Календар медицини

Виповнюється 100 років від дня народження Олени Михайлівни Лук’янової – педіатра, академіка Національної академії наук України (1992), Академії медичних наук України (1993), доктора медичних наук (1966), професора (1968), директора Інституту педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України (1979-2005).

Усе професійне життя Олени Михайлівни було віддане справі охорони здоров’я материнства й дитинства та пов’язано з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України, який вона очолювала понад чверть століття.

Започаткувала українську школу з вивчення кальцій-фосфорного гомеостазу та обміну вітаміну D у різні вікові періоди життя дитини і з розробки сучасних методів профілактики та лікування патологій, пов’язаних з дефіцитом вітаміну D в організмі та школу дитячої гастроентерології. Займалась вивченням актуальних проблем патогенезу, діагностики, лікування та профілактики захворювань органів травлення у дітей; комплексним вивченням впливу несприятливих екологічних факторів на стан біологічної системи «вагітна жінка — плід — дитина» та розробкою методів профілактики й реабілітації екозалежної патології в дітей різних вікових груп, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Лук’янова Олена Михайлівна — фундатор вітчизняної педіатрії, засновник першої української наукової школи дитячої гастроентерології та екології. Під її керівництвом були підготовлені понад 90 докторів і кандидатів наук. У науковому доробку понад 600 наукових праць, у тому числі 32 монографії, 15 посібників і підручників, енциклопедії, 28 авторських свідоцтв і патентів України.

Визначний організатор науки, академік О. М. Лук’янова була одним із засновників Національної академії медичних наук України, куратором ряду важливих національних та державних медико-соціальних програм, які були спрямовані на покращення охорони здоров’я дітей та жінок України.

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються книги О. М. Лук’янової:

«Використання препарату вітаміну Д3 – відеїн у педіатричній практиці» (2006), «Витамины в педиатрии» (1984), «Детская гастроэнтерология» (1978), «Диагностика и лечение заболеваний гепатобилиарной системы у детей» (1987), «Диагностика и лечение неспецифического язвенного колита у детей» (1985), «Диетотерапия хронических заболеваний органов пищеварения у детей» (1983), «Догляд та вигодовування немовлят» (1970), «Екосистема великого промислового міста України та діти першого року життя» (2005), «Здоровье матери и ребенка: энциклопедия» (1992, 1994), «Лечение хронических холецестохолангитов у детей» (1978), «Материнство-щастя жінки» (1979), «Рахіт» (1970), «Фармакотерапия в педиатрии» (1980) та ін.

Книга про О. М. Лук’янову: Академик Елена Лукьянова (авт.: Ю. Г. Антипкин, Ю.Г. Виленский (2008).

Следзевська Ірина Казимирівна – вчений-клініцист, доктор медичних наук (1966), професор, заслужений діяч науки і техніки України (1992), лауреат Державної премії УРСР, лауреат премії імені Ф. Г. Яновського НАН України (1995).

Ірина Казимирівна народилася у родині художника-сатирика, заслуженого діяча мистецтв УРСР Казимира Генріховича Агніт-Следзевського.

Понад п’ятдесят років Ірина Следзевська працювала в Інституті кардіології, з них 11 років була заступником директора з науки, багато років очолювала відділення реабілітації. Її наукові дослідження були присвячені лікуванню різних форм ендокардиту, розробці і використанню ряду не інвазивних методів діагностики ураження серцево-судинної системи, в тому числі ревматичних вад серця, проблемам реабілітації хворих з інфарктом міокарда. Завдяки останнім була створена і впроваджена в практику система етапного лікування хворих з інфарктом міокарда, що включає до шпитальний, госпітальний і санаторний етапи, вдосконалені методи контролю адекватності таких хворих, запропоновані нові критерії оцінки їх працездатності, зроблено практичний внесок в роботу медичної комісії з трудової експертизи тощо. Ірина Казимирівна була вчителем лікарів першої в Києві спеціалізованої тромбоемболічної бригади швидкої допомоги, створеної в 1962 році. За розробку і впровадження в практику методів боротьби з інфарктом міокарда І. К. Следзевська була удостоєна Державної премії УРСР.

Під керівництвом професора Следзевської виконано 4 докторські та 16 кандидатських дисертацій. Вона автор та співавтор 9 монографій і понад 350 друкованих праць.

Ірина Казимирівна була членом Президії Правління Асоціації кардіологів України, членом Спеціалізованої вченої ради з присудження наукових ступенів при Інституті кардіології ім. Н. Д. Стражеска, довгі роки була експертом ВАК України, консультантом багатьох установ практичної охорони здоров’я країни. Нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1986), орденом «За заслуги III ступеня» (2001).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферати дисертацій Ірини Казимирівни: Влияние пенициллина и стрептомицина на функциональное состояние миокарда при лечении различных форм эндокардита (1959); Диагностика митральных и аортальных пороков сердца при ревматизме (по данным наружной и пищеводной фонокардиографии, эзофагоатриографии и системной кривой разведения красителя) (1966).

Також у фонді бібліотеки зберігаються книги І. К. Следзевської, підготовлені одноосібно або у співавторстві: Баллистокардиография и фонокардиография в диагностике заболеваний сердечно-сосудистой системы (1963); Восстановительное лечение и диспансерное наблюдение за больными, перенесшими инфаркт миокарда (1990); Инфаркт миокарда (1979); Клинико-инструментальная диагностика поражений сердца и венечных сосудов (1990); Клиническая фонокардиография (1963); Відновлення працездатності у хворих, які перенесли гостре порушення коронарного кровообігу (1994).

Щепотін Борис Михайлович – лікар-терапевт, доктор медичних наук (1971), професор (1974), завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб № 1 Київського медичного університету ім. О. О. Богомольця (1973–1988).

Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1947). Працював головним лікарем Кіровської дільничої лікарні Запорізької області. З грудня 1948 р. навчався в клінічній ордина-турі на кафедрі інфекційних хвороб, з 1950 р. працював асистентом кафедри госпітальної терапії Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця.

У 1957 р. обраний доцентом кафедри терапії, у 1972 р. – професором тієї самої кафедри, а з 1973 р. працював завідувачем кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця. Учень А. М. Зюкова, Ф. А. Удінцева, В. С, Нестерова. У 1970 р. захистив докторську дисертацію на тему «Дистрофия миокарда при тиреотоксикозе».

Автор понад 150 наукових праць, зокрема, 2 монографій, присвячених новим методам діагностики і лікування хвороб серцево-судинної системи. Особливу увагу привертають праці з некоронарогенних уражень міокарда, зокрема, проблеми тіреотоксичного серця. На основі експериментальних, клінічних і патоморфологічних досліджень він сформулював ряд нових оригінальних положень про властиво¬сті дистрофічних уражень міокарда при тиреотоксикозі та розробив клінічну, інструментальну та біохімічну діагнос¬тику міокардіодистрофії при ньому.

Розробив питання патогенезу ранньої діагностики та раціонального лікування атеросклерозу, гіпертонічної та ішемічної хвороби серця. Ним вияв¬лені особливості перебігу інфаркту міокарда у хворих на цукровий діабет. Результати цих та інших досліджень викладені в численних публікаціях та 2 монотематичних збірниках, виданих за його редакцією.

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються автореферати дисертацій Б. М. Щепотіна: Материалы к изучению антитоксической функции печени у больных брюшным тифом (1955); Дистрофия миокарда при тиреотоксикозе (1970).

Також у фонді бібліотеки зберігаються книги Щепотіна Б. М., підготовлені одноосібно, у співавторстві або за його редакцією: Гіпотензійні стани (1990); Использование фитотерапии в комплексном лечении хронических сердечно-сосудистых заболеваний (1984); Кислородная недостаточность у больных ишемической болезнью сердца и пути ее коррекции (1980); Кислородный режим тканей (1974); Методические указания для преподавателей к практическим занятиям по уходу за больными в терапевтическом отделении (1985); Схема клинического исследования больного по пропедевтике внутренних болезней (1984) тощо.

27 січня 1945 року війська 1-го українського фронту, неподалік польського Освенциму, звільнили вʼязнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау. Саме тому, 27 січня обрано Міжнародним днем Голокосту, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни, який проголошено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Співавторами цього документу виступили 100 держав світу, в тому числі і Україна.

Голокост — загальнолюдська трагедія. Наш моральний обов’язок – не допустити цього НІКОЛИ знову. Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту має нагадати всім тиранам і агресорам сьогоднішнього світу про небезпечність і наслідки їхніх дій. На жаль, і в наші дні, в деяких країнах світу панують диктатори-тирани, яких історія нічому не навчила. Це і Північна Корея, і Росія…

До Міжнародного дня Голокосту у виставковій залі ННМБ України експонується книжкова виставка до роковин Голокосту. Експозиція, як наголос про те, що всі люди цього світу – мають право бути вільними та рівними, незалежно від їхньої етнічної приналежності, кольору шкіри, мови чи віросповідання.

На виставці експонується грунтовне дослідження історика Тімоті Снайдера «Чорна земля», що вже встигло стати світовим бестселером, пропонує новий погляд на великий злочин XX століття й водночас розкриває ризики, з якими ми стикаємося в XXI столітті. На основі нових джерел зі Східної Європи і забутих свідчень вцілілих, «Чорна земля» визначає Голокост як подію, яка є ближчою і зрозумілішою ніж здається на перший погляд — і від того ще страшнішою.

Переосмислюючи уроки Голокосту, автор «Чорної землі» підсумовує: ми не зрозуміли сучасність і поставили під загрозу майбутнє. На початку нового століття доводиться оглядатися на початок минулого: боротьба за ресурси, продовольча криза супроводжуються ідеологічними викликами світового порядку. Тож Голокост – це не лише історія, але й застереження.

Також представлено видання у 2-х двох томах «Ми хотіли жити… Свідчення і документи» Бориса Забарка про «Меморіал Голокосту «Бабин Яр». У книзі зібрані документальні свідчення та спогади колишніх в’язнів нацистських концтаборів і гетто, людей, які пережили небачену в історії Катастрофу. Ці спогади — не тільки частинки пам’яті народу, вони мають наукове і виховне значення, як пам’ять історії.

Демонструється книга лауреата Нобелівської премії, письменника Елі Візеля «Ніч. Світанок. День». Байдужість Бога до людських страждань і смерті, зневіра людей та водночас їхні сподівання на гуманне до себе ставлення — наскрізна тема творів Елі Візеля. Він написав: «Тиша Біркенау — це інша тиша, не схожа на жодну. В ній крики, придушений шепіт молитви тисяч людських істот, приречених зникнути в темряві безіменності, це безкрайній попіл і прах. Мертва тиша в хорі смерті. Вічне мовчання під небесами, що згасають». Книги Елі Візеля стали свідченнями про одну з найстрашніших трагедій XX століття — Голокост.

Експонується книга Володимира Музиченка «Володимир Єврейський» розповідає про історію і трагічну загибель першої на Волині і однієї з найдревніших і найчисельніших в Україні – єврейської громади міста Володимира-Волинського. На основі великої кількості зібраних і досліджених матеріалів та ілюстрацій автор розповідає про особливості соціальних, економічних і культурних умов розвитку громади. У книзі зібрано свідчення очевидців найбільшої за всю історію міста трагедії – загибелі близько 22000 євреїв міста. Окремі розділи присвячені героям-українцям – Праведникам Народів Світу, котрі рятували приречених на смерть євреїв, а також долі врятованих і темі збереження пам’яті про єврейську громаду міста та інші роботи зарубіжних та українських авторів.

Сьогодні український народ бореться проти геноциду і знищення України як держави з Російською Федерацією, її ненавистю, расизмом та упередженостю. Цей день – ще одна нагода для міжнародної спільноти переосмислити поняття колективної безпеки та колективної відповідальності перед людством сучасного глобалізованого світу. Всі країни і народи мають право на безпеку та розвиток. Пам’ятаймо ж про це, згадуючи мільйони жертв Голокосту та вшановуючи їхню пам’ять.

1 з 5

Боровський Василь Костянтинович – дерматовенеролог, доктор медицини (1889), професор, завідувач кафедри дерматовенерології Університету Св. Володимира (1916–1917; 1919–1923).

Народився в Полтавській губернії в родині священика. Початкову освіту здобув у Лубенській класичній гімназії. У 1884 р. закінчив медичний факультет Університету Св. Володимира. Рішенням Ради Університету призначений понадштатним, згодом – штатним ординатором клініки нашкірних га сифілітичних хвороб. У доповіді на засіданні Товариства київських лікарів (1886) – «О выделении мочой ртути при употреблении разных препаратов» В. К. Боровський запропонував оригінальний метод виявлення ртуті в сечі, який був рекомендований для практичного застосування при контролі лікування препаратами ртуті. У наступній праці «О влиянии йодистого калия на выделение ртути мочой» («Русская медицина», 1887) він надав наукове обґрунтування застосування йодистого калію при лікуванні сифілісу, який сприяє виведенню ртуті з організму людини, зменшуючи її токсичність.

У вересні 1887 р. В. К. Боровського, на його особисте прохання, призначено медичним чиновником Міністерства внутрішніх справ та з метою вдосконалення переведено на посаду ординатора сифілітичної клініки Воєнно-медичної академії (Санкт-Петербург). У 1888 р. В. К. Боровський склав докторський іспит і в 1889 р. захистив дисертацію «О влиянии тепла на выделение ртути мочой». У цьому самому році став працювати молодшим ординатором Київського воєнного госпіталю. Одночасно В. К. Боровський продовжував роботу в клініці М. І. Стуковенкова над дослідженням різних методик лікування сифілісу. Ним опубліковано ряд наукових праць у «Военно-медицинском журнале»: «Циттмановский декокт в терапии сифилиса» (1893), «К вопросу об источниках зараження сифилисом» (1894); в «Университетских известиях»: «Сифилис, его общественное значение и борьба с ним» (1885), «К казуистике сифилистических поражений головного мозга» (1901).

У липні 1894 р. був обраний на посаду приват-доцента кафедри дерматології та сифілідології медичного факультету Університету Св. Володимира. У січні 1903 р. В. К. Боровського призначено старшим ординатором госпіталю, підвищено у чині (він став статським радником) та призначено завідувачем шкірно-венерологічного відділення госпіталю. З жовтня 1916 р. В. К. Боровський очолив кафедру сифілідології Жіночого медичного інституту. У тяжкі роки Громадянської війни кафедра продовжувала займатися питаннями сифілідології. Під керівництвом професора викладачі кафедри проводили значну санітарно-просвітницьку роботу.

В. К. Боровський – член правління та секретар (від 1900 р.) Київського сифілідологічного та дерматологічного товариства.

Василь Костянтинович нагороджений орденами Св. Станіслава III ступеня (1893) та II ступеня (1901), Св. Анни III ступеня (1896) та ІІ ступеня (1908), Св. Рівноапостольного князя Володимира IV ступеня (1909).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається дисертація В. К. Боровського: О влиянии тепла на выделение ртути мочой (1889).

Також у фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігаються праці В. К. Боровського: О выделении ртути из организма мочой (1888); Основы сравнительной рефлексологии (1929); Психическая деятельность животных (1936); Инстинкты, навыки. Психологические исследования. Т. 1 (1935); Рефлексы, инстинкты, навыки. Психологические исследования. Т. 2 (1936).

Рак – це загальний термін, яким позначають групу захворювань, що можуть вражати будь-яку частину тіла. Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, вона є однією з головних причин смерті сьогодні. 4 лютого відзначають Всесвітній день боротьби з раком для привернення уваги громадськості до цієї хвороби.

Одна з ознак раку – швидке зростання аномальних клітин, які згодом метастазують у інші органи. Ця патологія є основною причиною смерті в усьому світі. Так, онкологічні захворювання відповідальні за майже 10 млн смертей у 2020 році. Що стосується нашої країни, то на різні форми раку хворіє понад мільйон українців. У тому ж 2020 році від онкологічних захворювань померло близько 70 тис. наших співвітчизників. На жаль темпи поширення даної патології в нас дуже високі. У 2020 році Україна посідали сумне 2 місці в Європі за темпами його поширення. Одна з причин – пізнє виявлення хвороби.

За даними ВООЗ, найчастіше діагностують злоякісні новоутворення молочної залози, легень, а також колоректальний рак, передміхурової залози, шкіри (не меланома), шлунку.

Факторами ризику розвитку захворювання є:

• Погані звички – вживання тютюну, алкоголю;
• Нездорове харчування;
• Відсутність фізичної активності;
• Несприятлива екологічна ситуація.

Вчені вважають, що деякі хронічні інфекції також можуть сприяти розвитку онкологічного захворювання. Канцерогенними інфекціями називають Helicobacter pylori, віруси папіломи людини, гепатиту B і C та Епштейна–Барра.

У досягненні глобальних цілей щодо зниження кількості випадків онкологічних захворювань та передчасної смертності ключовим є лікування раку на ранніх стадіях. На жаль, багато випадків діагностують занадто пізно. Тож терапія стає складніше, а прогноз – непередбачуваним. Разом із тим 30–50 % випадків раку можна запобігти. ВООЗ радить зміцнювати національні системи охорони здоров’я, впроваджуючи розроблені стратегії профілактики. Окрім того, раннє виявлення раку значно зменшує фінансові наслідки – зменшує вартість лікування і зберігають життя людей, які можуть продовжувати працювати.

Сучасні стратегії профілактики передбачають ранню діагностику та скринінг. До стратегії ранньої діагностики входить:

• поширення знань про фактори ризику і симптоми різних форм раку серед населення;
• наголошення на своєчасному зверненні за медичною допомогою при виявленні аномальних симптомів;
• доступ до клінічної оцінки та діагностики.

У поняття «скринінг» входить виявлення осіб, у яких результати аналізів показують високу ймовірність розвитку онкологічного захворювання. Виявлення таких осіб до появи симптомів допомагає своєчасно направити їх на профілактику та лікування.

Всесвітній день боротьби з раком відзначається 4 лютого і спрямований на підвищення обізнаності населення щодо онкологічних захворювань та зменшення соціальної стигматизації. Цей день було обрано на Всесвітньому саміті, присвяченому боротьбі з раком у новому тисячолітті, який проходив у Парижі в 2000 році.

У фондах ННМБУ ви можете знайти літературу за цією темою:

1. Військова екологія : підручник / М. І. Хижняк [та ін.] ; за ред. І. М. Хижняка. – Київ : Чалчинська Н. В., 2020. – 677 с.
2. Довідник з медико-соціальної експертизи і реабілітації : навчальний посібник : у 3 т. / Л. Ю. Науменко [та ін.] ; за ред. Л. Ю. Науменка; Дніпров. держ. мед. ун-т. – Дніпро : Ліра, 2021.
   Т. 3 : Захворювання нервової системи, онкологічні захворювання, патологія органа зору. – 2021. – 453 с. : табл.
3. Онкологічні захворювання: врятує рання діагностика : бібліографічний список / Вінниц. обл. наук. мед. б-ка, Від. наук.-мед. інформації та бібліогр. ; підгот.: Гаєвик О.Є. – Вінниця : [б. в.], 2014.
4. Жук В.І. Ефективність та безпечність інтратекального введення морфіну гідрохлориду для лікування хронічного больового синдрому у хворих на онкологічні захворювання в термінальній стадії / В. І. Жук, Ю. І. Новосад // Лікар. справа = Врачебное дело. – 2017. – N 5/6. – С. 104-108.
5. Журавльова Л.В. Цукровий діабет та онкологічні захворювання [] / Л. В. Журавльова, Н. В. Сокольнікова // Ліки України. – 2021. – № 2. – С. 32-40.