Календар медицини

Калюжний Денис Миколайович (1900 – 1976) — український гігієніст, один із основоположників гігієни атмосферного повітря в Україні.

Народився на хуторі Калюжному Лебединського повіту Харківської губернії. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1926).

Професійна діяльність

• 1926–1931 — санітарний лікар Харківської міської санітарно-епідеміологічної станції.
• 1931–1933 — навчався в аспірантурі на кафедрі загальної гігієни Харківського медичного інституту.
• З 1932 р. працював в Українському НДІ комунальної гігієни під керівництвом О. М. Марзєєва.
• З 1937 р. — старший викладач гігієни Харківського військово-медичного училища.
• 1940 — захистив кандидатську дисертацію «Санитарное изучение атмосферного воздуха населенных мест Украины и меры борьбы с его загрязнением».

Під час німецько-радянської війни:

• викладач кафедри загальної та військової гігієни Куйбишевської військово-медичної академії (1942),
• начальник санітарно-епідемічної лабораторії Воронезького та 1-го Українського фронтів.
• З 1946 р. — заступник директора, а в 1956–1971 рр. — директор НДІ загальної та комунальної гігієни імені О. М. Марзєєва.

Завідував кафедрами:

• гігієни Київського інституту удосконалення лікарів (1946–1956, 1965–1970),
• гігієни Київського медичного інституту (1956–1960).
• 1954 — захистив докторську дисертацію «Гигиеническая оценка загрязнения атмосферного воздуха выбросами предприятий черной металлургии и мероприятия по его оздоровлению».
• 1957 — професор.
• 1961 — член-кореспондент АМН СРСР.

Громадська діяльність та визнання

• Голова правління Українського наукового товариства гігієністів (з 1959 р.).
• Почесний член Чехословацького науково-медичного товариства імені Я. Пуркіньє.
• Заслужений діяч науки УРСР (1964).

Наукова спадщина

Автор понад 250 наукових публікацій, зокрема 24 монографій. Науковий консультант і керівник 16 докторських та 22 кандидатських дисертацій.

Основні напрями досліджень: гігієна атмосферного повітря, планування населених місць, військова гігієна, історія гігієни й санітарії.

Досліджував механізми дії забруднювачів повітря на організм та закономірності їх розповсюдження від промислових підприємств.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Щастний Дмитро Сергійович (1903 – 1974) – мікробіолог, епідеміолог та імунолог.

Народився в місті Одеса, 1926 – закінчив Одеський медичний інститут.

Професійна діяльність

Працював у різних медичних і мікробіологічних науково-дослідних установах.

• 1943–1944 – заступник директора з наукової роботи Тамбовського НДІ мікробіології.
• 1944–1949 – завідувач відділу віспи Одеського НДІ мікробіології та епідеміології.
• 1945–1962 – доцент кафедри мікробіології Одеського медичного інституту ім. М. І. Пирогова.
• 1963–1967 – доцент кафедри мікробіології і вірусології Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова.
• 1967–1971 – професор тієї ж кафедри.
• 1965 – захистив докторську дисертацію «Влияние тканевых препаратов В. П. Филатова на защитные функции и устойчивость организма к инфекции».

Наукові праці

Автор понад 70 наукових публікацій.

Основні напрями досліджень:

• медична мікробіологія та імунологія;
• застосування тканинних препаратів для лікування бактеріальних інфекцій;
• історія медицини та медичної мікробіології.

Буйко Петро Михайлович (1895 – 1943) – видатний акушер-гінеколог, доктор медичних наук, Герой Радянського Союзу (посмертно).

Народився в місті Бельськ, Гродненська губернія.

• 1911 – вступив до Військово-фельдшерської школи (Санкт-Петербург).
• 1911–1914 – молодший фельдшер у психіатричному відділенні Миколаївського військово-медичного госпіталю.
• Перша світова війна: служив у 1-му залізничному полку, згодом – у Києві.
• 1918 – учасник повстання проти Центральної Ради.
• 1919–1922 – навчання у Київському медичному інституті.

Професійна діяльність

• 1922–1923 – голова окружного відділу профспілки медпрацівників (Бердичів).
• 1923–1927 – завідувач окружного відділу охорони здоров’я (Біла Церква).
• Займав посади головного лікаря та завідувача акушерсько-гінекологічних відділень (Люботин, Київ).
• 1930 – курси удосконалення в Ленінграді.
• Доцент акушерсько-гінекологічної клініки Київського медінституту.
• Завідувач кафедри акушерства і гінекології Київського стоматологічного інституту.
• 1933–1934 – директор Київського інституту охорони материнства і дитинства.
• 1938 – захистив кандидатську дисертацію «Клиника и профилактика разрывов промежности в родах».
• 1940 – захистив докторську дисертацію «Хирургическое лечение пузырно-влагалищных свищей у женщин с применением плацентарной ткани».

Військові роки

• З початком Другої світової війни – провідний хірург медсанбату.
• Поранений під Уманню, потрапив у полон, утік.
• Працював лікарем у Фастові:
• створював фіктивні діагнози;
• врятував понад 1000 людей від примусового вивезення до Німеччини;
• організовував лікування поранених партизан.
• Липень 1943 – вступив до партизанського загону, очолив санітарну частину.
• 13 жовтня 1943 – потрапив у полон; після катувань спалений живцем у с. Ярошівка разом із трьома партизанами.

Відмовився від утечі, щоб не наражати на небезпеку місцевих жителів.

Наукові праці

• «Клініка і профілактика розривів промежини при пологах» (1940).
• «Хирургическое лечение пузырно-влагалищных свищей у женщин с применением плацентарной ткани» (1954, посмертно).
• Вшанування пам’яті

1950 – постановою Ради Міністрів УРСР ім’я Буйка присвоєно Київському НДІ охорони материнства і дитинства.

Бобровська Галина Дмитрівна (1910 – 1980) – український невропатолог, кандидат медичних наук.

Народився в місті Курськ, 1929 – закінчила медичну профшколу; працювала медсестрою, згодом – помічником лікаря в лікарні Жовтневої залізниці (Ленінград). 1931 – вступила до Першого Ленінградського медичного інституту.

Згодом перевелася до Першого Київського медичного інституту, який закінчила з відзнакою (1936). 1936–1939 – аспірантка кафедри нервових хвороб.

Професійна діяльність

• 1939–1941 – лікар і науковий співробітник Київського психоневрологічного інституту.
• 1941 – мобілізована до армії: помічник начальника евакопункту №27 у Києві, лікар-невропатолог військового шпиталю.
• 1941–1944 – перебувала в евакуації.
• 1944 – захистила кандидатську дисертацію «Епілептичні синдроми при пухлинах головного мозку».
• 1944–1957 – асистент кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту.
• 1957–1965 – доцент тієї ж кафедри.
• 1965–1968 – виконувач обов’язків завідувача кафедри.

Науковий керівник неврологічних відділень Київської міської клінічної лікарні №14, консультант багатьох лікарень і поліклінік.

Наукові інтереси та праці

Дослідження: мозковий кровообіг, патологія нервової системи при цукровому діабеті, ревматизмі та інтоксикаціях.

В цей день проводять заходи, мета яких – інформувати населення щодо потреб в йоді та наслідків дефіциту цього мікроелементу для здоров’я людини.

Йод – необхідний елемент для нормального росту й розвитку тварин і людей. Якщо в організмі людини він у дефіциті, то щитоподібна залоза не виробляє в достатній кількості гормони тироксин та трийодтиронін, які беруть участь у розвитку та регуляції нервової, серцево-судинної, опорно-рухової та репродуктивної систем, а також травного тракту.

Добова потреба в йоді, залежить від віку і стану людини. Так для дітей віком 0-6 років вона складає 90 мкг; 6-12 років – 120 мкг; для жінок – 150-300 мкг (при вагітності, годуванні груддю – 250 мкг на день); для чоловіків – до 300 мкг.

Симптоми нестачі йоду в організмі проявляються:

• відчуттям постійної втоми, слабкості, депресії;
• збільшенням щитоподібної залози (зоб);
• затримкою росту та інтелектуального розвитку у дітей;
• зниженням розумової активності, погіршенням пам’яті, слуху у дорослих;
• порушенням обмінних процесів;
• загрозою переривання вагітності;
• неонатальним гіпотиреозом;
• раком щитоподібної залози;
• підвищенням рівня холестерину;
• порушенням роботи кишечнику;
• сухістю шкіри, втратою її еластичності, випадінням волосся;
• відчуттям холоду;
• різким зниженням чи підвищенням маси тіла;
• набряками.

До йододефіцитних захворювань відносяться: йододефіцитний гіпотиреоз, дифузний нетоксичний зоб, вузловий і багатовузловий еутиреоїдний зоб, функціональна автономія щитоподібної залози. На сьогоднішній день приблизно третина населення планети відчуває впливи дефіциту йоду. Близько 38 млн українців відчувають дефіцит йоду різного ступеню, а 382 тис. дітей щороку народжуються із ризиком розладів унаслідок йододефіциту. Ця проблема актуальна для всіх без винятку регіонів нашої країни. Дослідження показало, що більшість українців споживає лише 40–80 мкг йоду на добу.