Календар медицини

Скліфосовський Микола Васильович (1836–1904) видатний хірург, доктор медицини (1863), екстраординарний професор (1870), один із засновників сучасної черевної (порожнинної) хірургії, а також піонер впровадження антисептики й асептики в медичну практику.

У 1859 році закінчив медичний факультет Московського університету. Розпочав професійну діяльність ординатором хірургічного відділення Одеської міської лікарні.

У 1866–1868 роках удосконалював професійну майстерність за кордоном, працюючи в клініках провідних європейських учених — професорів Бернгарда фон Лангенбека, Рудольфа Вірхова, Огюста Нелатона та Джеймса Сімпсона. Після повернення очолив хірургічне відділення Одеської міської лікарні.

У 1870–1871 роках за рекомендацією Миколи Пирогова працював на посаді екстраординарного професора Університету Святого Володимира в Києві. Упродовж 1871–1880 років був професором Медико-хірургічної академії в Санкт-Петербурзі.

З 1880 року — ординарний професор факультетської хірургічної клініки Московського університету, де також протягом шести років обіймав посаду декана медичного факультету. У 1893–1900 роках очолював Клінічний інститут великої княгині Олени Павлівни в Санкт-Петербурзі.

Микола Скліфосовський зробив значний внесок у розвиток черевної хірургії, воєнно-польової хірургії та організацію хірургічної допомоги. Він активно впроваджував принципи антисептики й асептики, що суттєво зменшило післяопераційні ускладнення. Також розробив оригінальні методики з’єднання кісток та удосконалив низку хірургічних операцій.

Його наукова та практична діяльність мала великий вплив на розвиток хірургії та медичної освіти. Ім’я Миколи Васильовича Скліфосовського назавжди залишилося в історії світової медицини.

Ципковський Василь Пантелеймонович (1906–1976) відомий судовий медик, доктор медичних наук (1942), професор (1944).

У 1936 році закінчив 1-й Харківський медичний інститут. Після завершення навчання працював асистентом (1936–1939), а згодом доцентом (1939–1940) кафедри судової медицини 2-го Харківського медичного інституту. Одночасно був судово-медичним експертом Харківського бюро судово-медичної експертизи (1936–1939).

У 1938 році був заарештований органами НКВС. Попри складні обставини, продовжив наукову та педагогічну діяльність. У різні роки обіймав відповідальні посади в закладах вищої освіти та системі судово-медичної експертизи.

Працював завідувачем кафедри судової медицини та криміналістики Львівського університету і водночас Львівським обласним судово-медичним експертом (1940–1941), завідувачем кафедри судової медицини та криміналістики Харківського юридичного інституту (1941).

У 1941–1944 роках був завідувачем кафедри судової медицини та заступником ректора Іжевського медичного інституту, а також за сумісництвом народним комісаром охорони здоров’я Удмуртської АРСР (1942–1944).

У повоєнні роки очолював кафедру судової медицини Київського інституту удосконалення лікарів (1945). У 1945–1950 роках був завідувачем кафедри судової медицини Львівського медичного інституту та за сумісництвом завідувачем кафедри криміналістики і судової медицини Львівського університету (1945–1947).

З 1950 до 1972 року очолював кафедру судової медицини Вінницького медичного інституту імені М. І. Пирогова. Також виконував обов’язки головного судово-медичного експерта Вінницької області.

Основні напрями наукової діяльності Василя Пантелеймоновича Ципковського охоплювали:

• застосування криміналістики в судовій медицині;
• судово-медичну експертизу раптової смерті;
• експертизу отруєнь та механічної асфіксії;
• дослідження самоушкоджень;
• судово-медичну оцінку авіаційних і залізничних травм;
• експертизу ушкоджень, заподіяних різними видами зброї;
• дослідження одягу в судово-медичній експертизі;
• вивчення ушкоджень від освітлювальних і запалювальних ракет, вибухів мін та пострілів з обрізу;
• визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень;
• казуїстику судової медицини.

Наукова та педагогічна діяльність Василя Пантелеймоновича Ципковського зробила вагомий внесок у розвиток судової медицини та підготовку фахівців цієї галузі в Україні.

Шамаєв Михайло Іванович (1926–2013) видатний український патологоанатом, доктор медичних наук (1983), професор (1992), заслужений діяч науки і техніки України (2001).

У 1949 році закінчив Київський медичний інститут. Багато років присвятив науковій та практичній діяльності у сфері нейропатоморфології. З 1986 року працював головним науковим співробітником та керівником відділу нейропатоморфології Інституту нейрохірургії АМН України.

Михайло Іванович був членом Української та Європейської асоціацій нейрохірургів, активно сприяв розвитку досліджень у галузі патології центральної нервової системи.

Основні напрями його наукових досліджень охоплювали:

• топографічну та мікрохірургічну анатомію нервової системи;
• судинні, пухлинні та травматичні ураження нервової системи;
• кровопостачання пухлин головного мозку;
• топографію позамозкових пухлин;
• порушення життєво важливих функцій у нейрохірургічних хворих;
• радіаційну патологію центральної нервової системи;
• вроджені та набуті ураження центральної нервової системи;
• вади розвитку центральної нервової системи.

Наукова спадщина Михайла Івановича Шамаєва зробила вагомий внесок у розвиток нейропатоморфології та нейрохірургії в Україні.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Сьогодні українською розмовляють понад 45 млн людей у всьому світі, і носіїв її дедалі більшає. Молодь активно популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються. Вона вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю після італійської.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Цю назву почали вживати з XVI ст. Видання «Енеїди» Івана Котляревського ознаменувало початок формування української літературної мови.

Упродовж століть мова зазнавала утисків з боку держав, до яких входили українські землі. Але чи не найбільше заборон було у росії. Починаючи від наказу Петра І (1720) про заборону друкувати книги на Україні і вилучати церковні тексти, написані українською, до постанови ЦК ВКП (б) про припинення українізації (1932), закриття українських шкіл на Кубані (1933), масове знищення українських діячів культури, історичних пам’яток тощо.

Слід зазначити, що, крім Європи, українська поширена і у західній півкулі, а в окрузі Кук, штат Іллінойс, США вона має напівофіційний статус.

Наприкінці хотілося б пригадати слова Івана Огієнка: «Мова – то серце народу».

12 грудня 2012 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію, в якій закликала країни прискорити прогрес у напрямку загального охоплення медичними послугами. В документі зазначалося, що кожен і всюди повинен мати доступ до якісної та доступної медичної допомоги. 12 грудня 2017 року ООН прийняло резолюцію 72/138, в якій проголосила 12 грудня Міжнародним днем загального медичного забезпечення.

У декларації прав людини важливим пунктом є про право на медичну допомогу, але щонайменше половина людей на Землі не мають доступу до необхідних медичних послуг – профілактики, лікування, реабілітації та паліативного догляду. Проблеми зі здоров’ям, навіть незначні, можуть суттєво впливати на якість життя, рівень щастя та стресу.

Всесвітній день загального медичного забезпечення створений з метою висвітлення реальної ситуації зі здоров’ям населення у цілому світі, та призваний контролювати дії держав щодо його покращення.

Так, за останні два десятиліття індекс охоплення медичними послугами у Західно-Тихоокеанському регіоні свідчить про прогрес у збільшенні доступу до основних медичних послуг (з 49% у 2000 до 80% у 2019 р.) Однак існує нерівність у охопленні та фінансові труднощі у багатьох країнах. Особливо уразливі найменш захищені груп населення, які живуть у важкодоступних регіонах.

Війна, яку розпочала росія, поставила нові виклики перед вітчизняною системою охорони здоров’я. Вона погіршила доступ до медичної допомоги всіх верств населення в усіх регіонах України. Але передовсім важливим є забезпечення медичного доступу для тих, хто боронить нашу країну. В минулому році ННМБ України підготувало науково-допоміжний бібліографічний покажчик «Медичне забезпечення антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил».

ВООЗ підтримує всі заходи щодо забезпечення людейсвоєчасною медичною допомогою. Цього року Всесвітній день загального медичного забезпечення проходить під гаслом: «Побудувати світ, який ми хочемо: здорове майбутнє для всіх».