції матки від рефлекторних імпульсів, що йдуть із центральної нервової системи. Талановитий винахідник, автор оригінальних інструментів («щипці Лазаревича», маточний зонд).

Іван Павлович народився в Могилеві-на-Дністрі (нині – м. Могилів-Подільський) у дворянській сімʼї; закінчив Могилівську гімназію (1848); медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1853), після закінчення якого працював на посадах асистента кафедри акушерства проф. О. П. Матвєєва та одночасно – лікаря на фаянсовій фабриці (1853-1856); у 1856 р. затверджений на посаді помічника директора клініки; у 1857 р. захистив докторську дисертацію «De pelvis feminae metiendae rationibus» («Про раціональні виміри жіночого таза»); удосконалювався за кордоном; працював на посадах приват-доцента (1858-1859), доцента (1859-1862), екстраординарного (1862-1863) та ординарного професора (1863-1887) кафедри акушерства, жіночих та дитячих хвороб медичного факультету Харківського університету; у 1869 р. при кафедрі почав функціонувати Повивальний інститут, у якому готували середніх медичних працівників (акушерок) для півдня країни; після переїзду в С.- Петербург (1887) залишився пожиттєвим професором Харківського університету.

З 1887 р. член ради Міністерства народної просвіти та медичної ради; організував у Харкові Повивальний інститут (1869), що готував акушерок; був віце-пре-зидентом Міжнародного медичного конгресу (1869)
i почесним президентом гінекологічної секції на Міжнародному медичному конгресі (1883).

Автор 83 наукових публікацій; основні напрями наукової діяльності: опрацювання методів вимірювання жіночого таза, вивчення еклампсії, удосконалення акушерсько-гінекологічного інструментарію; опрацьовував питання знеболювання пологів. Одним із перших висловив думку про те, що пологи є рефлекторним процесом, керованим центральною нервовою системою; І. П. Лазаревич створив теорію пологового акту (1857); за багато років до того, коли на Заході зʼявились прямі щипці, він створив їх і довів переваги їхнього застосування (1879); І. П. Лазаревича вважають засновником вітчизняної акушерської школи; основні публікації: «Исследование живота беременных» (1865), «Атлас гинекологических и акушерських инструментов, изобретенных автором» (1867), «Курс акушерства» (т. I-II, 1877).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Лазаревича І. П. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

618.2
Л-171
Лазаревич И. Исследование живота беременных. – Х., 1865.

618.2(02)
Л-171
Лазаревич И. П. Курс акушерства. – Х., 1879

618.1
Л-171
Лазаревич И. Паразиты женских половых органов. Клинические наблюдения. – Х., 1870.

Печінка Анатолій Михайлович (1959) кандидат медичних наук, доцент. У 2005-2009 очолював кафедру інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Доцент кафедри інфекційних хвороб Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика.  Куратор циклів тематичного удосконалення на тему “Сучасні питання діагностики та лікування хворих на кишкові інфекції, вірусні гепатити та ВІЛ/СНІД”. Відповідальний за лікувально-діагностичну роботу кафедри. Член комітету з біоетики при Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Дійсний член Асоціації інфекціоністів України.

Основні напрями наукової та практичної діяльності: гострі та хронічні вірусні гепатити: діагностика та лікування; гострі респіраторні вірусні інфекції, пневмонії: діагностика та лікування; менінгіти різної етіології та їх ускладнення; бешиха: діагностика та лікування.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Печінки А.М. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Р-47576
Токсигенність корінебактерій дифтерії та клінічні прояви дифтерійної інфекції. Автореф. – 1996

Б-98544
Інфекційні хвороби. – 2018

Шкляревський Олексій Сергійович (1839-1906) лікар, біофізик, фізіолог, патолог. Доктор медицини (1869), екстраординарний (1870), ординарний (1877) професор, завідувач кафедри медичної фізики Київського університету (1870-84). Вивчав фізіологію капілярів, проблеми запалення. Першим застосував експериментальний метод для аналізу механізму екстравазації та міграції лейкоцитів.

Олексій Сергійович закінчив медичний факультет Московського університету. Спеціалізувався в галузі патології в Москві та Німеччині. Від 1869 – викладач загальної патології Київського університету, від 1870 – професор медичної фізики; 1878-1880 – професор Вищих жіночих курсів у Києві.

Автор низки праць з питань фізіології та патології крові, проблем запалення, амілоїдного переродження, гемодинаміки при інфаркті тощо. Зробив кілька відкриттів у цих галузях.

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Шкляревського О.С. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

612.1
Ш 669
О прохождении белых кровяных шариков сквозь коллоидные перепонки. – 1869

Гіршман Леонард Леопольдович (1839-1921) – офтальмолог, доктор медицини (1864), заслужений професор (1893). Засновник першої в Україні самостійної очної клініки (1870), організатор і професор кафедри очних хвороб Харківського університету. Ініціатор створення училища для сліпих дітей (1886). Його ім’я присвоєно Українському НДІ очних хвороб, очній клініці. Працював над доцільністю лікування відшарування сітківки шляхом проколу склери, ембріології судин сітківки, лікуванню трахоми.

Леонард Леопольдович народився в м. Тукумі Курляндської губернії (Латвія); середню освіту (з золотою медаллю) здобув у 1-й Харківській гімназії (1849-1855); медичну освіту (з відзнакою) здобув на медичному факультеті Харківського університету (1860); з 1861 р. удосконалювався за кордоном з анатомії, пістології, патологічної анатомії, фізіології та внутрішніх хвороб – відвідував лекції професорів Дю-Буа-Раймона, Р. Вірхова, Розенталя, Людвіга, Роллета, Опольцера.

Працював у лабораторіях Кюне в Берліні та Брюкке у Відні, а також у клініках А. Грефе та Е. Егера; завдяки лекціям та заняттям у клініці Грефе вирішив посвятити свою діяльність офтальмології (1862); з 1863 р. працював у Гейдельберзі в клініці Кнаппа, в лабораторії Гельмгольца та вивчав математику під керівництвом Кантора; у 1864-1866 рр. – асистент очної лікарні професора Пагенштейхера; з 1866 р. працював у клініці Кнаппа та лабораторії Гельмгольца в Гейдельберзі. У 1868 р. захистив докторську дисертацію «Материалы для физиологии цветоощущения», виконану під керівництвом Гельмгольца, і отримав звання приват-доцента очних хвороб у Харківському університеті; у 1870 р. за представленням професора Зарубіна був обраний та затверджений на посаді штатного доцента; у 1871 р. організував самостійну очну клініку на 10 ліжок, яка до 1880 р. розширилась до 20 ліжок; з 1875 р. – екстраординарний професор кафедри теоретичної хірургії, а з 1885 р. – ординарний професор по кафедрі офтальмології Харківського університету.

у 1893 р. отримав звання заслуженого професора, а в 1895 р., після вислуги 30 років, був безтерміново залишений на кафедрі офтальмології зі збереженням звання директора офтальмологічної клініки; у 1905 р. на знак протесту проти репресій, застосованих царським урядом проти студентів, покинув кафедру; почесний громадянин м. Харкова (1914); у 1914 р. із чле-нів Харківського медичного товариства організував офтальмологічний гурток; голова офтальмологічної секції Харківського наукового медичного товариства
(1915-1921); у 1886 р. Харківське медичне товариство обрало Л. Л. Гіршмана почесним головою; член Гейдельберзького офтальмологічного товариства (1865); почесний голова Першого зʼїзду російських очних лікарів (1913).

Автор 14 наукових праць, які присвячені питанням фізіології сприймання кольорів, вивченню найменшого кута зору, вивихів кришталика, емболії судин сітківки, лікуванню трахоми тощо. У своїх роботах про кольоровий зір намагався довести правильність теорії Юнга-Гельмгольца про троїстість кольорочутливих елементів. Дослідження він робив на собі, викликаючи тимчасове притуплення сприйняття одного якого небудь кольору тривалим розгляданням зафарбованого цим кольором поля; вказував на користь окулярів при сильній міопії поєднаної з амбліопією, які засновані на принципі Галілеєвої труби.

Усупереч думці багатьох вчених, які вважали відшарування сітківки невиліковною хворобою і тому відмовлялися її лікувати, Л. Л. Гіршан вказував на можливість лікування відшарування шляхом проколу склери; описуючи випадки вивиху кришталика, наполягав на необхідності вилучення рухливих зміщених кришталиків навіть при ще задовільному зорі, через небезпеку безповоротної його втрати. Дійшов висновку, що місцеве застосування хініну показане при конʼюнктивітах, при нагноєннях після травм ока та оперативних втручань, при епісклеритах, іридоциклітах, після екстракції катаракти і при некрозі рогівки. Л. Л. Гіршман користувався великою популярністю серед населення, мешканці Харкова організували спеціальну очну лікарню, в якій він, залишивши університет, продовжував лікарську діяльність.

За ініціативи Л. Л. Гіршмана в Харкові було створено училище для сліпих, головою Попечительської ради якого він був; основні праці: «Zur Lehre von der durch Arzneimittel herforgerufenen Myosis und Mydriasis» (1863), «Материалы физиологии цветоощущения» (1868), «К лечению трахомы» (1873), «Трахома как народное бедствие» (1900).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці Гіршмана Л. Л. підготовлені одноосібно або у співавторстві:

617.7
Р 897
Къ ученію о заживленіи раны роговой оболочки. – 1870

618.1
Ф-681
Краткий исторический очерк развития хирургии. – 1893

Баглій Євген Ананійович (1939) онколог, доктор медичних наук (1985), завідувач лабораторії Київського інституту екогігієни і токсикології (1988). Основний напрям наукової діяльності: вивчення закономірностей змін інтенсивності біохемілюмінесценції тканин організму при хімічному, гормональному та вірусному канцерогенезі.

Євген Ананійович закінчив Київський медичний інститут (1962). Працював в Інституті хімічної фізики АН СРСР (1965-1967); у Київському НДІ експериментальної та клінічної онкології МОЗ УРСР (нині Інститут експериментальної патології, онкології й радіобіології НАНУ): молодший науковий співробітник, провідний науковий співробітник (1967-1988); від 1988 – завідувач лабораторії Інституту екогігієни і токсикології (Київ).

Основні напрями наукової діяльності: вивчення закономірностей змін інтенсивності біохемілюмінесценції тканин організму при хімічному, гормональному та вірусному канцерогенезі; встановлення особливостей механізму регуляції перекисного окислення ліпідів клітин мембран при канцерогенезі та рості пухлини, ролі змін молекулярно-динамічного стану структури клітинних мембран при трансформації нормальних клітин у злоякісні; дослідження канцерогенних властивостей багатьох хімічних речовин і розроблення методології оцінки онкогенної небезпеки в агрохімії.

Наукові праці: “Нейтральные гликолипиды поверхности нормальных и трансформированных клеток NRK” (1981); “Биохемилюминесценция клеток при опухолевом процессе” (1989); “Канцерогенная активность пестицида олгин в хроническом эксперименте на крысах” (1991); “Genotoxic effects of pesticides” (1996); “Проблемы канцерогенной безопасности при применении пестицидов” (1997); “Пошкодження структури ДНК різних органів щурів N-нітрозодібутіламіном” (1998).