Календар медицини

За оцінками ВООЗ, паліативного догляду протягом останнього року свого життя потребують близько 60 млн людей у світі. Як правило його потребують пацієнти зі СНІД, онкологічними захворюваннями та туберкульозом, особливо у термінальній стадії. В останні роки через військові конфлікти та епідемію коронавірусу кількість таких пацієнтів значно збільшилася. Паліативна допомога – це комплексний підхід, спрямований на оптимізацію якості життя як хворого, так і його близьких. Вона включає не тільки медичну (раннє виявлення, ретельна оцінка та лікування болю та інших фізичних симптомів), а й духовну, емоційну та психологічну підтримку.

Догляд за хворими, які вмирають, не змінювалась багато століть. Але у 1667 р. Сесілі Сондерс запропонувала новий підхід. Доктор Сондерс керувала хоспісом Св. Крістофера в Англії. Саме їй належить ідея щодо зміни відношення до хоспісів – це не дім для смерті, а будинок для життя. Її ідей поширились по всьому світу.

Сьогодні паліативна допомога розглядатися як комплекс заходів, що може бути наданий лише у спеціалізованій лікарні – хоспісі. Така послуга повинна надаватись й у будь-яких медичних закладах, а також у пацієнта вдома.

Світовий Альянс паліативної допомоги запропонував відзначати Всесвітній день хоспісної та паліативної допомоги задля підвищенні поінформованості світової громадськості щодо проблем паліативної допомоги та хоспісів, а також розуміння медичних, соціальних, практичних і духовних потреб не тільки людей, які мають невиліковні захворювання, а й членів їх родин.

У вересні 2001 р. в Люксембурзі на черговій зустрічі Міжнародної конфедерації батьків, чиї діти хворі на онкологічні захворювання, було прийнято рішення про проведення Міжнародного дня дитини, хворої на рак. З 2003 р. 15 лютого офіційно вважається Міжнародним днем дитини, що хвора на рак. Основна мета цього дня – покращити інформування суспільства про проблеми дитячих онкологічних хвороб. В Україні відзначається з 2003 р.

Ємць Ілля Миколайович (1956) кардіохірург, доктор медичних наук (2002), професор, заслужений лікар України, професор кафедри дитячої кардіології та кардіохірургії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Закінчив Київський медичний інститут (1979). Працював лікарем. Від 1983 – в Інституті серцево-судинної хірургії АМНУ: від 1997 – завідувач відділення кардіохірургії немовлят; від 2003 – директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії (обидва – Київ).

Основний напрям наукових досліджень – кардіохірургія новонароджених. Впроваджує в практику сучасні методи хірургічного лікування складних вроджених вад серця в ранньому віці.

Наукові праці: “Отсроченное стягивание грудины после операции артериального переключения при Д-ТМС” (2000); “Анатомия венечных артерий при транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Гемодинамическая коррекция транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Реконструкция дуги аорты при транспозиции магистральных сосудов” (2000); “Транспозиция магистральных сосудов в сочетании с коарктацией аорты” (2001).

Мартинюк Влас Захарович
(1896 — 1980) — гігієніст, учений, педагог.

Народився в с. Великі Взводи (нині — Брестська область, Республіка Білорусь) у родині робітника. У 1914 році закінчив Кронштадтську морську військово-фельдшерську школу й до 1918 року служив старшим лікарським помічником на міноносці «Выносливый» Балтійського флоту.

Вищу медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Харківського медичного інституту (1918–1924). Працював санітарним лікарем і керівником районного відділу охорони здоров’я в м. Куп’янську, згодом — санітарним лікарем у м. Харкові. З 1929 року керував секцією гігієнічних досліджень Українського інституту громадських споруд.

У 1932–1941 рр. працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та на кафедрі загальної і комунальної гігієни Українського інституту удосконалення лікарів. У 1935 році захистив кандидатську дисертацію, у 1938 році отримав звання доцента. Також виконував обов’язки декана санітарно-гігієнічного факультету Українського інституту удосконалення лікарів.

У 1941–1942 рр. — керівник санітарної інспекції в м. Залізноводськ і м. Єсентуки. З 1943 року — старший житлово-комунальний санітарний інспектор УРСР. З 1944 року працював у Київському науково-дослідному інституті комунальної гігієни та Київському інституті удосконалення лікарів.
Після захисту докторської дисертації «Влажностный режим жилых зданий в зависимости от гигроскопичности строительных материалов» (1946) обіймав посади завідувача кафедри загальної гігієни (1946–1970), наукового консультанта (з 1970 р.), декана лікувального факультету (1950–1965) та проректора з наукової роботи Львівського державного медичного інституту.
Заслужений діяч науки УРСР. Голова правління Львівського обласного товариства гігієністів, член Вченої ради МОЗ УРСР. Вважається засновником львівської школи гігієністів.

Автор понад 120 наукових публікацій, зокрема 6 монографій. Наукові праці присвячені проблемам біологічної дії та гігієнічного значення чинників довкілля малої інтенсивності.

Відомі дослідження В. З. Мартинюка і його учнів з гігієни атмосферного повітря населених місць (зокрема оксиду вуглецю та оксикарбонних інтоксикацій), гігієнічної оцінки шуму в м. Львові, пестицидів, проблем стафілококових харчових отруєнь, ролі чинників довкілля та вітамінів в етіології й профілактиці ендемічного зобу.

Велику науково-практичну цінність мали роботи, присвячені поліпшенню умов водопостачання та житлово-побутових умов сільського населення західного регіону України, дослідженню клімату м. Львова та його рекреаційних зон.

Науковий консультант і керівник 8 докторських і 29 кандидатських дисертацій. Співавтор єдиного на той час україномовного підручника «Гігієна» (1963). Присвятив понад 40 років педагогічній діяльності, послідовно утверджуючи ідею пріоритету профілактичної медицини — гігієни — в системі охорони здоров’я та практичній діяльності лікаря.

Комісаров Ігор Васильович
(1931 — 2011) — фахівець у галузі нейрофармакології, професор, член-кореспондент НАН (1991) та АМН (1993) України.

Народився в м. Вологда в родині службовця. Медичну освіту здобув із відзнакою в Мінському медичному інституті (1954). З 1956 року навчався в аспірантурі та працював асистентом кафедри фармакології Мінського медичного інституту (1956–1959), згодом — доцентом (1959–1962).

З 1962 року — завідувач кафедри фармакології Донецького медичного інституту. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію «О влиянии натрия акриловой кислоты на организм животных (экспериментальное исследование)», у 1965 році — докторську дисертацію. Професор (1966).

Автор 282 наукових публікацій, зокрема 5 монографій, 6 підручників, 38 авторських свідоцтв і 6 патентів. Основні напрями наукової діяльності — фармакологія синапсів, структура та функції синаптичних рецепторів, лікувальна регуляція синаптичної передачі.

Одним із перших (1966) сформулював принцип алостеричної регуляції властивостей і функцій мембранних рецепторів. Під його керівництвом проведено клінічні випробування місцевоанестезуючого засобу «Індокаїн», препарату з ноотропною активністю «Карбацеметам» та нового антиеметика «Пирикапирон». Визначено і затверджено законодавчо гранично допустимі концентрації майже 20 хімічних речовин, з якими контактують працівники хімічних підприємств України.

Науковий консультант і керівник 4 докторських та 31 кандидатської дисертацій.

Комісаров Ігор Васильович
(1931 — 2011) — фахівець у галузі нейрофармакології, професор, член-кореспондент НАН (1991) та АМН (1993) України.

Народився в м. Вологда в родині службовця. Медичну освіту здобув із відзнакою в Мінському медичному інституті (1954). З 1956 року навчався в аспірантурі та працював асистентом кафедри фармакології Мінського медичного інституту (1956–1959), згодом — доцентом (1959–1962).

З 1962 року — завідувач кафедри фармакології Донецького медичного інституту. У 1955 році захистив кандидатську дисертацію «О влиянии натрия акриловой кислоты на организм животных (экспериментальное исследование)», у 1965 році — докторську дисертацію. Професор (1966).

Автор 282 наукових публікацій, зокрема 5 монографій, 6 підручників, 38 авторських свідоцтв і 6 патентів. Основні напрями наукової діяльності — фармакологія синапсів, структура та функції синаптичних рецепторів, лікувальна регуляція синаптичної передачі.

Одним із перших (1966) сформулював принцип алостеричної регуляції властивостей і функцій мембранних рецепторів. Під його керівництвом проведено клінічні випробування місцевоанестезуючого засобу «Індокаїн», препарату з ноотропною активністю «Карбацеметам» та нового антиеметика «Пирикапирон». Визначено і затверджено законодавчо гранично допустимі концентрації майже 20 хімічних речовин, з якими контактують працівники хімічних підприємств України.

Науковий консультант і керівник 4 докторських та 31 кандидатської дисертацій.