Календар медицини

Федонюк Ярослав Іванович (1940-2017) анатом, доктор медичних наук (1985), професор (1986), завідувач кафедри анатомії людини (1984), професор (з 2006) Тернопільської медичної академії імені І.Я. Горбачевського. Наукові праці присвячені впливу різних режимів рухової активності та зневоднення організму на ріст і формоутворення кісток скелета та деяких внутрішніх органів у залежності від типу вегетативної нервової системи. (31)

Ярослав Іванович народився в с. Білопілля Грубепівського району Люблінської обл. (Польща); середню медичну освіту здобув у Рівненському медичному училищі (1959); у 1959-1962 рр. – служба в Радянській армії; вищу медичну освіту здобув у Тернопільському медичному інституті імені І. Я. Горбачевського (1968); навчався в аспірантурі (1968-1971), працював на посадах асистента та доцента (1971-1984), завідувача (1984-2006), професора (з 2006 р.) кафедри анатомії людини Тернопільського медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1972 р. захистив кандидатську дисертацію «Соединительная строма и сосуды селезенки человека в долевом и сегментарном аспекте», а в 1986 р. – докторську дисертацію «Закономерности
адаптационно-реадаптационных преобразований скелета при различных режимах двигательной активности»;
професор (1986); член Нью-Йоркської академії наук; академік Міжнародної академії інтегративної антропології, Української академії наук, Української екологічної академії; Заслужений діяч науки і техніки України.

Автор понад 600 наукових публікацій, зокрема 5 монографій та низки підручників і посібників.

Основні напрями наукової діяльності – дослідження закономірностей росту, будови та обміну речовин у кістках скелета під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів; науковий консультант і керівник 20 докторських та кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються автореферати дисертацій Федонюка Я. І.:

1. Соединительнотканая строма и сосуды селезенки человека в долевом и сегментарном аспекте (1971). Шифр зберігання: Р-7436
2. Закономерности адаптационно – реадаптационных преобразований скелета при различных режимах двигательной активности: (Эксперим. морфол. исслед.) (1987) Шифр зберігання: Р-32304
3. Також у фонді бібліотеки зберігаються праці, підготовлені одноосібно або у співавторстві: Анатомія людини в запитаннях та відповідях ( опорно-руховий апарат): Навч. посіб. для студ. вищ. мед. закл.III-IV рівня акредитації: В 2 т. Том 1. Запитання і відповіді з теоритичної частини. (2002). Шифр зберігання: В- 5956
4. Анатомія людини в запитаннях та відповідях ( опорно-руховий апарат): Навч. посіб. для студ. вищ. мед. закл.III-IV рівня акредитації: В 2 т. Том 1.ч.2 Запитання і відповіді до рисунків (2004). Шифр зберігання: В- 6239
5. Клиническая морфология селезенки (1989) Б – 64098 Функціональна анатомія: підручник для студентів навчальних закладів з фізичного виховання і спорту III-IV рівнів акредитації. (2007) Б-90413
6. Анатомія та фізіологія з патологією: Підручник для студентів вищих медичних закладів освіти I-II рівнів акредитації (2001) В-5591

Ініціатива проведення цього дня належить Всесвітній організації охорони здоров’я. Він покликаний підвищити поінформованість суспільства про захворювання і надати підтримку пацієнтам та їхнім родинам. У 1997 р. Європейська асоціація пацієнтів із хворобою Паркінсона у співпраці з ВООЗ прийняла Хартію прав пацієнтів із даною патологією.

Хвороба Паркінсона входить до числа чотирьох найбільш поширених нейродегенеративних захворювань серед людей похилого віку. Це хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи. За оцінками експертів, у світі налічується близько 4 млн пацієнтів, а до 2040 р. їхня кількість сягне 14,2 млн. Згідно зі статистикою МОЗ України, поширеність хвороби Паркінсона – 61,4 на 100 000 населення. Кожного року діагноз ставлять 2,5 тис українців.

Ця патологія вперше була описана в 1817 р. англійським лікарем Джеймсом Паркінсоном. Основними є три ознаки хвороби:

• тремтіння (тремор зазвичай починається з голови й руки, яка розслаблена);
• брадикінезія (уповільнення руху, пересування маленькими кроками);
• ригідність (скутість і напруга у м’язах, що може призвести до болісних м’язових спазмів – дистонії).

Пацієнтам притаманна характерна постава: голова нахилена вперед, коліна та лікті напівзігнуті, спина згорблена.

Хвороба Паркінсона розвивається внаслідок утрати нервових клітин у тій частині мозку, що відповідає за виробництво допаміну, який бере участь у контролі та координації рухів тіла. Втрата нервових клітин є повільним процесом, тож симптоми захворювання зазвичай починають проявлятися, коли близько 80% нервових клітин вже були втрачені. Ця недуга призводить до інвалідності, залишаючи повну ясність свідомості.

Етіологія захворювання залишається невідомою. На думку науковців, розвитку патології сприяє генетична схильність, вік і фактори зовнішнього середовища (пестициди й гербіциди, що використовуються в сільському господарстві, та промислові забруднення). Взаємодія цих факторів ініціює процеси дегенерації у нейронах головного мозку.

На сьогодні хвороба Паркінсона є не виліковною, але доступні методи, що допомагають полегшити симптоми та підтримувати якість життя:

• підтримувальна терапія, зокрема фізіотерапія;
• лікарські засоби;
• в деяких випадках хірургічні втручання.

У фондах ННМБУ ви зможете ознайомитись з літературою за цією темою:

1. Григорова І.А. та ін. Неврологія: національний підручник для студентів медичних закладів вищої освіти. – Київ, 2020.
2. Ломадзе В.Л. Диференційоване хірургічне лікування леводопаіндукованих рухових розладів у пацієнтів з хворобою Паркінсона : автореферат дис. … канд. мед. наук. – Київ, 2019.
3. Карабань І. М., Карасевич Н. В., Гасюк Т. В. Рекомендації щодо харчування та гімнастики для пацієнтів їз хворобою Паркінсона. – Київ, 2020.
4. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Динаміка Леводопа-замісної терапії у пацієнтів з хворобою Паркінсона після однобічної палідотомії// Ендоваскулярна нейрорентгенохірургія. – №2 – 2018 – С.30-36.
5. Поворознюк В. В., Бистрицька М. А., Карабань І. М., Карасевич Н. В. Статеві особливості мінеральної щільності кісткової тканини в пацієнтів із хворобою Паркінсона// Боль. Суставы. Позвоночник. – Том 8, № 1. – 2018. – С. 31-37.
6. Цимбалюк В. І., Попов А. О. Антидискінетичний ефект стереотаксичних втручань у ділянці вентроінтермедіального ядра таламуса у пацієнтів із хворобою Паркінсона // Український нейрохірургічний журнал. – №2 – 2018 – С.40-46.
7. Чеборака Т. О., Слободін Т. М., Головченко Ю. І., Горева Г. В. Особливості афективних порушень у пацієнтів із хворобою Паркінсона на фоні коморбідної патології // Журнал неврології ім. Б.М. Маньковського – Т. 6, дод. 1 – 2018 – С.39-40
8. Чеборака Т. О. Особливості вегетативної дисфункції у пацієнтів із хворобою Паркінсона на тлі аутоімунної патології// Сімейна медицина. – № 3. – 2018. – С. 75-80.

Виговський Володимир Павлович (1920-2005) терапевт, доктор медичних наук (1973), професор (1975), завідувач кафедри шпитальної терапії Львівського медичного університетуімені Данила Галицького (1975-95). Наукові праці присвячені вивченню зобної ендемії в західних областях України, питанням діагностики та профілактики цукрового діабету

Володимир Павлович народився в с. Вигів Коростянського району Житомирської обл.; середню медичну освіту здобув у Коростянській фельдшерсько-акушерській школі (1941); під час німецько-радянської війни – зв’язковий партизанського загону (1941-1943); вищу медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту (1946); працював на посадах лікаря-терапевта та районного епідеміолога в м. Золочеві Львівської обл. (1946-1948).

З 1948 р. навчався та працював
у Львівському медичному інституті (тепер – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького) на посадах клінічного ординатора (1948-1951), асистента (1952-1965) кафедри шпитальної терапії, доцента (1965-1975), професора (1975) кафедри терапії факультету удосконалення лікарів, завідувача кафедри шпитальної терапії N° 2 (1975-1985), завідувача (1985-1995), професора (1995-2001) кафедри шпитальної терапії; у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Содержание витамина А и каротина в крові больных зобной болезнью», а у 1972 р. – докторську дисертацію «Характеристика белкового обмена у больных зобом в Прикарпатском эндемическом очаге»; професор (1975); Заслужений діяч науки і техніки України (1996).

Автор близько 140 наукових публікацій, зокрема 3 монографій, 2 авторських свідоцтв на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення зобної ендемії в західних областях України, діагностика та лікування цукрового діабету, гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, алергозів, захворювань травної системи; науковий консультант і керівник 5 докторських та 10 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються праці Виговського В. П., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Догляд за хворими на алергози (1980). Шифр зберігання: Б-32618

За оцінками ВООЗ, паліативного догляду протягом останнього року свого життя потребують близько 60 млн людей у світі. Як правило його потребують пацієнти зі СНІД, онкологічними захворюваннями та туберкульозом, особливо у термінальній стадії. В останні роки через військові конфлікти та епідемію коронавірусу кількість таких пацієнтів значно збільшилася. Паліативна допомога – це комплексний підхід, спрямований на оптимізацію якості життя як хворого, так і його близьких. Вона включає не тільки медичну (раннє виявлення, ретельна оцінка та лікування болю та інших фізичних симптомів), а й духовну, емоційну та психологічну підтримку.

Догляд за хворими, які вмирають, не змінювалась багато століть. Але у 1667 р. Сесілі Сондерс запропонувала новий підхід. Доктор Сондерс керувала хоспісом Св. Крістофера в Англії. Саме їй належить ідея щодо зміни відношення до хоспісів – це не дім для смерті, а будинок для життя. Її ідей поширились по всьому світу.

Сьогодні паліативна допомога розглядатися як комплекс заходів, що може бути наданий лише у спеціалізованій лікарні – хоспісі. Така послуга повинна надаватись й у будь-яких медичних закладах, а також у пацієнта вдома.

Світовий Альянс паліативної допомоги запропонував відзначати Всесвітній день хоспісної та паліативної допомоги задля підвищенні поінформованості світової громадськості щодо проблем паліативної допомоги та хоспісів, а також розуміння медичних, соціальних, практичних і духовних потреб не тільки людей, які мають невиліковні захворювання, а й членів їх родин.

Люлька Олексій Володимирович (1935-2013) уролог, член-кореспондент НАМН України (1994), доктор медичних наук (1971), професор (1974), заслужений діяч науки і техніки Української РСР (1988), проректор з наукової та лікувальної роботи, завідувач кафедри урології Дніпропетровської державної медичної академії.

Провідний учений у галузі урології. Основні напрями наукової діяльності: діагностика та лікування доброякісної гіперплазії передміхурової залози, сечокам’яної хвороби, неспецифічних запальних захворювань сечової та статевої систем, пластичної та відновлювальної урології, дитячої урології, онкоурології та андрології.

Наукові праці: “Атлас операций на органах мочеполовой системи” (1972); “Основы практической урологии детского возраста” (1984); “Основы хирургической андрологии” (1993); “Неотложная урология и нефрология” (1996); “Морфогенез мочекаменной болезни” (1999); “Атлас-руководство по урологии” (2001); “Урологія” (2002); “Некроз почечных сосочков” (2002); “Хирургическая андрология” (2005).

Ініціатива проведення Всесвітнього дня боротьби з гемофілією належить Всесвітній федерації гемофілії та затверджена ВООЗ. Його мета – привернення уваги світової громадськості, політиків, чиновників галузі охорони здоров’я та медичного персоналу до проблем хворих на гемофілію, підвищення обізнаності щодо спадкового захворювання, пов’язаного з порушенням процесу згортання крові.

Для проведення цього Дня 17 квітня було обрано на знак поваги засновнику Всесвітньої федерації гемофілії Френку Шнайбелю, який народився саме в цей день.
Гемофілія зазвичай є спадковим захворюванням, спричиненим мутацією в одному з генів, що забезпечує утворення білків, які беруть участь у зупинці кровотеч. Білки, які називають факторами згортання крові, впливають на формування стабільного згустку (тромбу). Пацієнти з гемофілією мають низький рівень факторів згортання крові VIII або IX, що в свою чергу може призводити до спонтанних кровотеч, а також масованих виливів крові після травм або хірургічних втручань.

Гени, що зумовлюють розвиток гемофілії, пов’язані з Х-хромосомою, тому хвороба передається по жіночій лінії. А от хворіють на неї винятково чоловіки. Жінки зазвичай є носіями мутованого гена і передають недугу своїм синам.

Захворювання діагностують в 1 на 5000 народжених хлопчиків. До того ж вроджену гемофілію виявляють майже у 70% пацієнтів, а близько 30% припадає на спонтанні форми гемофілії, які з часом трансформуються у спадкові.

Геморагічне захворювання, яке виникає внаслідок набутого зниження активності фактору VIII, називають набутою гемофілією. Її діагностують набагато рідше, ніж спадкову, а частота становить 2 випадки на 1 млн населення. Занедужати на цю форму хвороби можуть і чоловіки, і жінки. Частіше хвороба розвивається у людей середнього або літнього віку на фоні злоякісних новоутворень, автоімунних захворювань, прийому лікарських засобів. Але під загрозою появи набутої гемофілії є також молоді жінки, які завагітніли вперше і перебувають на пізніх термінах вагітності або нещодавно народили. Найбільш важкими проявами набутої гемофілії вважають масивні післяпологові кровотечі та віддалені (на 3–150-й день) маткові кровотечі.

На сьогодні хвороба вважається невиліковною, але її перебіг можна контролювати за допомогою ін’єкцій дефіцитного фактору згортання крові.

У фондах ННМБУ ви можете ознайомитись із літературою на цю тему:

1. І. П. Цимбалюк-Волошин. Дитяча гемофілія: проблеми діагностики та лікування // Современная педиатрия. – 2016. – № 8. – С. 33-37.
2. Ведення вагітності та пологів при спадкових порушеннях згортання крові. Хвороба Віллебранда. Гемофілія. // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2017. – № 7/8. – С.25-29.
3. С. В. Видиборець, Ю. Ю. Дерпак, Ю. Ю. Попович. Гемофілія // Сімейна медицина. – 2018. – № 6. – С. 61-66.
4. І. П. Цимбалюк-Волошин, О. Ю. Кучкова. Спадкова та набута гемофілія А: сучасні підходи до лікування з клінічними прикладами // Укр. мед. часопис. – 2021. – № 5. – С. 58-63.
5. О. В. Стасишин. Набута імунокоагулопатія (набута гемофілія) у практиці акушера-гінеколога: клінічний випадок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2021. – № 1. – С. 16-21.