Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Комісаренко Ігор Васильович (1933-2013) ендокринолог, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (1997), доктор медичних наук (1978), професор (1981), засновник та директор Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин (1994-99), засновник Київського центру ендокринної хірургії, відділення хірургічної ендокринології Наукового центу радіаційної медицини АМН України (1999). Один з основоположників ендокринної хірургії в Україні. Вперше у світі ним розроблені комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз з використанням інгібіторів стероїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; методи діагностики та хірургічного лікування доброякісних і злоякісних пухлин щитовидної залози у пацієнтів України, особливо у дітей, що постраждали від радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС.
Ігор Васильович народився в м. Харкові, медичну освіту (з відзнакою) здобув у Київському медичному інституті (1958). Працював на посаді хірурга Радомишльської районної лікарні Житомирської обл. (1958-1959); навчався в аспірантурі, працював на посаді асистента (1962-1965) кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту; у 1963 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние коры надпочечников при заболеваниях щитовидной железы», а у 1978 р. – докторську дисертацію «Лечение болезни и синдрома Иценко-Кушинга хирургическим методом и с применением ингибитора функции коры надпочечных желез хлодитана».
Автор понад 400 наукових публікацій, зокрема 6 монографій, 30 авторських свідоцтв та патентів на винаходи.
Основні напрями наукових досліджень: вивчення взаємовідносин залоз внутрішньої секреції та вищих відділів центральної нервової системи, проблеми хірургічної ендокринології та онкології залоз внутрішньої секреції, ендоваскулярної хірургії ауто і гетеротрансплантації в ендокринології; уперше розробив комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз із використанням інгібіторів сте-роїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; розробка методів трансплантації ендокринних органів і тканин; розробка методів лікування пухлин щитоподібної залози, особливо в дітей та осіб, що постраждали від радіоактивного забруднення; науковий консультант та керівник 7 докторських і 14 кандидатських дисертацій.
Новаченко Микола Петрович (1898-1966) ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1940), професор (1941), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1957). Організував перший в Україні НДІ протезування (1944). Праці присвячено вивченню регенерації кісткової тканини в умовах експерименту, питанням лікування переломів кісток, протезування. Запропонував низку ефективних кістковопластичних операцій.
Микола Петрович народився в с. Бурині (тепер – Буринського району Сумської обл.) у селянській родині. Медичну освіту здобув у Харківському
медичному інституті (1922).
З 1922 р. працював в 1-му Державному українському медикомеханічному інституті (тепер – Інститут патології хребта та суглобів імені проф. М. I. Ситенка НАМН України) на посадах ординатора, старшого асистента, завідувача відділення, заступника директора з наукової роботи, директора (1943-1966), за сумісництвом
працював на посадах асистента (1926-1934), доцента (1934-1940), професора, завідувача (1940-1966) кафедри ортопедії і травматології Українського інституту удосконалення лікарів.
Організатор та перший директор Харківського НДІ протезування (з 1944 р.). У 1936 р. отримав науковий ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а в 1940 р. захистив докторську дисертацію «Васкуляризация пересаженной кости (экспериментальное исследование)»; професор (1941);
голова Харківського наукового товариства травматологів-ортопедів (1944-1966). У 1945-1966 рр. очолював Харківське медичне товариство; голова Українського наукового товариства травматологів-ортопедів (1947-1966); заступник голови Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів. У 1955-1966 рр. – головний редактор журналу «Ортопедия, травматология и про-тезирование»; член-кореспондент АМН СРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1952); почесний член Болгарського медичного товариства (1961) та Чехословацького медичного товариства імені Я. Пуркін’є (1961).
Автор 135 наукових публікацій, зокрема 8 підручників, посібників та монографій.
Основні напрями наукової діяльності: дослідження регенераці кісткової тканини, опрацювання кісткової пластики, реконструктивно-відновлювальна хірургія суглобів, хірургічне лікування кісткових пухлин, ампутація та протезування, внутрішньосуглобові переломи, організація спеціалізованої травматолого-ортопедичної допомоги.
У 1946 р. уперше в СРСР хворому зі зруйнованим внаслідок вогнепального поранення та остеомієліту проксимального кінця стегнової кістки пересадив нативний алопластичний (гомопластичний) напівсуглоб із подальшим видужанням пацієнта та відновленням його функції кінцівки. Науковий консультант і керівник 19 докторських та 63 кандидатських дисертацій.
Сердюк Андрій Михайлович (1938) – вчений у галузі медичної екології, академік Національної академії медичних наук України (2007), президент Національної академії медичних наук України (з 2011), доктор медичних наук (1981), професор (1994), Міністр охорони здоров’я України (1996-99), директор ДУ “Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України” (з 1999). Вперше в країні теоретично та експериментально розробив проблему біологічного впливу електромагнітної енергії антропогенного походження на організм, залежність здоров’я населення від цієї дії. Ним розроблена концепція гігієнічного регламентування для населення, яке проживає біля джерел електромагнітного випромінювання, що ґрунтується на критеріях збереження здоров’я. З його ініціативи та за участю в Україні створений Міжвідомчий центр медичної генетики МОЗ та НАН України, розроблена та здійснювалася Державна програма «Захист генофонду народу України», почала функціонувати чітка структура медико-генетичної допомоги населенню, проводиться генетичний моніторинг.
Андрій Михайлович народився в Дніпропетровську; медичну освіту здобув на санітарно-гігієнічному факультеті Дніпропетровського медичного інституту (1961); від 1961 до 1969 р. працював на посалах лікаря-епідеміолога та заступника головного лікаря й головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції
Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, завідувача міськздороввідділу м. Верхньодніпровська. У 1966-1971 рр. навчався в аспірантурі і працював на посаді старшого наукового працівника Київського НДІ загальної та комунальної гігієни; у 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Гигиеническая оценка малоинтенсивных ультравысокочастотных электромагнитных полей, излучаемых телецентрами в условиях населенных мест»; від 1971 до 1987 р. працював в апараті ЦК КПУ на посадах інструктора, консультанта, заступника завідувача відділу науки та навчальних закладів. У 1981 р. захистив докторську дисертацію «Взаимодействие организма с электронными полями как фактором окружающей среды».
З 1987 р. – перший заступник Міністра охорони здоровʼя УРСР, від 1990 до 1994 р. – директор Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України. З 1996 до 1998 р. – Міністр охорони здоровʼя України; з 1996 р. – також завідувач лабораторії екологогігієнічної безпеки Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України; з 1997 р. – директор цього ж Центру. У 1999-2000 р. – голова Національного агенства контролю за якістю і безпекою харчових продуктів, лікарських засобів і виробів медичного призначення; від 2000 р. – директор, завідувач лабораторії еколого-гігієнічної безпеки ДУ «Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України» (нині – Інститут громадського здоровʼя імені О. М.
Марзєєва НАМН України); професор (1994); академік НАМН України зі спеціальності «Медична екологія»
(1997); Президент Національної академії медичних наук України (2011-2016); член Президії НАМН України; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; Заслужений діяч науки і техніки України (1998); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004); почесний член Академії медичних наук Польщі (1999); дійсний член Міжнародної медичної академії імені А. Швейцера (1999); голова наукового товариства гігієністів України; заступник голови Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБО України; заступник голови Національної комісії з радіаційного захисту при Верховній раді України; член Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі; голова експертної ради ВАК України з наукового напрямку «Профілактична медицина», член Президії вченої ради МОЗ України; голова Міжвідомчої координаційної ради НАМН України, НАН України та МОЗ України з питань наукових розробок у галузі медицини та фармації; голова Комісії з історії медицини та розвитку НАМН України; голова Координаційної ради НАМН України з питань реалізації наукової частини міжгалузевої комплексної програми «Здоровʼя нації»; член Міжвідомчої комісії з реалізації Загальнодержавної програми «Питна вода України 2006 – 2020 роки»; заступник Голови спеціалізованої вченої ради Д 26.604.01 із спеціальностей: «гігієна» (мелицці та біологічні науки), «екологія» (медичні науки); член Національної спілки журналістів України; головний редактор «Журналу Національної академії медичних наук України»; шефредактор фахових (ВАК України) видань: журналу «Довкілля та здоровʼя» та збірника наукових праць «Гігієна населених місць»; член редак-шійних колегій низки наукових журналів.
Автор понад 530 наукових публікацій, зокрема 47 монографій, 5 підручників, 5 авторських свідоцтв. Основні напрямки наукових досліджень: організація охорони здоровʼя, гігієна довкілля, біологічна дія електромагнітних полів, медична екологія, екологічна безпека України, еколого-гігієнічні аспекти катастрофи на ЧАЕС, інтегральна оцінка взаємозалежності якості довкілля і здоровʼя населення, медикоекологічний і біологічний моніторинг. Уперше опрацював теорію резонансної взаємодії організму з навколишнім середовищем, науково обгрунтував систему гігієнічної оцінки прогнозування і попередження техногенних ризиків, принципів і методів, що розмежовують норму і патологію при екзогенних впливах; науковий консультант й керівник 25 докторських та 10 кандидатських дисертацій.
Богаєвський Овксентій Трохимович (1848-1930) – хірург, доктор медицини (1911). Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції; ним виконувалися операції у зв’язку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка. Він створив велику школу хірургів – практиків, організував в Кременчуці при лікарні 4-річну жіночу фельдшерську школу на 160 осіб.
Овксентій Трохимович народився в с. Устинці Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ,
1874); працював на посаді земського лікаря в Миргородському та Чернігівському повітах. Від 1883 р. до кінця життя працював на посаді головного лікаря Кременчуцької лікарні. Створив жіночу акушерсько-фельдшерську школу з чотирирічним курсом та школу повивальних бабок з однорічним курсом, директором яких був у 1904-1913 рр.
У 1911 р. Університет св. Володимира присвоїв йому науковий ступінь доктора медицини без захисту дисертації, почесний член Кременчуцького товариства лікарів.
Виконував на рівні того часу найрізноманітніші і найскладніші операції. Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції, ним виконувались гастротомії, операції у звʼязку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка (перша в Україні, 1888 р.). Створив велику школу хірургів-практиків; автор 85 публікацій.
Киричинський Олексій Романович (1888-1970) фізіотерапевт, професор (1959), засновник фізіотерапевтичної служби України та перший завідувач кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів (1944-61). Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних факторів, фізіотерапевтичної школи в Україні.
Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1912); у 1912-1914 рр. – ординатор при кафедрі нервових хвороб під керівництвом проф. М. М. Лапинського.
Як військовий лікар брав участь у Першій світовій війні, після демобілізації працював в Одеському курортному управлінні на посаді консультанта-невропатолога (1920-1921) та очолював (1921-1923) фізіотерапевтичний санаторії імені Свердтова.
З 1924 р. працював у Київському інституті удо-сконалення лікарів на посадах викладача циклу лекцій із клінічної фізіотерапії на кафедрі нервових хвороб (1924-1930) та доцента з фізіотерації зазначеної кафедри
(1930-1941), також працював на посадах завідувача фізіотерапевтичного відділення «4-ї Радянської санаторії» (з 1924 р.), завідувача фізіотерапевтичного відділу Психоневрологічного інституту. Під час німецько-радянської війни – учасник руху Опору, введений до списків «Праведники Бабиного яру».
У 1944-1961 рр.- завідувач (організатор) кафедри фізіотерапії Київського інституту удосконалення лікарів. У 1949 р. за монографію «Вегетативно сегментарная физиотерапия» йому присвоєно вчений ступінь доктора медичних наук; професор (1950); головний фізіотерапевт МОЗ УРСР; голова Київського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів; голова Українського республіканського наукового товариства фізіотерапевтів та курортологів
(1944-1970); почесний голова Всесоюзного наукового медичного товариства фізіотерапевтів та курортологів.
Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Основні напрями наукової діяльності: фізіотерапія, неврологія. Засновник вчення про вегетативні реакції організму на вплив фізичних чинників. Засновник фізіотерапевтичної школи в Україні. Розробив низку методик рефлекторно-вегетативної сегментарної фізіотерапії. Уперше в СРСР розробив та впровадив у клінічну практику метод парафінотерапії, дав наукове обгрунтування застосування цього методу за вогнепальних уражень головного мозку; впровадив метод азотно-газових ванн типу Цхалтубо у некурортних умовах, розробив методики застосування УВЧ під час різних захворювань.