Календар медицини

Ледощук Борис Олександрович (1946) – український лікар-гігієніст, епідеміолог, доктор медичних наук, професор. Його наукова та практична діяльність пов’язана з вивченням медичних наслідків Чорнобильської катастрофи, розвитком радіаційної епідеміології, створенням інформаційних систем для моніторингу здоров’я населення та вдосконаленням організації охорони здоров’я.

Важливе місце в його професійній діяльності посідають дослідження впливу іонізуючого випромінювання на організм людини та розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.

Освіта та професійний шлях

У 1970 році Борис Олександрович закінчив Благовєщенський медичний інститут у Російській Федерації, де надалі працював до 1975 року. Після цього продовжив професійну діяльність в Інституті клінічної та експериментальної медицини Сибірського відділення Академії медичних наук СРСР у Новосибірську.

Повернувшись до України, працював у системі охорони здоров’я. У 1978–1986 роках обіймав лікарські посади, а в 1986–1988 роках був заступником начальника Головного управління лікувально-профілактичної допомоги дорослим Міністерства охорони здоров’я УРСР.

У 1988 році очолив лабораторію епідеміологічних ефектів професійного опромінення в установі, що згодом увійшла до структури Національного наукового центру радіаційної медицини НАМН України в Києві. З 2000 року керував лабораторією сполучених і комбінованих ефектів радіації, а з 2010 року — лабораторією медико-інформаційних технологій цього центру.

У 1994 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 2004 році отримав вчене звання професора.

Участь у подоланні медичних наслідків Чорнобильської катастрофи

Одним із головних напрямів діяльності Бориса Ледощука стало вивчення довгострокових медичних наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Він брав участь у ліквідації наслідків катастрофи та розробленні системи медичного спостереження за постраждалими. Особливе значення мала його робота над створенням Державного розподіленого реєстру осіб, які зазнали радіаційного впливу внаслідок аварії на ЧАЕС.

Такий реєстр був важливим інструментом систематизації медичних даних, спостереження за станом здоров’я постраждалих і проведення подальших епідеміологічних досліджень.

Наукові інтереси Бориса Олександровича охоплювали також оцінювання ризику розвитку лейкемії серед учасників аварійних робіт на ЧАЕС у різні періоди після катастрофи. Дослідження були спрямовані на виявлення закономірностей між радіаційним опроміненням і віддаленими наслідками для здоров’я.

Наукові дослідження та основні напрями роботи

Наукова діяльність Бориса Ледощука поєднує радіаційну гігієну, епідеміологію, соціальну медицину та медичну інформатику.

Основними напрямами його досліджень є:

• Радіаційна епідеміологія. Вивчення віддалених наслідків впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я людини.
• Епідеміологічний моніторинг. Розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.
• Професійне здоров’я. Дослідження стану здоров’я працівників атомної енергетики та промисловості.
• Медичні інформаційні системи. Створення підходів до накопичення, систематизації й аналізу медичної інформації.
• Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Удосконалення управління медичною допомогою та використання епідеміологічних даних для планування профілактичних заходів.

Окрему увагу вчений приділяв поєднаній дії радіації та інших несприятливих чинників, а також можливостям використання інформаційних технологій для оцінювання ризиків і планування медичного спостереження.

Діяльність у сфері управління охороною здоров’я

Борис Олександрович мав значний досвід організаційної роботи. У 1995–2000 роках він очолював медико-санітарне управління департаменту атомної енергетики Міністерства енергетики України. На цій посаді займався питаннями медичного забезпечення працівників атомної енергетики та промисловості.

У 2002–2004 роках працював професором кафедри радіології Київської медичної академії післядипломної освіти.

У 2003–2010 роках очолював кафедру соціальної гігієни й організації охорони здоров’я з підвищенням кваліфікації керівних кадрів охорони здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

За час його керівництва кафедрою було посилено наукову та навчальну роботу, розширено склад викладачів і підготовлено нові наукові дослідження. За даними університету, у цей період було захищено дві докторські та три кандидатські дисертації, опубліковано близько 100 наукових статей і чотири монографії, зокрема з доказової медицини та клінічної епідеміології.

Основні наукові праці

Науковий доробок Бориса Олександровича Ледощука охоплює радіаційну епідеміологію, медичну інформатику, доказову медицину й організацію охорони здоров’я.

Серед його відомих праць:

«Государственный Распределенный регистр лиц, подвергшихся радиационному воздействию в результате аварии на Чернобыльской АЭС» (1991) — праця, присвячена створенню системи обліку та медичного спостереження за постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи.

«Доказова медицина» (2009) — навчальне видання, присвячене принципам використання наукових доказів у медичній практиці.

«Клінічна епідеміологія — наукова основа доказової медицини» (2010) — праця про значення епідеміологічних методів для оцінювання ефективності медичних втручань і прийняття клінічних рішень.

«Чернобыльские события: долгий путь к истине» (2012) — публікація, присвячена осмисленню подій Чорнобильської катастрофи та їхніх наслідків.

«Концепція створення та розвитку інформаційної системи в Національному науковому центрі радіаційної медицини НАМН України на період з 2012 до 2020 року» (2013) — робота з питань розвитку медичних інформаційних технологій.

Борис Олександрович також є співавтором розділу в книзі «Чернобыльская катастрофа» (1995), присвяченій медичним та іншим наслідкам аварії на Чорнобильській АЕС.

Внесок у розвиток української медицини

Наукова й організаційна діяльність Бориса Олександровича Ледощука поєднує дослідження впливу радіації на здоров’я людини з практичними завданнями охорони здоров’я.

Його робота над створенням реєстру постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, розвитком епідеміологічного моніторингу та впровадженням медичних інформаційних систем стала важливою частиною формування наукових підходів до довгострокового спостереження за здоров’ям населення.

Досвід ученого в радіаційній епідеміології, соціальній медицині та організації охорони здоров’я відображає значення міждисциплінарних досліджень для профілактики захворювань і вдосконалення системи медичної допомоги.

М’ясніков Віктор Георгійович (1936 — 2016) — український лікар-фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук, професор, організатор медичної освіти та один із фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток української фтизіатрії. Його наукова діяльність була присвячена вдосконаленню лікування туберкульозу, дослідженню особливостей перебігу захворювання в пацієнтів старшого віку та вивченню впливу супутніх патологій на ефективність протитуберкульозної терапії.

Освіта та професійний шлях

Віктор Георгійович народився 24 листопада 1936 року в місті Лепель, нині Вітебської області Білорусі. У 1960 році закінчив Київський медичний інститут, після чого працював лікарем.

У 1965–1969 роках його професійна діяльність була пов’язана з Київським науково-дослідним інститутом туберкульозу і грудної хірургії, нині — Інститутом фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського НАМН України.

З 1969 року працював у системі післядипломної медичної освіти в Києві, де поєднував наукові дослідження з викладацькою та організаційною діяльністю.

У 1987–1991 роках обіймав посаду проректора з наукової роботи, а в 1992–2006 роках — проректора з навчальної роботи Національної медичної академії післядипломної освіти. Водночас у 1989–2014 роках очолював кафедру туберкульозу.

У 1988 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1989 році отримав вчене звання професора.

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Віктора М’яснікова охоплювали фтизіатрію, пульмонологію, клінічну біохімію, ендокринологію та геріатрію. Особливу увагу він приділяв проблемам лікування туберкульозу в пацієнтів похилого й старечого віку, а також особливостям перебігу захворювання за наявності супутніх патологій.

Основними напрямами його наукової роботи були:

• Клінічна фтизіатрія. Удосконалення підходів до діагностики та лікування туберкульозу.
• Туберкульоз у пацієнтів старшого віку. Дослідження особливостей перебігу хвороби та підвищення ефективності лікування в літніх людей.
• Супутні захворювання. Вивчення порушень обміну речовин у хворих на туберкульоз із патологіями серцево-судинної та ендокринної систем.
• Патогенетична терапія. Дослідження можливостей комплексного лікування з урахуванням механізмів розвитку захворювання та супутніх порушень.
• Пульмонологія. Розвиток наукових підходів до вивчення захворювань органів дихання та вдосконалення методів їх діагностики.

Наукова діяльність професора М’яснікова була спрямована на індивідуалізацію лікування туберкульозу з урахуванням віку пацієнта, супутніх захворювань і особливостей реакції організму на протитуберкульозні препарати.

Педагогічна та організаційна діяльність

Важливим напрямом роботи Віктора Георгійовича була підготовка лікарів-фтизіатрів і розвиток післядипломної медичної освіти. Як завідувач кафедри та проректор він брав участь у вдосконаленні навчального процесу, організації наукових досліджень і підвищенні кваліфікації медичних працівників.

У період його керівництва кафедрою проводилися дослідження особливостей перебігу й лікування туберкульозу легень за наявності супутніх захворювань серцево-судинної та ендокринної систем, а також хронічних неспецифічних захворювань легень.

Віктор М’ясніков також був головним редактором наукового журналу «Медичний всесвіт» із 2002 року. На цій посаді він сприяв поширенню наукових результатів і розвитку професійної комунікації серед медиків.

Основні наукові праці

Віктор Георгійович М’ясніков є співавтором наукових праць, підручників і навчальних посібників, присвячених туберкульозу, епідеміології, пульмонології та лікуванню захворювань органів дихання.

Серед його відомих праць:

«Этиопатогенетическая терапия больных туберкулезом пожилого и старческого возраста» (1982) — дослідження підходів до комплексного лікування туберкульозу в пацієнтів старшого віку.

«Епідеміологія» (1988) — навчальне видання з питань епідеміології.

«Фтизіатрія» (1996) — праця, присвячена діагностиці, лікуванню та профілактиці туберкульозу.

«Лікування туберкульозу» (1996) — видання з питань терапії туберкульозної інфекції.

«Ендоскопія легенів» (2007) — навчальний посібник із методів ендоскопічного дослідження органів дихання.

«Протитуберкульозна імунізація в Україні в умовах епідемії туберкульозу» (2009) — наукова праця, присвячена питанням протитуберкульозної імунопрофілактики.

Ці роботи стали частиною навчальної та наукової літератури, що використовувалася для підготовки медичних фахівців і вдосконалення професійних знань у галузі фтизіатрії.

Внесок у розвиток української фтизіатрії

Віктор Георгійович М’ясніков належить до покоління українських медиків, які поєднували клінічну практику, наукові дослідження, викладання та управління медичною освітою.

Його багаторічна діяльність сприяла розвитку фтизіатрії та пульмонології, поглибленню знань про особливості перебігу туберкульозу за наявності супутніх захворювань і вдосконаленню підготовки лікарів.

Наукова й педагогічна спадщина професора Віктора М’яснікова зберігає значення для історії української медичної науки та розвитку післядипломної освіти лікарів.

Віра Григорівна Балабан (1892-1976) педіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих хвороб, перший завідувач кафедри факультетської педіатрії, професор-консультант кафедри Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.

Віра Григорівна здійснювала наукові дослідження в галузі токсико-септичних захворювань новонароджених і дітей раннього віку, діагностики та лікування кишкових токсикозів різного походження, ревматизму.

Наукові праці: “Коли-диспепсия” (1958); “Стан вивчення кишкових захворювань у дітей раннього віку на сучасному етапі” (1965).

70 років від дня народження хірурга, члена-кореспондента НАМН України, доктора медичних наук, професора Леоніда Якимовича Ковальчука (1947–2014)
Провідний учений у галузі хірургії, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (2003), доктор медичних наук (1988), професор (1991), Заслужений діяч науки і техніки України (1996), ректор Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського (1997-2014).
Основна наукова діяльність булла пов’язана з вивченням фундаментальних проблем виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Ним розроблено оригінальні, патофізіологічно обгрунтовані органозберігаючі методи хірургічного лікування виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Розробив методи підвищення безпеки й ефективності хірургічного лікування патології магістральних артерій та екстракраніальних судин, зокрема метод попередження тромбозу сегмента реконструкції артеріальної системи, приділяв велику увагу новітнім технологіям у хірургічній практиці. Йому належить низка розробок малоінвазивних методів хірургічного лікування патології жовчних шляхів.
На посаді ректора Л.Я. Ковальчук проявив новаторський підхід в організації всіх видів діяльності. Його зусиллями відкрито нові факультети: фармацевтичний, стоматологічний, іноземних студентів, навчально-науковий інститут медсестринства; на базі теоретичних кафедр створено ще 4 навчально-наукових інститути: морфології; медико-біологічних проблем; фармакології, гігієни та медичної біохімії імені М.П. Скакуна; моделювання та аналізу патологічних процесів.
Наукові праці: “Вибір методів хірургічного лікування гастродуоденальних виразок” (1997); “Лапароскопічна хірургія жовчних шляхів” (1997); “Органний кровообіг при передракових станах стравоходу та шлунка” (2001); “Атлас оперативних втручань на органах шлунково-кишкового тракту і передній черевній стінці” (2004); “Клінічна флебологія” (2008); “Венозні тромбози” (2010).

Богомолець Ольга Вадимівна (1966) українська дерматовенерологиня, доктор медичних наук (2003), професор (2007).

У 1989 році закінчила Київський медичний інститут. У 1991–1995 роках працювала старшим науковим співробітником лабораторії радіаційної патології Міністерства охорони здоров’я України. Проходила спеціалізацію у Сполучених Штатах Америки: з екологічної дерматології в Пенсільванському університеті та з гістопатології шкіри в університеті Томаса Джефферсона.

У 1995–2000 роках очолювала відділення гістопатології шкіри Київського обласного шкірно-венерологічного диспансеру. У 2000–2002 роках працювала лікарем-дерматовенерологом Київського міського шкірно-венерологічного диспансеру.

З 2003 року — головний лікар та лікар-дерматовенеролог приватного підприємства «Клініка лазерної медицини доктора Богомолець», яке з 2004 року функціонує як «Інститут дерматокосметології доктора Богомолець».

З 2007 року — професор кафедри шкірних та венеричних хвороб з курсом проблем СНІДу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

З 2014 року — народний депутат України.

Ольга Вадимівна є членом Американської академії дерматології, Нью-Йоркської академії наук та Європейської академії дерматології і венерології. У 1992 році стала лауреаткою Премії імені Василя Стуса.

Основні напрями її наукових досліджень:

• епідеміологія захворювань шкіри;
• діагностика та лікування вад розвитку шкіри;
• діагностика і лікування пухлин шкіри;
• психодерматологія;
• питання медичної етики.

Наукова та практична діяльність Ольги Вадимівни Богомолець спрямована на розвиток сучасної дерматології, впровадження нових методів діагностики та лікування захворювань шкіри.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.