Календар медицини

Мілько Василь Іванович (1921–1998) — відомий український вчений, педагог та організатор медичної освіти в галузі радіології.
Він був доктором медичних наук (з 1971 року), професором (з 1972 року), а також учасником Другої світової війни.

Освіта і професійна діяльність

Закінчив Київський медичний інститут у 1953 році, з яким пов’язав усе подальше життя. У цьому закладі:

• працював на різних науково-педагогічних посадах
• у 1966–1970 роках обіймав посаду ректора
• у 1966–1990 роках очолював кафедру медичної радіології
• у 1990–1995 роках — професор кафедри
• у 1995–1998 роках — професор-консультант

Його діяльність суттєво вплинула на розвиток медичної освіти та радіологічної служби в Україні.

Наукові дослідження

Основні напрями наукової роботи Василя Мілька:

• вивчення впливу малих доз радіації на організм людини
• дослідження дії надлетальних доз опромінення на ссавців
• розвиток і вдосконалення радіонуклідної діагностики
• застосування рентгенологічних методів у клінічній практиці

Його дослідження мали особливе значення для медицини в умовах зростання використання джерел іонізуючого випромінювання.

Основні праці

Серед найважливіших наукових робіт:

• «Медицинская радиология» (1960)
• «Рентгенодиагностика» (1969)
• «Рентгенология» (1983)
• «Радионуклидная диагностика…» (1991)

Василь Мілько належить до провідних постатей української медичної радіології ХХ століття. Його наукова спадщина та педагогічна діяльність сприяли формуванню сучасних підходів до діагностики та вивчення впливу радіації на живі організми.

Ганіна Калерія Павлівна онколог, патоморфолог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР, засновниця наукового напряму цитогенетичної діагностики пухлинних процесів.

Основні віхи життя та діяльності

• 1926 — народилася.
• 1949 — закінчила Московський медичний інститут.
• У 1949–1954 роках працювала в Рязанському медичному інституті.
• У 1955–1958 роках — співробітник Інституту експериментальної патології та терапії раку АМН СРСР (Москва).
• У 1958–1960 роках — старший науковий співробітник Київського науково-дослідного рентґено-радіологічного та онкологічного інституту (нині — Інститут онкології НАМН України).
• З 1960 року працювала в Інституті експериментальної патології, онкології і радіології НАН України (Київ):
  у 1964–1971 роках — завідувач лабораторії гістоцитохімії;
  у 1971–1992 роках — завідувач відділу цитогенетики пухлин;
  у 1992–1999 роках — провідний науковий співробітник;
  з 1999 року — почесний професор інституту.
  1964 — здобула ступінь доктора медичних наук.
  1966 — отримала звання професора.
  1986 — удостоєна звання заслуженого діяча науки УРСР.
  2001 — померла.
  Наукова діяльність

Калерія Ганіна є засновницею наукового напряму цитогенетичної діагностики передпухлинних і пухлинних процесів людини.

Основні напрями досліджень:

• зміни спадкового апарату соматичних клітин у процесі малігнізації;
• цитогенетичні особливості пухлин;
• визначення рівня анаплазії пухлин;
• цитоморфологія онкологічних процесів;
• діагностика передпухлинних станів.

Наукові досягнення

У співавторстві з Ростислав Кавецький сформулювала положення про цитологічну реактивність організму-носія пухлини.

На основі цієї концепції були розроблені комплекси діагностичних показників для онкологічних захворювань.

Створила наукову школу з цитогенетики пухлин.

Основні наукові праці

Серед найвідоміших праць Калерії Ганіної:

«Морфология и патогенез опухолей яичка» (1964);
«Цитогенетическая диагностика в онкоморфологии» (1980);
«Цитоморфология и цитогенетика железистой гиперплазии и рака эндометрия» (1990);
«Цитологическая реактивность онкологического больного» (1995);
«Кольпоцервикоскопия» (1997).
Значення діяльності

Калерія Павлівна Ганіна зробила вагомий внесок у:

• розвиток онкоморфології;
• цитогенетику пухлин;
• удосконалення методів ранньої онкологічної діагностики;
• розвиток експериментальної онкології в Україні;
• підготовку наукових кадрів у галузі онкології та патоморфології.

Її наукові дослідження стали основою для впровадження сучасних цитогенетичних методів у діагностику онкологічних захворювань.

Пилипчук Микола Степанович (1926-1996) – фтизіатр, доктор медичних наук, професор, відомий учений у галузі фтизіатрії та пульмонології.

Основні віхи життя та діяльності

• 1926 — народився.
• 1952 — закінчив Київський медичний інститут.
  Працював у Київському медичному інституті на посадах:
  асистента;
  доцента;
  завідувача кафедри фтизіатрії.
• У 1960–1996 роках — завідувач кафедри фтизіатрії.
• З 1983 року кафедра діяла як кафедра фтизіатрії з курсом пульмонології.
• У 1963 році здобув ступінь доктора медичних наук.
• У 1964 році отримав звання професора.
• У 1965–1970 роках — проректор з лікувальної роботи Київського медичного інституту.
• 1996 — помер.

Наукова діяльність

Наукові праці Миколи Пилипчука були присвячені актуальним проблемам діагностики та лікування туберкульозу й захворювань органів дихання.

Основні напрями наукових досліджень:

• розробка методів діагностики захворювань легень;
• підвищення ефективності антибактеріальної терапії;
• удосконалення хірургічних методів лікування туберкульозу легень;
• дослідження функціонального стану органів дихання після операцій на легенях;
• вивчення сурфактантної системи легень;
• дослідження мукоциліарного апарату та аерогематичного бар’єра.

Наукові досягнення

Микола Степанович Пилипчук: розробив методику внутрішньовенного введення протитуберкульозних препаратів;

• поглибив вчення про відновлення життєво важливих функцій організму після операцій на легенях;
• створив новий напрям у вивченні та застосуванні аерозольтерапії;
• запропонував методи неспецифічної терапії туберкульозу;
• розробив способи усунення побічних реакцій на антимікобактеріальні препарати.

Значення діяльності

Микола Степанович Пилипчук зробив вагомий внесок у:

• розвиток української фтизіатрії та пульмонології;
• удосконалення лікування туберкульозу;
• розвиток хірургічної пульмонології;
• підготовку медичних кадрів;
• впровадження нових методів терапії захворювань органів дихання.

Його наукові розробки сприяли підвищенню ефективності лікування хворих на туберкульоз та розвитку сучасних підходів у пульмонології.

Троїцький Іван Віссаріонович (1856-1923) педіатр, доктор медицини, професор, один із засновників вітчизняної педіатричної школи та організатор системи дитячої медичної допомоги.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Університету святого Володимира.
• 1883 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1885–1890 роках працював ординатором «Києво-кирилівських богоугодних закладів» та лікарем Подільського денного притулку.
• З 1886 року — приват-доцент Університету святого Володимира, де читав курс лекцій з педіатрії та проводив практичні заняття для студентів без оплати праці.
• 1891 — заснував у Києві благодійне Товариство надання допомоги хворим дітям.
• У 1896–1903 роках керував облаштуванням і був директором літніх дитячих санаторіїв у Києві.
• У 1902–1919 роках — професор, завідувач кафедри педіатрії Харківського університету.
• У 1919–1923 роках — керівник організованої ним кафедри педіатрії Катеринославського університету.

Ініціював будівництво в Харкові першої дитячої університетської клініки, створення лабораторій та діагностичних кабінетів.

Запровадив навчання студентів не лише в амбулаторних умовах, а й безпосередньо біля ліжка хворого.

За його ініціативи створено:

• товариства дитячих лікарів у Києві (1900) та Харкові (1912);
• відділ Союзу боротьби з дитячою смертністю в Харкові (1906).

Організував у Києві та Харкові кабінети безкоштовної видачі знезараженого коров’ячого молока «Крапля молока», які працювали за принципом:

«Імущим — за гроші, бідним — безкоштовно».

• 1923 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Івана Троїцького були присвячені актуальним проблемам дитячої медицини та профілактики захворювань.

Основні напрями наукової роботи:
фармакологія;
антенатальна профілактика;
гігієна дітей;
етіологія дитячих інфекційних захворювань;
патогенез дитячих інфекцій.
Значення діяльності

Іван Віссаріонович Троїцький зробив вагомий внесок у:

• розвиток педіатрії в Україні;
• організацію дитячої медичної допомоги;
• створення системи профілактики дитячих захворювань;
• розвиток клінічного навчання студентів-медиків;
• боротьбу з дитячою смертністю.

Його діяльність поєднувала наукову, педагогічну та благодійну роботу, спрямовану на покращення здоров’я дітей та розвиток дитячої медицини.

Володимир Дмитрович Орлов (1856-1915) – гігієніст, доктор медицини, заслужений ординарний професор, один із провідних фахівців у галузі гігієни та громадської медицини кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Казанського університету.
• З 1878 року — понадштатний асистент гігієнічного кабінету Казанського університету.
• 1886 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1894–1895 роках удосконалював знання з гігієни в Харківському університеті під керівництвом професора О. І. Якобі.
• У квітні 1895 року призначений понадштатним лаборантом гігієнічного кабінету Казанського університету.
• У жовтні 1895 року став приват-доцентом кафедри гігієни Казанського університету.
• У 1893–1914 роках — завідувач кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики Університету святого Володимира.
• 1894 — організував лабораторні заняття для студентів.
• 1903 — запровадив доцентський курс з епідеміології, медичної статистики та суспільної медицини.
• Неодноразово проходив стажування з хімії та бактеріології у закордонних університетах.
• Мав звання заслуженого ординарного професора.
• 1915 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Володимира Орлова охоплювали широкий спектр питань громадської гігієни та санітарії.

Ранні наукові праці:

• дослідження нічліжних притулків міста Казані;
• вивчення проблеми так званого «голодного хліба».

Київський період діяльності:

• проблеми гігієни води;
• питання водопостачання;
• санітарно-епідеміологічні аспекти громадського здоров’я.

Значення діяльності

Володимир Дмитрович Орлов зробив вагомий внесок у розвиток:

• університетської медичної освіти;
• гігієнічної науки;
• епідеміології;
• медичної статистики;
• громадської медицини в Україні та тогочасній Російській імперії.

Його діяльність сприяла впровадженню практичної підготовки студентів-медиків і розвитку наукових підходів до питань санітарії та охорони здоров’я населення.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.