Календар медицини

У вересні 2001 р. в Люксембурзі на черговій зустрічі Міжнародної конфедерації батьків, чиї діти хворі на онкологічні захворювання, було прийнято рішення про проведення Міжнародного дня дитини, хворої на рак. З 2003 р. 15 лютого офіційно вважається Міжнародним днем дитини, що хвора на рак. Основна мета цього дня – покращити інформування суспільства про проблеми дитячих онкологічних хвороб. В Україні відзначається з 2003 р.

Трубніков Віктор Пилипович (1924-1995) доктор медичних наук (1961), професор, завідувач кафедр травматології, ортопедії та військово-польової хірургії Харківського державного медичного університету.

Віктор Пилипович народився в с. Коростильово Мучкапського району Тамбовської обл. Медичну освіту (з відзнакою) здобув у Дніпропетровському медичному інституті (1945-1951). Працював (1951-1962) в Українському НДІ ортопедії та травматології імені проф. М. І. Ситенка, де пройшов шлях від лікаря до керівника клініки дитячої хірургії. Від 1962 до 1989 р. – завідувач кафедри ортопедії, травматології та військово-польової хірургії Харківського медичного інституту.

У 1970-1973 рр. працював на посаді радника Міністерства охорони здоровʼя Кувейту та хірурга ортопедичного шпиталю в Ель-Кувейті, у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Заживление перелома бедра в эксперименте при внутрикостной фиксации отломков металлическим штифтом», а в 1961 р. – докторську дисертацію, присвячену лікуванню вогнепальних переломів; професор; заступник головного редактора журналу «Ортопедія, травматологія та протезування»; член правління Всеукраїнського та Всесоюзного наукових товариств ортопедів-травматологів. Член Міжнародного товариства хірургів ортопедів-травматологів; Заслужений діяч науки УРСР.

Автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Основні напрями наукової діяльності: кістково-суглобовий-туберкульоз, вогнепальні переломи та травматизм; науковий консультант і керівник 3 докторських та 19 кандидатських дисертацій.

Алєксеєнко Зоя Костянтинівна (1934) терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1992), професор (1992). Завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб (1981-95). Професор кафедри госпітальної терапії (1996). Науковий напрям – удосконалення методів діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Зоя Костянтинівна народилася в  місті Дніпропетровську (нині – м. Дніпро); медичну освіту (з відзнакою) здобула на лікувальному факультеті Дніпропетровського державного медичного інституту (1957); працювала на посадах лікаря-терапевта Запорізької міської лікарні (1957-1958), лікаря-терапевта лікарні Придніпровської залізниці (1958-1962, 1965-1966), клінічного ординатора (1962-1964), асистента (1966-1973), доцента (1973-1975), професора (1975-1981) кафедри шпитальної терапії N° 2, завідувача (1981-1995) кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб, професора кафедри шпитальної терапії N° 2 (з 1996 р.) Дніпропетровського державного медичного інституту (нині – Дніпропетровська державна медична академія).

У 1965 р. захистила кандидатську дисертацію «Диспансерное наблюдение за лицами, страдающими коронарной недостаточностью», а в 1992 р. – докторську дисертацію «Особенности клинического течения и диагностики ишемической болезни сердца на фоне обструктивных заболеваний легких»;
професор (1992).

Автор близько 230 наукових публікацій, зокрема 8 монографій.

Основні напрями наукової діяльності: удосконалення діагностики, первинної і вторинної профілактики артеріальної гіпертензії та ішемічної хвороби серця у працівників металургійної та машинобудівної промисловості.

Коркушко Олег Васильович (1929-2024) відомий учений-терапевт, один з провідних фахівців в галузі клінічної геронтології та геріатрії, клінічної фізіології, доктор медичних наук (1969), професор (1971), академік Академії медичних  наук України (1994). член-кореспондент Академії національних  наук України (1992), член-кореспондент РАМН (1991), завідувач відділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів Інституту геронтології НАМН України (з 1978). Основні напрями наукової діяльності: вивчення клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів, серцево-судинної системи у людей похилого віку.

Олег Васильович народився в Києві, медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Київського медичного інституту (1955). У 1955-1959 рр. – аспірант кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів; у 1961 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние печени у больных с нагноительными заболеваниями легких»; з 1961 р. працює в Інституті геронтології АМН України.

З 1964 по 1978 р. – керівник лабораторії функціональної діагностики цього ж інституту; у 1969 р. захистив докторську дисертацію «Клинико физиологические особенности сердечно-сосудистой системы у пожилых, старых людей и долгожителей»; з 1978 р. – завідувач віділення клінічної фізіології та патології внутрішніх органів інституту геронтології НА МН України; професор (1971): академік НАМН України за спеціальністю «Терапія» (1994); член-кореспондент НАН України (1992); членкор. РАМН (1991), член Нью-Йоркської академії наук (1994); президент Української асоціації «мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; президент Української асоціації «Мікроциркуляція, гемореологія, тромбоутворення»; член президії правління Українського товариства геронтологів та геріатрів; член правління Українського наукового кардіологічного товариства; почесний член Товариства геронтологів Німеччини та Болгарії: головний редактор журналу «Кровообіг та гемостаз»; член редакційних рад геронтологічних журналів низки країн; член спеціалізованої Вченої ради при ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска»; заслужений діяч науки України (1991); лауреат Державної премії України (1984, 1997, 2003), лауреат премії імені С. П. Боткіна РАМН (1994), лауреат премії імені М. Д. Стражеска НАН України (1995).

Автор понад 830 наукових публікацій, зокрема 17 монографій, 23 авторських свідоцтв. Наукові праці присвячені вивченню клініко-фізіологічних механізмів старіння людини, особливостей етіології, патогенезу, діагностики, лікування та профілактики основних захворювань внутрішніх органів у людей похилого віку та передчасного старіння людини, розробці профілактичних та лікувальних заходів, спрямованих на запобігання йому, а також вивченню особливостей фармакокінетики та фармакодинаміки лікарських засобів у людей похилого віку.

Науковий консультант та керівник 20 докторських і 72 кандидатських дисертацій; основні наукові праці: «Клінічна кардіологія в геріатрії» (1980), «Гіпоксія і ста-ріння» (1980), «Серцево-судинна система та вік» (1983) «Неспецифічні захворювання легень в геріатричній практиці» (1984), «Система зсідання крові при старінні» (1988), «Геріатрія в терапевтичній практиці» (1993), «Аналіз варіабельності ритму серця в клінічній практиці (вікові аспекти)» (2002), «Пептидні препарати тимуса та епіфіза в профілактиці прискореного старіння» (2002), «Пінеальна залоза: шляхи корекції при старінні» (2006), «Тромбоцити: фізіологія, морфологія, вікові та патологічні особливості, антитромбоцигарна терапія» (2011), «Гіпоксія як метод підвищення адаптаційної здатності організму» (2015).

Самосюк Іван Захарович (1939-2015) вчений у галузі медичної реабілітації, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України, Республіканської премії ім. В.К. Семінського, заслужений діяч науки і техніки України, завідувач кафедри медичної реабілітації, фізіотерапії і спортивної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика (1992-2010).

Під його керівництвом співробітники кафедри вивчали механізми дії нових фізичних факторів (ЕМХ міліметрового діапазону, лазерного випромінювання, низькочастотного ультразвуку), розробляли та впроваджували в практику їх лікувальне застосування та нові аспекти фізіотерапії (фізіопунктуру, електронейроміостимуляцію, застосування багаторівневого, системного, частотно-модульованого впливу).

Подрушняк Євген Павлович (1924-2008) ортопед-травматолог, геронтолог і геріатр, організатор охорони здоров’я, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії наук наукового прогресу, віце-президент Української асоціації остеопорозу, доктор медичних наук, професор. Закінчив Чернівецький медичний інститут (1951). Біля 40 років працював у клініках і лабораторіях Київського інституту ортопедії і травматології, Інституту геронтології АМН СРСР, де він став професором, а потім був обраний академіком УАН, двічі удостоєний звання лауреата Державної премії України, заслуженого діяча науки і техніки України. У 1961-1992 був науковим керівником клінічного відділу вікових змін опорно-рухового апарату Інституту геронтології АМН України, з 1997 – віце-президентом Української асоціації остеопорозу, з 1999 – директором Українського науково-медичного центру проблем остеопопорозу.

Євген Павлович відомий як засновник вітчизняної геріатричної ортопедії і травматології. Його роботи присвячені систематизації вікової клінічної фізіології, анатомії, рентгенології та морфології кістково-хрящового матриксу хребта та суглобів. Особливу увагу приділяв профілактиці та лікуванню остеопорозу.