Календар медицини

Сьогодні українською розмовляють понад 45 млн людей у всьому світі, і носіїв її дедалі більшає. Молодь активно популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються. Вона вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю після італійської.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Цю назву почали вживати з XVI ст. Видання «Енеїди» Івана Котляревського ознаменувало початок формування української літературної мови.

Упродовж століть мова зазнавала утисків з боку держав, до яких входили українські землі. Але чи не найбільше заборон було у росії. Починаючи від наказу Петра І (1720) про заборону друкувати книги на Україні і вилучати церковні тексти, написані українською, до постанови ЦК ВКП (б) про припинення українізації (1932), закриття українських шкіл на Кубані (1933), масове знищення українських діячів культури, історичних пам’яток тощо.

Слід зазначити, що, крім Європи, українська поширена і у західній півкулі, а в окрузі Кук, штат Іллінойс, США вона має напівофіційний статус.

Наприкінці хотілося б пригадати слова Івана Огієнка: «Мова – то серце народу».

Дмитрієва Неоніла Михайлівна (1910 – 1986) фармаколог, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи фармакологів середини XX століття, дослідниця впливу серцевих глікозидів та механізмів фармакологічної дії лікарських речовин при патологічних станах організму.

Неоніла Михайлівна народилася 9 листопада 1910 р. у місті Старобільську (нині — Луганська область).
Медичну освіту здобула у Харківському медичному інституті, який закінчила у 1937 р.

У 1937–1940 рр. навчалася в аспірантурі кафедри фармакології Харківського медичного інституту під керівництвом професора О. І. Черкеcа.

У роки Другої світової війни (1941–1944) працювала асистентом кафедри фармакології Хабаровського медичного інституту.
Після повернення до України — асистент кафедри фармакології Харківського медичного інституту (1944–1952).

• З 1952 р. пов’язала свою діяльність із Київським медичним інститутом, де обіймала посади:
• доцента кафедри фармакології (1952–1962);
• професора кафедри (1962–1971);
• завідувачки кафедри фармакології (1971–1972).

Крім того, виконувала важливі адміністративні обов’язки:

• декан педіатричного факультету (1959–1962);
• проректор з навчальної роботи (1966–1967).

Наукова діяльність

У 1960 р. захистила докторську дисертацію на тему
«Особенности фармакодиагностики сердечных гликозидов при различных состояниях организма».
Авторка близько 100 наукових публікацій, присвячених загальній фармакології, дії лікарських засобів на серцево-судинну систему, фармакодіагностиці та впливу гіпоксії на ефективність фармакотерапії.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження фармакодинаміки та фармакокінетики серцевих глікозидів при різних патологічних станах організму.
• Вивчення впливу гіпоксії, порушень кровообігу та обміну речовин на дію кардіотропних препаратів.
• Аналіз механізмів фармакологічної адаптації при патологіях серцево-судинної системи.

Наукове та педагогічне значення
Неоніла Михайлівна Дмитрієва належить до покоління вітчизняних учених, які сформували наукову школу української фармакології. Її праці сприяли розвитку уявлень про фармакодинаміку серцевих препаратів і стали основою для подальших досліджень у галузі клінічної фармакології та експериментальної терапії.

Ельберг Володимир Олександрович (1891 – 1964) терапевт, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР (1960). Один із провідних представників української клінічної терапії першої половини XX століття, дослідник у галузі кардіології, ревматології та біохімії обміну речовин.

Володимир Олександрович народився у місті Катеринославі (нині — Дніпро).
Медичну освіту здобув у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1914 р.

Під час Першої світової війни (1914–1918) служив військовим лікарем на фронті.

Після демобілізації працював у клініках Києва:

• з 1920 р. — ординатор госпітальної терапевтичної клініки;
• 1923–1930 рр. — асистент тієї ж клініки під керівництвом професора В. В. Виноградова.
• У 1928 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к вопросу о холестериновом обмене».

Професійна та наукова діяльність

• 1931–1933 рр. — доцент кафедри біохімії Всеукраїнського інституту біопатології.
• 1933–1938 рр. — завідувач тієї ж кафедри.
• 1938–1939 рр. — професор кафедри факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту.
• 1939–1941 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету того ж інституту; звання професора отримав у 1939 р.

Під час Другої світової війни працював у евакуації:

• 1941–1944 рр. — завідувач кафедри пропедевтичної терапії Киргизького медичного інституту;
• 1944–1945 рр. — завідувач кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів.

Після війни:

• 1945–1948 рр. — завідувач кафедри факультетської терапії, а також кафедри госпітальної терапії Чернівецького медичного інституту;
• 1951–1959 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту.
  Також обіймав посаду головного терапевта Чернівецької області.

Наукові здобутки
Автор 37 наукових публікацій, присвячених питанням клінічної терапії, біохімії обміну речовин та кардіології.
Його праці поєднували експериментальні біохімічні дослідження з клінічними спостереженнями, що дозволило поглибити уявлення про патогенез серцево-судинних і ревматичних захворювань.

Основні напрями досліджень

• Вивчення функціонального стану печінки при різних патологічних процесах.
• Дослідження клініки, діагностики та патогенезу ревматизму.
• Аналіз мітрального стенозу та розробка принципів його оперативного лікування.
• Вивчення гіпертонічної хвороби, тромбоемболічних ускладнень і тромбозу коронарних судин.
• Розробка методів прижиттєвої діагностики тромбозу коронарних артерій.

Визнання

• Професор (1939).
• Заслужений діяч науки УРСР (1960).
• Один із засновників клініко-експериментального напряму у вітчизняній терапії, який поєднував біохімічні та клінічні підходи до вивчення захворювань серцево-судинної системи.

Його наукові праці стали важливим етапом у розвитку української терапевтичної школи, зокрема у становленні ревматології та клінічної кардіології.

Цей день був заснований в 2001 році на Генеральній конференції ЮНЕСКО. Відзначення Всесвітнього дня науки покликано формувати уявлення громадськості щодо необхідності використання науково-технічних досягнень в інтересах миру та розвитку цивілізації, сприяти популяризації науки як інструменту для сталого розвитку суспільства. Також його святкування має на меті інформування громадян про досягнення науки.

Наука здійснює значний вплив на повсякденне життя людей, має глибокі суспільні наслідки, зокрема етичного характеру. Отже наукова грамотність є необхідною умовою для ефективних демократичних процесів.

Щодо розвитку медичної науки, то вона безпосередньо впливає на тривалість і якість життя людей. Її досягнення щороку відзначаються Нобелівською премією. Так, за останні роки в галузі фізіології і медицини нагороди були присуджені за відкриття механізмів автофагії; молекулярних механізмів циркадних ритмів; терапії раку за допомогою гальмування механізмів негативної імунної регуляції; адаптації клітин до доступу кисню; природи вірусу гепатиту С; рецепторів температури й дотику тощо.

Наука допомагає людині отримати нові знання про себе і оточуючий світ.

Ромоданов Андрій Петрович (1920 – 1993) нейрохірург, доктор медичних наук, професор, академік НАН України (1992) та АМН України (1993), академік АМН СРСР (1974), Герой Соціалістичної Праці (1980), заслужений діяч науки УРСР (1964), лауреат Державної премії України (1978) та Премії імені М. М. Бурденка (1982).
Один із засновників української школи нейрохірургії, організатор медичної науки і освіти, автор фундаментальних праць із хірургії пухлин, судинних і травматичних уражень головного мозку.

Андрій Петрович Народився у місті Лубни Полтавської області.
Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті, який закінчив у 1942 р.
Учасник Другої світової війни (1942–1945) — пройшов бойовий шлях від Москви до Берліна у складі діючої армії, брав участь у визволенні Праги у складі 3-ї Гвардійської танкової армії.

У 1946–1949 рр. навчався в аспірантурі Київського психоневрологічного інституту, після чого розпочав науково-практичну діяльність у Київському інституті нейрохірургії.

Професійна та наукова діяльність

• 1950–1964 — завідувач дитячого відділення, згодом заступник директора з наукової роботи Київського інституту нейрохірургії.
• 1964–1993 — директор Інституту нейрохірургії.
• 1986–1993 — завідувач кафедри нейрохірургії Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця.

У 1949 р. захистив кандидатську дисертацію «Травматические гранулемы инородных тел в головном мозге».
У 1965 р. — докторську дисертацію «Опухоли головного мозга у детей».
Звання професора отримав у 1964 р.

Організаційна та редакційна діяльність

• Відповідальний редактор розділу «Нейрохірургія» Великої медичної енциклопедії та розділу «Медицина»Української радянської енциклопедії.
• Член редакційних колегій низки фахових журналів.
• Голова Українського товариства нейрохірургів та заступник голови Всесоюзного товариства нейрохірургів.
• Депутат Верховної Ради СРСР X–XI скликань.
• Голова українського відділення товариства «СРСР – Франція».
• Голова Українського республіканського товариства тверезості.

Наукові здобутки

Автор понад 450 наукових праць, серед них 25 монографій і 23 авторські свідоцтва на винаходи.
Під його керівництвом підготовлено 30 докторських і 52 кандидатські дисертації.

Основні напрями наукових досліджень

• Діагностика та хірургічне лікування черепно-мозкової травми, пухлин і судинних захворювань головного мозку, епілепсії.
• Розробка методів лікування травматичних гранульом головного мозку, пухлин головного і спинного мозку у дітей.
• Визначення понять «внутрішньочерепна гіпертензія» як патофізіологічної ситуації та «синдрому внутрішньочерепної гіпертензії» як клінічного прояву.
• Першим в Україні ініціював використання хіміотерапії при злоякісних пухлинах мозку та сформував принципи комбінованого лікування (хірургічного, хіміотерапевтичного, радіологічного, імунологічного).
• Засновник нейрохірургічної реабілітації — створив у структурі Інституту нейрохірургії відділення реабілітації нейрохірургічних хворих і відповідну кафедру в Київському інституті удосконалення лікарів, а згодом — Всесоюзний реабілітаційний центр.

Визнання та спадщина

• Заслужений діяч науки УРСР (1964).
• Герой Соціалістичної Праці (1980).
• Лауреат Державної премії України (1978).
• Лауреат премії імені академіка М. М. Бурденка (1982).
• Його ім’я носить Інститут нейрохірургії НАН України, який став центром розвитку української нейрохірургії.

Всесвітній день боротьби з пневмонією, який відзначається щорічно 12 листопада, з’явився в календарі з ініціативи Глобальної коаліції проти дитячої пневмонії. Так називається об’єднання міжнародних, урядових, неурядових і місцевих організацій, науково-дослідних і навчальних інститутів, фондів і громадян-активістів. Коаліція прагне привернути до проблеми пневмонії увагу державних діячів, фахівців охорони здоров’я.

Одним з інструментів, що допомагають досягненню цієї мети, став Всесвітній день боротьби з пневмонією. У цей день установи охорони здоров’я організовують профілактичні заходи, проводять медичні огляди. Крім того, безліч волонтерів розповідають людям про пневмонію та пов’язані з нею ризики, роздають інформаційні листівки та буклети.