Календар медицини

Іван Денисович Танасієнко (1926–1998) – відомий український хірург, доктор медичних наук (1971), професор (1973), заслужений діяч науки УРСР.

Народився у 1926 році. У 1951 році закінчив Вінницький медичний інститут. Професійну діяльність розпочав у галузі клінічної хірургії. Упродовж 1954–1964 років працював молодшим науковим співробітником відділу клінічної хірургії Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини імені М. Д. Стражеска.

Подальша науково-педагогічна діяльність Івана Денисовича була пов’язана з Київським медичним інститутом, де він працював доцентом (1964–1973), професором кафедри госпітальної хірургії (1973–1974), а з 1974 до 1994 року очолював кафедру хірургічних хвороб санітарно-гігієнічного факультету та військово-польової хірургії. У 1972–1976 роках обіймав посаду декана лікувального факультету.

Наукові дослідження І. Д. Танасієнка були присвячені актуальним проблемам хірургії, зокрема захворюванням позапечінкових жовчовивідних шляхів, виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки, мітральному стенозу, патології щитоподібної залози. Значну увагу вчений приділяв удосконаленню хірургічних методів лікування та впровадженню нових оперативних технологій у клінічну практику.

Іван Денисович розробив і впровадив низку оригінальних оперативних методик, які сприяли підвищенню ефективності хірургічного лікування та стали важливим внеском у розвиток української хірургічної школи.

Наукова, педагогічна та практична діяльність Івана Денисовича Танасієнка залишила помітний слід в історії вітчизняної медицини. Він підготував численних учнів і послідовників, зробивши вагомий внесок у розвиток медичної науки та хірургічної освіти в Україні.

Олександр Анатолійович Журило (1956) – український мікробіолог, доктор медичних наук (1998), фахівець у галузі медичної мікробіології, фтизіатрії та лабораторної діагностики інфекційних захворювань.

Народився у 1956 році. У 1979 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут. Після завершення навчання пов’язав свою професійну діяльність із науково-педагогічною роботою. З 1982 року працював у Дніпропетровському медичному інституті, де пройшов шлях від молодого науковця до доцента. У 1995–1996 роках обіймав посаду доцента цього закладу. У 1996–1997 роках працював доцентом Київської медичної академії післядипломної освіти.

Від 1997 року очолював лабораторію мікробіології Інституту фтизіатрії і пульмонології АМН України в Києві, де здійснював наукові дослідження, спрямовані на вдосконалення методів діагностики та лікування інфекційних захворювань.

Основні напрями наукової діяльності О. А. Журила охоплювали проблеми внутрішньолікарняних інфекцій, дисбактеріозів кишечника, розроблення препаратів-еубіотиків, вивчення біологічних властивостей збудника туберкульозу, оцінку хіміотерапевтичної активності протитуберкульозних препаратів, а також удосконалення методів індикації та ідентифікації пневмококів і гемофільної палички.

Вагоме місце у науковому доробку вченого займають дослідження, присвячені проблемі мультирезистентного туберкульозу та підвищенню ефективності мікробіологічної діагностики туберкульозної інфекції.

Серед найважливіших наукових праць Олександра Анатолійовича:

«Новые селективные агенты для выделения синегнойной палочки» (1991);
«Мікробіологічна діагностика туберкульозу в сучасних умовах» (2000);
«Ситуація з мультирезистентного та полірезистентного туберкульозу в м. Києві» (2002);
«Клинико-бактериологическая диагностика туберкулезных плевритов» (2004);
«Современные возможности выявления микобактерий туберкулеза у пациентов с туберкулезным плевритом» (2005).

Наукова діяльність Олександра Анатолійовича Журила сприяла розвитку вітчизняної медичної мікробіології, удосконаленню лабораторної діагностики туберкульозу та боротьбі з поширенням резистентних форм інфекційних захворювань.

Олександр Ярославович Дзюблик (1951) – український пульмонолог, доктор медичних наук (1990), професор (1996), заслужений лікар України (2009), відомий фахівець у галузі діагностики та лікування неспецифічних захворювань легень.

Народився у 1951 році. У 1974 році закінчив Київський медичний інститут. Відтоді його професійна діяльність нерозривно пов’язана з Інститутом фтизіатрії і пульмонології Академії медичних наук України в Києві. Упродовж 1981–1991 років обіймав посаду вченого секретаря інституту, а з 1991 року очолює відділення технологій лікування неспецифічних захворювань легень.

Наукова діяльність Олександра Ярославовича присвячена розробленню та вдосконаленню немедикаментозних методів лікування захворювань органів дихання, а також вивченню ефективності застосування антибактеріальної хіміотерапії при неспецифічних захворюваннях легень. Значну увагу вчений приділяє питанням оптимізації лікувальних технологій, підвищенню ефективності антибактеріальної терапії та впровадженню сучасних підходів до лікування пульмонологічних хворих.

Вагоме місце у його наукових дослідженнях займають проблеми хронічних обструктивних захворювань легень, бронхоектатичної хвороби, пневмоній, а також фармакоекономічні аспекти застосування антибактеріальних препаратів у клінічній практиці.

Серед найважливіших наукових праць Олександра Ярославовича:

«Бронхоэктатическая болезнь» (1983);
«Оптимизация эффективности комплексного лечения больных хроническим обструктивным бронхитом внутрисосудистым лазерным облучением крови» (1992);
«Фармакоэкономические аспекты оптимизации антибиотикотерапии больных с пневмонией» (1994);
«Сумамед в клинической практике» (1998);
«Pharmacoeconomic aspects of antibacterial therapy with azithromycin of community-acquired pneumonia in servicemen» (2003).

Наукова, лікувальна та педагогічна діяльність Олександра Ярославовича Дзюблика зробила вагомий внесок у розвиток української пульмонології, удосконалення методів лікування захворювань органів дихання та підготовку висококваліфікованих медичних кадрів.

Олександр Митрофанович Пучківський (1881–1942) – видатний український оториноларинголог, доктор медицини (1913), один із засновників вітчизняної школи оториноларингології, педагог, організатор медичної науки та охорони здоров’я.

Народився у 1881 році. У 1905 році закінчив Військово-медичну академію. Після завершення навчання працював у вушному відділенні Московського військового госпіталю. Упродовж 1907–1911 років очолював ЛОР-відділення військових госпіталів у Харкові та Владикавказі. З 1911 року продовжив наукову й педагогічну діяльність у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі.

Під час Першої світової війни, у 1914–1918 роках, служив лікарем тилового та головного евакуаційних пунктів на Румунському фронті. У 1918 році був призначений головним лікарем Одеського військового госпіталю та асистентом Жіночих медичних курсів.

Вагомий внесок учений зробив у розвиток медичної освіти в Україні. У 1920 році він організував кафедру оториноларингології в Одеському медичному інституті та очолював її до 1921 року. Згодом став організатором і першим завідувачем кафедри хвороб вуха, горла та носа Київського медичного інституту, яку очолював упродовж 1921–1937 років. Також був головою Всесоюзного та Всеукраїнського комітетів з вивчення та боротьби зі склеромою верхніх дихальних шляхів.

Наукові дослідження Олександра Митрофановича були присвячені вивченню склероми та туберкульозу верхніх дихальних шляхів, удосконаленню методів хірургічного лікування ЛОР-захворювань, а також питанням історії оториноларингології. Він став одним із перших українських учених-медиків, які впроваджували національну медичну термінологію та навчання рідною мовою.

Особливе місце в його діяльності займає розвиток української медичної освіти. Олександр Пучківський першим розпочав викладання оториноларингології українською мовою та створив перший українськомовний навчальний посібник з оториноларингології.

У 1937 році вчений став жертвою політичних репресій: був заарештований за сфабрикованою справою так званої «Спілки визволення України». У 1942 році його було розстріляно. Лише у 1957 році Олександра Митрофановича Пучківського посмертно реабілітували.

Наукова, педагогічна та громадська діяльність Олександра Пучківського відіграла важливу роль у становленні української оториноларингології та медичної освіти, а його ім’я посідає чільне місце в історії вітчизняної медицини.

Надія Михайлівна Білько (1951) – українська радіобіологиня, доктор медичних наук (1998), професор, заслужений працівник освіти України (2014), академік Української академії наук (2014), відома фахівчиня у галузі радіобіології, гематології та клітинної біології.

Народилася у 1951 році. У 1974 році закінчила Мінський медичний інститут. Наукову діяльність розпочала в Київському науково-дослідному інституті гематології та переливання крові МОЗ України, де працювала молодшим науковим співробітником (1976–1986), а згодом старшим науковим співробітником (1986–1989).

Від 1990 року працює провідним науковим співробітником Наукового центру радіаційної медицини Академії медичних наук України в Києві. Водночас здійснює активну науково-педагогічну діяльність у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де обіймала посади завідувача кафедри лабораторної діагностики біологічних систем, професора кафедри біології та керівника Центру молекулярних і клітинних досліджень.

Основні напрями наукових досліджень Надії Михайлівни охоплюють фундаментальні проблеми гематології, радіобіології та клітинної біології. Вона є засновницею служби культури тканин, у якій за допомогою сучасних методів культивування кровотворних клітин, їх функціонального та цитологічного аналізу вивчаються механізми кровотворення в нормі та при патологіях гемопоетичної системи, зокрема лейкеміях і анеміях.

Особливе місце у науковій діяльності вченої займають дослідження впливу іонізуючого випромінювання на систему кровотворення. Вона вивчає механізми репопуляції стовбурових кровотворних клітин, процеси відновлення гемопоезу після опромінення високими та малими дозами радіації, а також віддалені наслідки радіаційного впливу в умовах, подібних до аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Серед найважливіших наукових праць Надії Михайлівни Білько:

«Изучение клеток-предшественников в нативном и деконсервированном костном мозге методом агаровых диффузионных камер» (1989);
«Функціональний стан клітин-попередників у дітей, що зазнали впливу іонізуючої радіації» (1993);
«Кровотворна система дітей» (1996);
«Эритроидные клетки-предшественники в культуре ткани у лиц, подвергшихся воздействию ионизирующей радиации» (1997);
«Гранулоцитомоноцитарные клетки-предшественники у больных острым лимфобластным лейкозом детей в культуре ткани in vivo» (1997).

Наукова та педагогічна діяльність Надії Михайлівни Білько зробила вагомий внесок у розвиток української радіобіології, гематології та молекулярної біології. Її дослідження сприяли поглибленню знань про механізми кровотворення та наслідки впливу радіації на організм людини, а також підготовці нового покоління науковців і фахівців у галузі біомедичних наук.

Алла Петрівна Волоха (1961) – українська педіатриня, імунологиня та інфекціоністка, доктор медичних наук (2009), професор, відома фахівчиня у галузі дитячої імунології та інфекційних хвороб.

Народилася у 1961 році. У 1983 році закінчила Київський медичний інститут імені О. О. Богомольця. Свою науково-педагогічну діяльність пов’язала з післядипломною медичною освітою та підготовкою лікарів-педіатрів.

Упродовж 1992–1993 років працювала асистентом кафедри педіатрії № 1. У 1993–1996 роках обіймала посаду асистента кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології, а з 1996 року – доцента цієї кафедри. Згодом стала професором кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології Національної медичної академії післядипломної освіти. Також виконувала обов’язки декана педіатричного факультету академії.

Основні напрями наукової діяльності Алли Петрівни пов’язані з вивченням імунної системи дітей, профілактикою та лікуванням первинних імунодефіцитів, дослідженням ВІЛ-інфекції у дитячому віці та особливостей перебігу імунодефіцит-асоційованих інфекцій у дітей.

Вагоме місце у її наукових дослідженнях займають питання ранньої діагностики імунодефіцитних станів, удосконалення методів лікування та профілактики інфекційних захворювань у дітей із порушеннями імунної системи. Практична та наукова діяльність ученої сприяла розвитку дитячої імунології та впровадженню сучасних підходів до ведення пацієнтів із первинними імунодефіцитами.

Наукова, лікувальна та педагогічна діяльність Алли Петрівни Волохи зробила вагомий внесок у розвиток української педіатрії, клінічної імунології та дитячої інфектології, а також у підготовку висококваліфікованих медичних кадрів.