Календар медицини

Надія Максимівна Гула (1936) — українська біохімік, доктор біологічних наук (1977), професор (2002), член-кореспондент Національної академії наук України (1991) та Академії медичних наук України (1993), відома дослідниця у галузі біохімії ліпідів, біологічно активних сполук і клітинних мембран.

Народилася у 1936 році. У 1959 році закінчила Київський медичний інститут. Упродовж 1962–1965 років працювала в цьому закладі. У 1965–1975 роках була старшим науковим співробітником Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин. Від 1975 року її наукова діяльність пов’язана з Інститутом біохімії НАН України, де з 1992 року вона очолювала відділ біохімії ліпідів.

Основні наукові дослідження Надії Гулої присвячені вивченню біологічно активних сполук, вітамінів, гормонів, біоактивних метаболітів та мембранних ліпідів. Значний внесок учена зробила у дослідження механізмів регуляції клітинного метаболізму та функціонування біологічних мембран.

У результаті наукових досліджень було отримано нові дані щодо механізмів дії інсуліну та гідрокортизону на обмін вуглеводів у пентозофосфатному шляху як у нормі, так і за патологічних станів. Вагомим науковим досягненням стало відкриття та ідентифікація в клітинах нейробластоми N-ацилетаноламінів — нового класу біологічно активних сполук. Учена дослідила їхню роль у регуляції іон-транспортних систем клітини та вперше описала їхній мембранопротекторний ефект.

Надія Максимівна також здійснила фундаментальні дослідження у сфері репродуктивної біології. Вона встановила залежність фертильної здатності сперматозоїдів від особливостей їхнього ліпідного складу та визначила роль фосфоліпідів у розвитку окремих форм чоловічої неплідності.

Серед найважливіших наукових праць дослідниці:

«Фосфоліпіди сперматозоїдів людини та їх роль у забезпеченні фертильної спроможності» (1993);
«Довголанцюгові N-ацилетаноламіни як новий клас біологічно активних регуляторів» (1995);
«Effect of dopamine and long-chain N-acylethanolamines on steroidogenesis in rat adrenal gland in vitro» (1998);
«Біологічна активність та сигнальні ефекти N-ацилетаноламінів» (2002).

Багаторічна наукова діяльність Надії Максимівни Гулої збагатила українську та світову біохімічну науку новими знаннями про механізми клітинної регуляції, функціонування мембранних ліпідів і біологічно активних метаболітів. Її дослідження стали вагомим внеском у розвиток біохімії, ендокринології та репродуктивної медицини, а наукові праці й сьогодні залишаються актуальними для фахівців різних галузей біомедичних наук.

Стаднюк Леонід Антонович (1951-2021) — український терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1991), професор, відомий учений у галузі кардіології, функціональної діагностики та геріатрії.

Народився у 1951 році. У 1974 році закінчив Київський медичний інститут імені О. О. Богомольця. Після завершення навчання присвятив свою професійну діяльність розвитку кардіології та підготовці медичних кадрів.

Упродовж 1977–1992 років працював науковим співробітником Київського науково-дослідного інституту кардіології імені М. Д. Стражеска, де займався науковими дослідженнями у сфері серцево-судинних захворювань і сучасних методів їх діагностики. З 1992 до 2002 року обіймав посаду професора кафедри кардіології та функціональної діагностики Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика.

Від 2002 року очолював кафедру терапії та геріатрії цього закладу, сприяючи розвитку післядипломної освіти лікарів і впровадженню сучасних підходів до лікування пацієнтів похилого віку. У 2005–2016 роках був директором Державного навчально-методичного геріатричного центру, де координував наукову, методичну та освітню діяльність у сфері геріатричної допомоги.

Основні напрями наукових досліджень Леоніда Стаднюка пов’язані з кардіологією та ехокардіографією. Його наукові праці присвячені питанням діагностики, профілактики та лікування серцево-судинних захворювань, а також удосконаленню методів функціонального обстеження пацієнтів. Значну увагу вчений приділяв розвитку ехокардіографії як одного з найважливіших неінвазивних методів дослідження серця.

Вагомою є також його діяльність у сфері геріатрії — науки про здоров’я людей похилого віку. Під його керівництвом здійснювалися наукові дослідження та освітні програми, спрямовані на підвищення якості медичної допомоги літнім пацієнтам та вдосконалення підготовки лікарів-геріатрів.

Науково-педагогічна та організаційна діяльність Леоніда Антоновича Стаднюка зробила вагомий внесок у розвиток української кардіології, функціональної діагностики та геріатричної медицини. Його професійний досвід, наукові дослідження та педагогічна праця сприяли підготовці висококваліфікованих фахівців і впровадженню сучасних методів діагностики та лікування серцево-судинних захворювань.

Юрій Володимирович Мітін (1941–2020) – видатний український оториноларинголог, доктор медичних наук (1982), професор (1984), заслужений діяч науки і техніки України (2002).

Народився у 1941 році. У 1964 році закінчив Куйбишевський медичний інститут (нині – Самарський державний медичний університет, РФ). Після завершення навчання працював у цьому закладі, пройшовши шлях від асистента до професора кафедри оториноларингології. З 1985 року професійна діяльність ученого була пов’язана з Києвом: до 2014 року він очолював кафедру оториноларингології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

Наукові дослідження Ю. В. Мітіна охоплювали широкий спектр актуальних проблем оториноларингології: професійну патологію верхніх дихальних шляхів, стенози гортані та трахеї у дітей, ото- і риногенні внутрішньочерепні ускладнення, нейросенсорну приглухуватість, а також питання надання ургентної ЛОР-допомоги.

Учений зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної оториноларингології. Він одним із перших запровадив метод дихальної трахеобронхоскопії для видалення сторонніх тіл із дихальних шляхів та впровадив використання загального знеболення під час оперативних втручань на лімфоїдному глотковому кільці у дітей.

Юрій Володимирович є автором численних наукових праць, монографій і навчальних посібників, серед яких:

• «Профессиональная патология верхних дыхательных путей в химической промышленности» (1976);
• «Острый ларинготрахеит у детей» (1986);
• «Неионизирующие методы лучевой диагностики заболеваний околоносовых пазух» (1994);
• «Дифференциальный диагноз по клиническим симптомам в оториноларингологии» (2005);
• «Невідкладна медична допомога» (2006);
• «Хвороби вуха, горла, носа» (2010);
• «Оториноларингологія» (2010, 2011).

Наукова, педагогічна та практична діяльність Юрія Володимировича Мітіна сприяла розвитку української школи оториноларингології та підготовці кількох поколінь лікарів-фахівців.

Іван Денисович Танасієнко (1926–1998) – відомий український хірург, доктор медичних наук (1971), професор (1973), заслужений діяч науки УРСР.

Народився у 1926 році. У 1951 році закінчив Вінницький медичний інститут. Професійну діяльність розпочав у галузі клінічної хірургії. Упродовж 1954–1964 років працював молодшим науковим співробітником відділу клінічної хірургії Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини імені М. Д. Стражеска.

Подальша науково-педагогічна діяльність Івана Денисовича була пов’язана з Київським медичним інститутом, де він працював доцентом (1964–1973), професором кафедри госпітальної хірургії (1973–1974), а з 1974 до 1994 року очолював кафедру хірургічних хвороб санітарно-гігієнічного факультету та військово-польової хірургії. У 1972–1976 роках обіймав посаду декана лікувального факультету.

Наукові дослідження І. Д. Танасієнка були присвячені актуальним проблемам хірургії, зокрема захворюванням позапечінкових жовчовивідних шляхів, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки, мітральному стенозу, патології щитоподібної залози. Значну увагу вчений приділяв удосконаленню хірургічних методів лікування та впровадженню нових оперативних технологій у клінічну практику.

Іван Денисович розробив і впровадив низку оригінальних оперативних методик, які сприяли підвищенню ефективності хірургічного лікування та стали важливим внеском у розвиток української хірургічної школи.

Наукова, педагогічна та практична діяльність Івана Денисовича Танасієнка залишила помітний слід в історії вітчизняної медицини. Він підготував численних учнів і послідовників, зробивши вагомий внесок у розвиток медичної науки та хірургічної освіти в Україні.

Олександр Анатолійович Журило (1956) – український мікробіолог, доктор медичних наук (1998), фахівець у галузі медичної мікробіології, фтизіатрії та лабораторної діагностики інфекційних захворювань.

Народився у 1956 році. У 1979 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут. Після завершення навчання пов’язав свою професійну діяльність із науково-педагогічною роботою. З 1982 року працював у Дніпропетровському медичному інституті, де пройшов шлях від молодого науковця до доцента. У 1995–1996 роках обіймав посаду доцента цього закладу. У 1996–1997 роках працював доцентом Київської медичної академії післядипломної освіти.

Від 1997 року очолював лабораторію мікробіології Інституту фтизіатрії і пульмонології АМН України в Києві, де здійснював наукові дослідження, спрямовані на вдосконалення методів діагностики та лікування інфекційних захворювань.

Основні напрями наукової діяльності О. А. Журила охоплювали проблеми внутрішньолікарняних інфекцій, дисбактеріозів кишечника, розроблення препаратів-еубіотиків, вивчення біологічних властивостей збудника туберкульозу, оцінку хіміотерапевтичної активності протитуберкульозних препаратів, а також удосконалення методів індикації та ідентифікації пневмококів і гемофільної палички.

Вагоме місце у науковому доробку вченого займають дослідження, присвячені проблемі мультирезистентного туберкульозу та підвищенню ефективності мікробіологічної діагностики туберкульозної інфекції.

Серед найважливіших наукових праць Олександра Анатолійовича:

«Новые селективные агенты для выделения синегнойной палочки» (1991);
«Мікробіологічна діагностика туберкульозу в сучасних умовах» (2000);
«Ситуація з мультирезистентного та полірезистентного туберкульозу в м. Києві» (2002);
«Клинико-бактериологическая диагностика туберкулезных плевритов» (2004);
«Современные возможности выявления микобактерий туберкулеза у пациентов с туберкулезным плевритом» (2005).

Наукова діяльність Олександра Анатолійовича Журила сприяла розвитку вітчизняної медичної мікробіології, удосконаленню лабораторної діагностики туберкульозу та боротьбі з поширенням резистентних форм інфекційних захворювань.

Олександр Ярославович Дзюблик (1951) – український пульмонолог, доктор медичних наук (1990), професор (1996), заслужений лікар України (2009), відомий фахівець у галузі діагностики та лікування неспецифічних захворювань легень.

Народився у 1951 році. У 1974 році закінчив Київський медичний інститут. Відтоді його професійна діяльність нерозривно пов’язана з Інститутом фтизіатрії і пульмонології Академії медичних наук України в Києві. Упродовж 1981–1991 років обіймав посаду вченого секретаря інституту, а з 1991 року очолює відділення технологій лікування неспецифічних захворювань легень.

Наукова діяльність Олександра Ярославовича присвячена розробленню та вдосконаленню немедикаментозних методів лікування захворювань органів дихання, а також вивченню ефективності застосування антибактеріальної хіміотерапії при неспецифічних захворюваннях легень. Значну увагу вчений приділяє питанням оптимізації лікувальних технологій, підвищенню ефективності антибактеріальної терапії та впровадженню сучасних підходів до лікування пульмонологічних хворих.

Вагоме місце у його наукових дослідженнях займають проблеми хронічних обструктивних захворювань легень, бронхоектатичної хвороби, пневмоній, а також фармакоекономічні аспекти застосування антибактеріальних препаратів у клінічній практиці.

Серед найважливіших наукових праць Олександра Ярославовича:

«Бронхоэктатическая болезнь» (1983);
«Оптимизация эффективности комплексного лечения больных хроническим обструктивным бронхитом внутрисосудистым лазерным облучением крови» (1992);
«Фармакоэкономические аспекты оптимизации антибиотикотерапии больных с пневмонией» (1994);
«Сумамед в клинической практике» (1998);
«Pharmacoeconomic aspects of antibacterial therapy with azithromycin of community-acquired pneumonia in servicemen» (2003).

Наукова, лікувальна та педагогічна діяльність Олександра Ярославовича Дзюблика зробила вагомий внесок у розвиток української пульмонології, удосконалення методів лікування захворювань органів дихання та підготовку висококваліфікованих медичних кадрів.