Календар медицини

В цей день проводять заходи, мета яких – інформувати населення щодо потреб в йоді та наслідків дефіциту цього мікроелементу для здоров’я людини.

Йод – необхідний елемент для нормального росту й розвитку тварин і людей. Якщо в організмі людини він у дефіциті, то щитоподібна залоза не виробляє в достатній кількості гормони тироксин та трийодтиронін, які беруть участь у розвитку та регуляції нервової, серцево-судинної, опорно-рухової та репродуктивної систем, а також травного тракту.

Добова потреба в йоді, залежить від віку і стану людини. Так для дітей віком 0-6 років вона складає 90 мкг; 6-12 років – 120 мкг; для жінок – 150-300 мкг (при вагітності, годуванні груддю – 250 мкг на день); для чоловіків – до 300 мкг.

Симптоми нестачі йоду в організмі проявляються:

• відчуттям постійної втоми, слабкості, депресії;
• збільшенням щитоподібної залози (зоб);
• затримкою росту та інтелектуального розвитку у дітей;
• зниженням розумової активності, погіршенням пам’яті, слуху у дорослих;
• порушенням обмінних процесів;
• загрозою переривання вагітності;
• неонатальним гіпотиреозом;
• раком щитоподібної залози;
• підвищенням рівня холестерину;
• порушенням роботи кишечнику;
• сухістю шкіри, втратою її еластичності, випадінням волосся;
• відчуттям холоду;
• різким зниженням чи підвищенням маси тіла;
• набряками.

До йододефіцитних захворювань відносяться: йододефіцитний гіпотиреоз, дифузний нетоксичний зоб, вузловий і багатовузловий еутиреоїдний зоб, функціональна автономія щитоподібної залози. На сьогоднішній день приблизно третина населення планети відчуває впливи дефіциту йоду. Близько 38 млн українців відчувають дефіцит йоду різного ступеню, а 382 тис. дітей щороку народжуються із ризиком розладів унаслідок йододефіциту. Ця проблема актуальна для всіх без винятку регіонів нашої країни. Дослідження показало, що більшість українців споживає лише 40–80 мкг йоду на добу.

Протопопов Віктор Павлович (1880 – 1957) – український психіатр, фізіолог вищої нервової діяльності, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР (1934).

Народився в селі Юрки, Кобеляцький повіт, Полтавська губернія. 1906 – закінчив Військово-медичну академію (Санкт-Петербург) з відзнакою. 1906–1909 – навчався в ад’юнктурі під керівництвом В. М. Бехтерєва. 1909 – захистив докторську дисертацію «О сочетательной двигательной реакции на звуковые раздражения».

Професійна діяльність

• 1909–1921 – понадштатний асистент, лаборант, асистент та завідувач клініки кафедри психіатрії Військово-медичної академії (Петроград).
• 1919–1921 – керівник рефлексологічної лабораторії Інституту мозку.
• 1921–1923 – професор кафедри психіатрії Пермського університету, директор Пермської обласної психіатричної лікарні.
• 1923–1944 – професор і завідувач кафедри психіатрії Харківського медичного інституту, декан психоневрологічного факультету (з 1931).
• 1926–1929 – директор Українського НДІ клінічної психіатрії і соціальної психогігієни.
• 1932–1941 – завідувач психіатричної клініки №1 Клінічного інституту Всеукраїнської психоневрологічної академії.
• 1944–1957 – завідувач відділу психіатрії та патології вищої нервової діяльності Інституту фізіології АН УРСР; завідувач кафедри психіатрії Київського інституту удосконалення лікарів.
• Головний психіатр МОЗ УРСР, голова Вченої ради МОЗ УРСР.
• Редактор журналу «Советская психоневрология», член редколегій низки видань.

Наукова діяльність

Автор понад 160 наукових праць, у тому числі 5 монографій.

Основні напрями:

• психосоматичні процеси,
• вивчення вищої нервової діяльності,
• патофізіологічні основи психіатрії.

Вніс вклад у розвиток рефлексології, розвинув ідею І. Павлова про рефлекс мети, додавши поняття «перепони», що разом формують основу активності волі.

Запропонував:

• методики дослідження рухових рефлексів і умовних реакцій;
• патофізіологічну концепцію в психіатрії;
• гіпотезу таламо-гіпоталамічної природи маніакально-депресивного психозу;
• метод лікування шизофренії сном;
• принципи профілактики нападів МДП та захисного режиму в психіатричних стаціонарах.

Наукове керівництво

Підготував 11 докторів та 25 кандидатів наук.

Значення

Протопопов поєднав ідеї своїх учителів – В. Бехтерєва та І. Павлова – із власними новаторськими дослідженнями, залишивши значний слід у розвитку психіатрії та фізіології вищої нервової діяльності.

Сєрадзкі Влодімеж Ян (1870 – 1941) — польський лікар, науковець, один із провідних судових медиків початку ХХ століття, професор Львівського університету.

Народився у місті Велічка (Польща). Медичну освіту здобув на медичному факультеті Краківського університету, який закінчив у 1894 році. У 1895 році продовжив навчання у Парижі, де ознайомився з новітніми методами судово-медичної експертизи та патології.

Академічна та професійна діяльність

Після завершення навчання працював на кафедрі судової медицини Краківського університету, обіймаючи посади асистента та доцента (1894–1898). У 1898 році очолив кафедру судової медицини Львівського університету, де працював до кінця життя. У 1900 році здобув звання професора. Паралельно у 1915 році тимчасово виконував обов’язки керівника кафедр патологічної анатомії та загальної й експериментальної патології.

У 1911 році був обраний президентом Львівського лікарського товариства.
Наукові інтереси та здобутки.

Сєрадзький належав до провідних представників польської школи судової медицини. Його наукова спадщина включає близько 40 праць, серед яких — одна монографія.

Основні напрями його досліджень:

• судово-медична експертиза раптової дитячої смерті;
• вивчення механізмів танатогенезу при задушенні;
• застосування психопатології у судовій медицині;
• дослідження дії гемолізинів, цитотоксинів, преципітинів;
• проблеми кримінальної антропології;
• історія медицини.

Він також запропонував оригінальну пробу для визначення карбоксигемоглобіну, яка стала цінним інструментом у судово-медичній практиці.

Громадська діяльність

Як президент Львівського лікарського товариства активно сприяв розвитку медичної науки, організації наукових конференцій та зміцненню зв’язків між лікарями різних спеціальностей.

Трагічна загибель

У роки Другої світової війни, після окупації Львова німецькими військами, Сєрадзький опинився серед групи львівських професорів, яких 4 липня 1941 року розстріляли на Вулецьких пагорбах. Його смерть стала частиною трагічної сторінки в історії Львова та науки загалом.

Значення

Влодімеж Ян Сєрадзький залишив по собі вагомий науковий доробок і вважається однією з ключових постатей у розвитку судової медицини в Польщі та Галичині. Його праці поєднували фундаментальні дослідження з практичними розробками, які знайшли застосування у медико-правовій сфері.

Бітчук Денис Дмитрович (1935) — український ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор, один із провідних фахівців у галузі відновлювальної та військово-польової хірургії.

Народився у селі Рожнів, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.. У 1959 році закінчив Чернівецький медичний інститут. Перші роки професійної діяльності (1959–1964) працював лікарем-хірургом у Киргизії, де набув цінного практичного досвіду.

У 1964–1967 рр. навчався в аспірантурі Українського НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію (за закритою тематикою).

Академічна кар’єра

З 1967 року пов’язав свою діяльність з Харківським медичним інститутом (нині — Харківський національний медичний університет). Працював на кафедрі травматології, ортопедії та військово-польової хірургії:

• асистент (1967–1984),
• доцент (1984–1989),
• завідувач кафедри (1989–2008).
• У 1988 році захистив докторську дисертацію на тему: «Хирургическое лечение многооскольчатых, двойных диафизарных переломов длинных трубчатых костей и их дефектов».

Наукові здобутки

Є автором близько 250 наукових публікацій, зокрема 3 монографій, 2 навчальних посібників, 8 авторських свідоцтв та 6 патентів на винаходи.

Основні напрями його наукових розробок:

• технології консервації та трансплантації кісткової тканини;
• лікування вогнепальних переломів та дефектів кісток;
• операції на сухожилках при лікуванні звичних вивихів плеча;
• спосіб ахілопластики при застарілих пошкодженнях;
• малотравматична технологія лікування внутрішньосуглобових переломів шийки стегнової кістки;
• методики статичного, динамічного та комбінованого внутрішньокістковомозкового металоостеосинтезу блокуючим стержнем при складних діафізарних переломах довгих кісток.

Педагогічна діяльність

Під його науковим керівництвом виконано 1 докторську та 4 кандидатські дисертації. Він був відомим наставником для молодих лікарів і науковців, приділяв значну увагу практичній підготовці студентів.

Значення
Денис Дмитрович Бітчук — представник покоління українських хірургів-науковців, які розвивали вітчизняну школу ортопедії та травматології. Його внесок у впровадження сучасних методів остеосинтезу та реконструктивної хірургії забезпечив новий рівень лікування складних переломів і поєднаних травм.

Бродський Юрій Степанович (1925 — 2003) — український нейрохірург, доктор медичних наук, професор, лауреат Премії імені М. Н. Бурденка, один із провідних вітчизняних фахівців у галузі дитячої нейрохірургії.

У роки Другої світової війни навчався в Челябінському військово-авіаційному училищі штурманів авіації далекої дії (1943–1944), після чого у складі 362-го Ризького авіаційного полку брав участь у бойових діях (1944–1945). У 1945–1946 рр. служив у штабі військово-повітряних сил Київського військового округу.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1946–1952).

Професійна діяльність
Від 1952 до 2000 р. працював у Київському НДІ нейрохірургії (нині — Інститут нейрохірургії імені акад. А. П. Ромоданова НАМН України), де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до провідних керівних посад:

• завідувач відділу дитячої нейрохірургії (1980–1989),
• вчений секретар інституту (1990–2000).

У 1960 р. захистив кандидатську дисертацію «Клиника и хирургия первичных опухолей области конского хвоста», а в 1976 р. — докторську дисертацію «Родовая черепно-мозговая травма у новорожденных». У 1991 р. отримав вчене звання професора.

Наукові здобутки
Юрій Бродський є автором близько 120 наукових публікацій, серед яких 2 монографії.

Основними напрямами його наукової діяльності були:

• дослідження патогенезу, клініки та методів хірургічного лікування черепно-мозкової травми у дітей;
• вивчення пухлин головного та спинного мозку в дитячому віці;
• удосконалення нейрохірургічних методик у педіатрії.

Під його керівництвом захищено 5 кандидатських дисертацій.

Юрій Степанович Бродський належить до покоління вчених, які сформували українську школу дитячої нейрохірургії. Його праці внесли вагомий внесок у розвиток діагностики та лікування вроджених і набутих уражень центральної нервової системи у дітей.