Календар медицини

Крук Мирослав Богданович (1940) оториноларинголог, доктор медичних наук, професор, член Наукового товариства імені Шевченка, дійсний член Української академії наук.
Видатний український учений і педагог, представник львівської школи оториноларингологів, фахівець у галузі функціональної отології, дитячої оториноларингології та реконструктивної хірургії вуха й верхніх дихальних шляхів.

Народився у Львові.
Медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту (1958–1964).

Після закінчення навчання працював:

1964–1967 — лікар-оториноларинголог і хірург Рудківської районної лікарні №2 Львівської області;

1967–1968 — оториноларинголог Львівського шпиталю інвалідів війни.
У 1968–1972 рр. навчався в аспірантурі та згодом працював у Львівському медичному інституті на посадах:

•  асистента (1972–1977, 1980–1987),
• доцента (1987–1992),
• професора (з 1992 р.),
• завідувача кафедри оториноларингології (з 2002 р.).

Також обіймав посаду проректора з міжнародних зв’язків Львівського медичного інституту (1989–1991).

Міжнародна діяльність
У 1977–1980 рр. працював викладачем кафедри оториноларингології Оранського університету (Алжир), де брав участь у формуванні місцевої школи ЛОР-фахівців і запровадив новітні методики діагностики тубарної дисфункції.

Наукові ступені та звання
* 1971 р. — захистив кандидатську дисертацію «Некоторые методики выявления и устранения нарушений состояния слуховой трубы».
* 1987 р. — захистив докторську дисертацію «Функциональное состояние слуховой трубы при негнойных заболеваниях уха и верхних дыхательных путей».
* Професор — з 1992 р.

Наукова та громадська діяльність
М. Б. Крук — член правління Українського наукового медичного товариства оториноларингологів,
член Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів,
член Української асоціації отіатрів, отонейрохірургів та отоневрологів,
голова Львівського відділення цієї асоціації,
заступник голови правління Львівського обласного відділення Українського наукового медичного товариства оториноларингологів.
Міжнародна наукова співпраця:
* член Міжнародного інституту післядипломної освіти з оториноларингології імені Портмана (Бордо, Франція);
* член Міжнародного товариства отологів імені А. Політцера.
Дійсний член Української академії наук, член Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.

Науковий доробок
Автор понад 350 наукових публікацій, зокрема кількох навчальних посібників.
Науковий консультант і керівник багатьох кандидатських та докторських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень
* Діагностика та лікування тубарної дисфункції.
* Патологія середнього та внутрішнього вуха.
* Вроджена і набута приглухуватість у дітей.
* Фітотерапія та рефлексотерапія запальних процесів верхніх дихальних шляхів і вуха.
* Розробка нових методів лікування алергічних і бактеріальних риносинуситів.
* Патологія лімфаденоїдного кільця глотки.

Наукове значення
Професор Мирослав Богданович Крук є одним із провідних українських фахівців у галузі клінічної отології та дитячої ЛОР-хірургії.
Його дослідження щодо функціонального стану слухової труби, розробка методів її відновлення, а також впровадження інновацій у лікування приглухуватості, риносинуситів і тубарної патології зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної оториноларингології.
Завдяки його педагогічній і науковій діяльності сформовано львівську школу ЛОР-фахівців, відому в Україні та за її межами.

Зарицький Анатолій Минович (1930 – 2019) епідеміолог, мікробіолог, доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України (1996).
Видатний український учений, представник київської школи епідеміологів, дослідник закономірностей поширення інфекційних хвороб і засновник сучасних концепцій розвитку епідемічного процесу в умовах зміни біосфери та соціальних факторів.

Народився у Києві.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті (1954).
У 1954–1957 рр. працював головним санітарним лікарем районної санепідемстанції та завідувачем інфекційного відділення в Хмельницькій області.
З 1957 р. його наукова діяльність пов’язана з Київським науково-дослідним інститутом епідеміології, мікробіології та паразитології (нині — Інститут епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського НАМН України), де він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача лабораторії кишкових інфекцій із групами вібріозів та медичної паразитології (з 1979 р.).

Наукові ступені та звання

• 1966 р. — захистив кандидатську дисертацію «Эпидемиологическая характеристика брюшного тифа на Украине в современных условиях».
• 1981 р. — захистив докторську дисертацію (тема присвячена сучасним аспектам епідеміології кишкових інфекцій).
• Професор — з 1991 р.

Наукова діяльність
Основні напрями досліджень А. М. Зарицького охоплювали широкий спектр проблем епідеміології, мікробіології та паразитології.
Він здійснив комплексні дослідження щодо:

• епідеміології інфекцій у закритих паразитарних системах;
• ролі інфекційної дози та біологічних властивостей збудників у розвитку епідемічного процесу;
• еволюції епідемічного процесу в сучасних умовах урбанізації та змін екологічного середовища;
• розробив нові принципи визначення патогенних та умовно-патогенних мікроорганізмів, що стали підґрунтям сучасних діагностичних критеріїв у клінічній мікробіології.

Науково-організаційна діяльність

• Голова Ради з регламентації застосування та впровадження дезінфекційних засобів МОЗ України.
• Віце-президент Асоціації дезінфекціоністів України.
• Активний член наукових рад і секцій з питань інфекційної безпеки, дезінфектології та санітарної мікробіології.

Науковий доробок

Автор близько 200 наукових праць, серед яких 4 монографії та 3 підручники.
Його праці присвячені теоретичному обґрунтуванню системного підходу до епідемічного процесу, питанням профілактики кишкових і паразитарних інфекцій, а також розробці методів епідемічного прогнозування.

Творчі інтереси

Окрім наукової діяльності, Анатолій Минович Зарицький відомий як поет і художник — автор кількох поетичних збірок і серій живописних робіт, у яких поєднав гуманістичне світобачення лікаря з філософським осмисленням людського буття.

Відзнаки

Професор (1991).

Заслужений діяч науки і техніки України (1996).

Наукове значення

Професор Анатолій Минович Зарицький — один із провідних теоретиків української епідеміології другої половини XX століття.
Його концепція еволюції епідемічного процесу, нові підходи до класифікації патогенних мікроорганізмів та участь у створенні нормативної бази дезінфекційної справи України стали основою для розвитку сучасної системи епідемічного контролю.

Гречаніна Олена Яківна (1935) генетик, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (2003), Заслужений діяч науки і техніки України (2006), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997), Почесний громадянин м. Харкова (2007).
Одна з фундаторок української школи клінічної та медичної генетики, ініціаторка створення першого в Україні Інституту клінічної генетики, видатна вчена, педагог і громадська діячка.

Народилася у м. Харкові.
Медичну освіту здобула на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1959).

У 1962–1965 рр. навчалася в аспірантурі кафедри акушерства та гінекології цього ж інституту.
З 1965 р. — завідувач лабораторії медичної генетики, з 1983 р. — керівниця Міжобласного медико-генетичного центру.

Науково-організаційна діяльність

За ініціативи О. Я. Гречаніної у 1989 р. в Українському інституті удосконалення лікарів (м. Харків) створено кафедру клінічної генетики та ультразвукової діагностики, яку вона очолювала до 2000 р.
З 2000 р. — завідувач кафедри медичної генетики Харківського державного медичного університету.
У 2005 р., також за її ініціативи, у структурі Харківського національного медичного університету відкрито Український інститут клінічної генетики, директором якого стала Гречаніна.

Наукові ступені та звання

• 1966 р. — захистила кандидатську дисертацію «Сравнительная оценка методов диагностики токсоплазмоза в акушерской клинике».
• 1991 р. — захистила докторську дисертацію.
• Професор — з 1992 р.
• Член-кореспондент НАМН України (2003) за спеціальністю «Медична генетика».

Професійна та громадська діяльність

• Заступник голови Українського товариства медичних генетиків.
• Голова Харківської обласної спілки медичної генетики.
• Президент Української та Харківської міської асоціацій фахівців ультразвукової діагностики в перинатології.
• Голова міської асоціації сімей, що мають дітей, хворих на фенілкетонурію.
• Почесний президент Асоціації сімей, які мають дітей із муковісцидозом.
• Голова Наглядової ради Харківського обласного благодійного фонду «Майбутнім поколінням».
• Представник Національного фонду «Україна – дітям».
• Член Американського інституту “Ultrasound in Medicine”.
• Головний редактор журналу “Ультразвукова пренатальна діагностика”, член редакційних рад низки фахових видань.

Науковий доробок

Автор близько 500 наукових публікацій, серед яких 7 монографій і 10 авторських свідоцтв.
Науковий консультант і керівник 3 докторських та 20 кандидатських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень

• Медико-генетичне консультування та пренатальна діагностика вроджених вад розвитку.
• Метаболічні та мітохондріальні спадкові хвороби.
• Первинна профілактика вродженої та спадкової патології.
• Генетика репродуктивних втрат і патології вагітності.
• Розробка методів ультразвукової пренатальної діагностики скелетних аномалій та хромосомних синдромів.

Відзнаки

• Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1997).
• Заслужений діяч науки і техніки України (2006).
• Почесний громадянин м. Харкова (2007).
• Академік Української екологічної академії наук (1992).

Наукове значення
Професор Олена Яківна Гречаніна — одна з ключових постатей у становленні української клінічної генетики та перинатальної діагностики.
Вона створила перший в Україні медико-генетичний центр, розвинула систему пренатального скринінгу та профілактики спадкової патології, започаткувала новий етап інтеграції генетики з ультразвуковими технологіями.
Її наукова школа об’єднує провідних генетиків, неонатологів і акушерів країни.

Рішення ВООЗ та Генеральної Асамблеї ООН про відзначення цього дня прийнято у 1988 р. Його мета – підвищення поінформованості населення про проблему ВІЛ/СНІДу і виховання соціальної терпимості до хворих на цю патологію. 1 грудня також день пам’яті жертв СНІДу

Вперше синдром набутого імунного дефіциту було діагностовано в 1980 р. в США серед гомосексуалістів і наркоманів, що використовували ін’єкційні наркотики. За кілька років поширення СНІДу набуло характеру епідемії, яка охопила практично всі країни. До 1996 р. нараховувалося вже понад 21 млн інфікованих. На сьогодні ВІЛ-інфікованих налічується понад 38 млн, з яких більше 1,7 млн становили діти. Переважна більшість людей із СНІДом живе у країнах із низьким та середнім рівнем доходу. Тільки у 2020 р. від причин, пов’язаних із ВІЛ-інфекцією, померло 680 тис. осіб та ще 1,5 млн людей заразилися ВІЛ.

Вірус імунодефіциту людини – ретровірус з роду лентивірусів, що викликає повільно прогресуюче захворювання, яке вражає імунну систему та послаблює захист від багатьох видів інфекцій та деяких типів раку. Найпізнішою стадією ВІЛ-інфекції є синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Слід зазначити, що ВІЛ передається через рідини організму інфікованих людей: кров, грудне молоко, насіннєва рідина та вагінальні виділення. При звичайних повсякденних контактах, таких як поцілунки, обійми та потиск рук, при спільному користуванні особистими предметами та вживанні продуктів харчування або води передача інфекції не відбувається.

Лікування ВІЛ-інфекції відбувається за допомогою прийому антиретровірусних препаратів. Ранній доступ до цієї терапії має вирішальне значення для покращення стану здоров’я людей із ВІЛ. Важливо, що, отримуючи АРТ, пацієнт не передає інфекцію своїм сексуальним партнерам. АРТ – лише підтримуюча терапія. На сьогодні у процесі розробки вакцина проти ВІЛ.

Відзначення цього дня запровадила Генеральна Асамблея ООН у 1992 році. Мета – привернення уваги до проблем інвалідів, захист їхніх прав, гідності та благополуччя, а також інтеграція людей із особливими потребами в життя суспільства.

Більше одного мільярда людей Землі становлять особи, які мають особливі потреби. З метою усунення дискримінації та поліпшення становища людей з інвалідністю у 80-90-х рр. ХХ ст. ООН проводила роботу із розробки заходів для забезпечення належних умов для реалізації соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод таких людей. З метою впровадження світового досвіду в Україні ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, а Указом Президента України від 03 грудня 2015 року № 678/2015 було активізовано роботу із забезпечення прав таких людей.

До початку війни в Україні нараховувалось понад 2,7 млн. осіб з особливими потребами. Після широкомасштабного вторгнення ця цифра збільшується кожного дня. Суспільство повинно усвідомити, що після перемоги людей з інвалідністю в містах і селах буде багато. І це не тільки учасники бойових дій, але й цивільне населення, зокрема діти, які постраждали внаслідок обстрілів і бомбардувань. Інвалідність – не покарання, вона не повинна стати перепоною до повноцінного життя. Часто, такі люди уникають називати себе інвалідами, намагаючись не викликати надмірної уваги чи жалю. Ми повинні поважати їх прагнення стати повноправними членами суспільства, допомагати їм реалізуватись, створюючи відповідні умови. Нагадаємо, що ставлення до інвалідів демонструє рівень цивілізованості суспільства.

Рішення ВООЗ щодо відзначення цього дня було прийнято у 1998 році на Всесвітній нараді по бронхіальній астмі, яка проходила в м. Барселона, Іспанія. Його мета – поліпшення обізнаності населення про бронхіальну астму, привернення уваги громадськості до вирішення проблем пацієнтів, підвищення доступності та якості медичної допомоги.

Бронхіальна астма – хронічне запальне захворювання дихальних шляхів, яке спричиняє гіперреактивність бронхів і проявляється свистячим диханням, скутістю у грудній клітці, кашлем. Це захворювання діагностують приблизно в 5–10% населення світу. Від нього страждають діти і дорослі. Найбільш часто бронхіальна астма маніфестує у дітей шкільного віку. Особливо високий рівень захворюваності припадає на промислові регіони з несприятливою екологією. У мешканців міста бронхіальна астма реєструється частіше, ніж у мешканців сільської місцевості (7,1 % та 5,7 % відповідно). В Україні, за статистичними даними МОЗ України, поширеність захворювання серед дітей коливається в межах від 0,60 % до 0,56 %, що свідчить про проблему своєчасної діагностики.

Бронхіальна астма вважається невиліковною хворобою, але її перебіг та прояв симптомів можна контролювати.

Більшість експертів вважає, що причинами захворювання є генетична схильність в поєднанні з зовнішніми подразниками, якими виступають:

• алергени;
• шкідливі умови праці;
• куріння.

Факторами ризику розвитку бронхіальної астми можуть виступати:

• часті респіраторні захворювання;
• ожиріння;
• низька фізична активність;
• деякі медикаментозні засоби.

Для профілактики захворювання необхідно уникати сирості, холоду, а також намагатись мінімізувати контакт з алергенами у навколишньому середовищі. Велике значення в профілактиці даної патології має санація носоглотки, зміцнення імунітету та здоровий спосіб життя.