Календар медицини

Чайка Андронік Архипович (1881–1968) — видатний лікар, науковець та організатор медичної служби. Він був доктором медицини (з 1914 року), професором, заслуженим діячем науки УРСР (1946) та генерал-майором медичної служби (1943).

Освіта і початок кар’єри

Закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі (1911). Розпочинав службу ще з 1902 року як медичний фельдшер у військових частинах, зокрема в Кременчуцькому лазареті. Після завершення навчання працював лікарем для удосконалення при Клінічному військовому госпіталі.

Науково-педагогічна діяльність

Його кар’єра тісно пов’язана з Києвом:

• доцент з урології Київського медичного інституту (1914–1922)
• завідувач відділу урології Київського військового госпіталю (з 1918)
• професор і завідувач кафедри урології Київського інституту удосконалення лікарів (з 1929)
• завідувач кафедри урології Київського медичного інституту (1945–1961)
• головний уролог МОЗ України (з 1953)

Військово-медична служба

Під час Другої світової війни відіграв важливу роль:

• керував хірургічною службою евакуйованого Київського військового госпіталю (Харків, Томськ, Балашов)
• був головним хірургом евакуаційного пункту 3-го Українського фронту (1943–1944)
• після війни — головний хірург і консультант Київського окружного військового госпіталю

Науковий внесок

Основні напрями його досліджень:

• хвороби та травми нирок і сечовидільної системи
• патології передміхурової залози та сім’яних канатиків
• гнійна хірургія
• кишкова непрохідність, апендицит
• лікування вогнепальних поранень грудної клітки

Важливим досягненням стало те, що він першим у СРСР виконав промежинну простатектомію, що стало значним кроком у розвитку урологічної хірургії.

Постать Андроніка Чайки є знаковою для становлення української урології та військової медицини. Його наукова і практична діяльність вплинула на розвиток хірургічної школи та підготовку лікарів упродовж кількох десятиліть.

Мілько Василь Іванович (1921–1998) — відомий український вчений, педагог та організатор медичної освіти в галузі радіології.
Він був доктором медичних наук (з 1971 року), професором (з 1972 року), а також учасником Другої світової війни.

Освіта і професійна діяльність

Закінчив Київський медичний інститут у 1953 році, з яким пов’язав усе подальше життя. У цьому закладі:

• працював на різних науково-педагогічних посадах
• у 1966–1970 роках обіймав посаду ректора
• у 1966–1990 роках очолював кафедру медичної радіології
• у 1990–1995 роках — професор кафедри
• у 1995–1998 роках — професор-консультант

Його діяльність суттєво вплинула на розвиток медичної освіти та радіологічної служби в Україні.

Наукові дослідження

Основні напрями наукової роботи Василя Мілька:

• вивчення впливу малих доз радіації на організм людини
• дослідження дії надлетальних доз опромінення на ссавців
• розвиток і вдосконалення радіонуклідної діагностики
• застосування рентгенологічних методів у клінічній практиці

Його дослідження мали особливе значення для медицини в умовах зростання використання джерел іонізуючого випромінювання.

Основні праці

Серед найважливіших наукових робіт:

• «Медицинская радиология» (1960)
• «Рентгенодиагностика» (1969)
• «Рентгенология» (1983)
• «Радионуклидная диагностика…» (1991)

Василь Мілько належить до провідних постатей української медичної радіології ХХ століття. Його наукова спадщина та педагогічна діяльність сприяли формуванню сучасних підходів до діагностики та вивчення впливу радіації на живі організми.

95 років від дня народження онколога, патоморфолога, доктора медичних наук, професора Калерії Павлівни Ганіної (1926-2001)

Онколог, патоморфолог, доктор медичних наук (1964), професор (1966), заслужений діяч науки УРСР (1986). Закінчила Московський медичний інститут (1949). Працювала в Рязанському медичному інституті (РФ; 1949-1954); Інституті експериментальної патології та терапії раку АМН СРСР (Москва; 1955-1958); старшим науковим співробітником Київського науково-дослідного рентґено-радіологічного та онкологічного інституту (нині Інститут онкології АМНУ; 1958-1960); від 1960 – в Інституті експериментальної патології, онкології і радіології НАНУ (Київ): завідувач лабораторії гістоцитохімії (1964-1971), завідувач відділу цитогенетики пухлин (1971-1992), 1992-1999 – провідний науковий співробітник, з 1999 – почесний професор.

Засновниця наукового напряму – цитогенетичної діагностики передпухлинних і пухлинних процесів людини. Досліджувала зміни спадкового апарату соматичних клітин унаслідок малігнізації та при виявленні рівня анаплазії розвиненої пухлини. У співавторстві з Р. Кавецьким сформулювала положення про цитологічну реактивність організму-носія пухлини, на основі якого розроблені комплекси діагностичних показників.

Наукові праці: “Морфология и патогенез опухолей яичка” (1964); “Цитогенетическая диагностика в онкоморфологии” (1980); “Цитоморфология и цитогенетика железистой гиперплазии и рака эндометрия” (1990); “Цитологическая реактивность онкологического больного” (1995); “Кольпоцервикоскопия” (1997).

95 років від дня народження фтизіатра, доктора медичних наук, професора Миколи Степановича Пилипчука (1926-1996)

Фтизіатр, доктор медичних наук (1963), професор (1964). Закінчив Київський медичний інститут (1952). Працював на посадах асистента, доцента, завідувача (1960-1996) кафедри фтизіатрії (з 1983 – кафедра фтизіатрії з курсом пульмонології), проректора з лікувальної роботи (1965-1970) Київського медичного інституту.

Основні напрями наукових досліджень: розробка способів діагностики захворювань легень, підвищення ефективності антибактеріальної терапії та модифікація хірургічних методів лікування хворих на туберкульоз легень; розробив методику внутрішньовенного введення протитуберкульозних препаратів, поглибив вчення про відновлення життєво важливих функцій організму після операцій на легенях, створив новий напрям у вивченні та застосуванні аерозольтерапії, про стан сурфактантної системи легень, мукоциліарного апарату, аерогематичного бар’єру при захворюваннях органів дихання, запропонував засоби неспецифічної терапії туберкульозу й усунення побічних реакцій на антимікобактеріальні препарати.

165 років від дня народження педіатра, доктора медицини, професора Івана Віссаріоновича Троїцького (1856-1923)

Педіатр, доктор медицини (1883), професор. Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1878). У 1885-1890 працював на посадах ординатора “Києво-кирилівських богоугодних закладів” і лікаря в Подільському денному притулку; від 1886 – приват-доцент Університету св. Володимира (читав курс лекцій з педіатрії та проводив практичні заняття зі студентами, не отримуючи за це платні); у 1891 заснував у Києві благодійне Товариство надання допомоги хворим дітям; у 1896-1903 керував облаштуванням і був директором літніх дитячих санаторіїв у Києві; у 1902-1919 – професор, завідувач кафедри педіатрії Харківського університету, а в 1919-1923 – керівник організованої ним кафедри педіатрії Катеринославського університету; ініціатор будівництва в Харкові першої дитячої університетської клініки, створення лабораторій і діагностичних кабінетів; організував навчання студентів не тільки в амбулаторних умовах, але й біля ліжка хворого; за його ініціативи були організовані товариства дитячих лікарів у Києві (1900) та Харкові (1912), створений відділ Союзу боротьби з дитячою смертністю в Харкові (1906); організував у Києві та Харкові кабінети безкоштовної видачі знезараженого коров’ячого молока “Крапля молока”; зазначені заклади працювали за принципом “Имущим – за деньги, бедным – бесплатно”.

Наукові праці були присвячені фармакології, антенатальній профілактиці, гігієні дітей, етіології та патогенезу дитячих інфекційних захворювань.

165 років від дня народження гігієніста, доктора медицини, заслуженого ординарного професора Володимира Дмитровича Орлова (1856-1915)

Гігієніст, доктор медицини (1886), заслужений ординарний професор. Закінчив медичний факультет Казанського університету (1878). З 1878 – понадштатний асистент гігієнічного кабінету Казанського університету; у 1894-1895 вдосконалювався з гігієни в Харківському університеті під керівництвом професора О.І. Якобі; у квітні 1895 призначений понадштатним лаборантом гігієнічного кабінету, а в жовтні того ж року – приват-доцентом по кафедрі гігієни Казанського університету; у 1893-1914 – завідувач кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики Університету св. Володимира; організував лабораторні заняття для студентів (1894); у 1903 ввів доцентський курс з епідеміології, медичної статистики і суспільної медицини; заслужений ординарний професор; неодноразово удосконалювався з хімії та бактеріології в закордонних університетах.

Наукові праці в початковий період присвячені дослідженню нічліжних притулків м. Казані, про “голодний хліб”; у київський період – питанням гігієни води та водопостачання.