Календар медицини

Кречковський Євген Олександрович (1921-1999) – лікар-гігієніст, доктор медичних наук, фахівець у галузі гігієни праці та експериментальної токсикології.

Освіта та професійний шлях

Євген Олександрович Кречковський народився 24 вересня 1921 року в селі Турчинівка, нині Чуднівського району Житомирської області.

Брав участь у Другій світовій війні, був відзначений бойовими нагородами.

У 1959 році закінчив Львівський медичний інститут.

Значна частина професійної діяльності Євгена Олександровича була пов’язана з Київським медичним інститутом. У 1967–1986 роках він очолював центральну науково-дослідну лабораторію інституту.

У 1980 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Євгена Кречковського були присвячені питанням гігієни праці та експериментальної токсикології.

Він вивчав умови праці та вплив виробничих факторів на здоров’я працівників підприємств текстильної промисловості та сільського господарства.

Окремий напрям його досліджень був пов’язаний із застосуванням методів експериментальної токсикології та лабораторних досліджень у гігієні.

Науковий доробок

Євген Олександрович Кречковський є автором і співавтором наукових праць з питань гігієни, санітарно-протиепідемічної роботи та експериментальної токсикології.

Серед основних праць:

• «Санітарно-протиепідемічна робота на сільському фельдшерсько-акушерському пункті» — Київ, 1971;
• «Санитарно-гигиеническое обеспечение хирургических отделений больниц» — Київ, 1981;
• «Газохроматографическое определение летучих компонентов разбавителей эпоксидных смол» — 1986;
• «Организация санитарно-противоэпидемической работы на селе» — Київ, 1993.

Усі зазначені праці — у співавторстві.

Крім того, Євген Кречковський був автором розділу у виданні «Руководство к практическим занятиям по гигиене труда» (Київ, 1986).

Професійна спадщина

Професійна діяльність Євгена Олександровича Кречковського була пов’язана з розвитком гігієни праці, санітарно-протиепідемічної роботи та експериментальної токсикології.

Багаторічна робота у центральній науково-дослідній лабораторії Київського медичного інституту поєднувалася з науковими дослідженнями, спрямованими на вивчення впливу виробничих факторів на здоров’я людини та вдосконалення гігієнічних підходів у медицині.

Євген Олександрович Кречковський помер 19 травня 1999 року в Києві.

Крись-Пугач Анатолій Павлович (1936 – 2015) – ортопед-трав­матолог, доктор медичних наук, професор.

Освіта та початок професійної діяльності

Анатолій Павлович Крись-Пугач у 1960 році закінчив Вінницький медичний інститут.

Після завершення навчання працював лікарем, а з 1965 року його професійна діяльність була пов’язана з Інститутом травматології та ортопедії НАМН України в Києві.

У 1968–1970 роках працював ученим секретарем Інституту травматології та ортопедії.

Робота в Інституті травматології та ортопедії

Понад чотири десятиліття професійної діяльності Анатолія Павловича пов’язані з дитячою травматологією та ортопедією.

• У 1980–2007 роках він очолював клініку дитячої травматології та ортопедії Інституту травматології та ортопедії НАМН України.
• З 2007 року працював науковим консультантом клініки.

Упродовж 1980–2005 років Анатолій Павлович Крись-Пугач був головним дитячим ортопедом-травматологом МОЗ України.

Наукова діяльність

У 1978 році Анатолій Павлович здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1992 році йому присвоєно вчене звання професора.

Наукова діяльність ученого охоплювала широкий спектр проблем дитячої ортопедії та травматології.

Він досліджував:

• вплив несприятливих чинників довкілля на виникнення та перебіг вроджених і
• набутих захворювань опорно-рухової системи;
• дитячий травматизм;
• пологові ушкодження у новонароджених;
• дегенеративно-дистрофічні ураження суглобів у дітей та підлітків;
• системні й диспластичні захворювання скелета;
• пухлиноподібні захворювання кісток;
• проблеми ендопротезування кульшових суглобів у дітей та підлітків.

Окремий напрям його наукової роботи був пов’язаний із діагностикою та лікуванням складних захворювань і ушкоджень опорно-рухової системи у дітей.

Наукові праці

Анатолій Павлович Крись-Пугач є автором і співавтором наукових праць з ортопедії та травматології.

Серед його праць:

• «Деформирующий коксартроз у детей и подростков» — 1982;
• «Диагностика и лечение дегенеративно-дистрофических поражений суставов» — 1990;
• «To the problem of hip joint endoprosthetics in children and adolescents» — 1999;
• «Ортопедичні прояви різних форм прогресуючої м’язової дистрофії» — 2009;
• «Еозинофільна гранульома кісток (діагностика, клініка, лікування)» — 2010.

Професійна спадщина

Багаторічна діяльність Анатолія Павловича Крись-Пугача була пов’язана з розвитком дитячої ортопедії та травматології в Україні.

Поєднуючи клінічну, наукову та організаційну роботу, він працював над удосконаленням діагностики та лікування захворювань опорно-рухової системи у дітей і підлітків.

Особливе місце у його професійній діяльності посідали питання дитячого травматизму, вроджених та диспластичних захворювань скелета, патології суглобів, а також складних ортопедичних захворювань дитячого віку.

Епштейн Давид Якович (1871-1946) – фтизіатр, доктор медицини, професор.

Освіта та початок професійного шляху

Давид Якович Епштейн народився 25 вересня 1871 року в місті Старокостянтинові Волинської губернії, нині Хмельницької області.

У 1896 році закінчив медичний факультет Віденського університету. Ще під час навчання вивчав проблеми туберкульозу, зокрема методи його хірургічного лікування.

Після повернення з Відня одним із перших в Україні почав застосовувати штучний пневмоторакс для лікування легеневого туберкульозу.

Наукова діяльність

Значна частина наукової роботи Давида Епштейна була присвячена проблемам лікування туберкульозу легень.

• У 1924 році він захистив докторську дисертацію «Лечение легочного туберкулеза путем искусственного пневмоторакса», над якою працював близько 15 років. У 1925 році йому було присуджено ступінь доктора медицини.
• У 1929 році Епштейна призначили доцентом курсу туберкульозу Київського медичного інституту.
• У 1934 році курс туберкульозу було реорганізовано в кафедру туберкульозу, яку очолив Давид Якович Епштейн. Він керував кафедрою до 1946 року. У 1940 році йому присвоєно вчене звання професора.

Клінічними базами кафедри були туберкульозне відділення лікарні імені Жовтневої революції та Перший протитуберкульозний диспансер Києва.

Внесок у розвиток фтизіатрії

Одним із основних напрямів роботи Давида Яковича було вдосконалення методу штучного пневмотораксу при лікуванні туберкульозу легень.

Він також досліджував взаємозв’язок туберкульозу із функціонуванням вегетативної нервової системи та приділяв увагу психологічному стану пацієнтів.

Особливе місце в його науковій спадщині посідає монографія «Душа туберкульозного хворого», у якій автор, зокрема, розглядав психологію людей із туберкульозом, їхню реакцію на захворювання та взаємини з лікарями.

Наукові праці

Давид Якович Епштейн опублікував понад 40 наукових праць з різних питань фтизіатрії.

Серед його основних праць:

• «Душа туберкулезного больного» — Харків, 1927;
• «Туберкулез и вегетативная система» — Київ, 1931;
• «Штучний пневмоторакс» — Харків, 1931;
• «Туберкулез, его предупреждение и лечение» — Київ, 1943;
• «Пам’ятка туберкульозного хворого» — Київ, 1946.

Організаційна діяльність

Давид Якович Епштейн брав активну участь в організації боротьби з туберкульозом в Україні.

Він був засновником першого Наукового фтизіатричного товариства в Києві, очолював комісію з питань туберкульозу Вченої медичної ради Міністерства охорони здоров’я УРСР, був заступником голови Київського фтизіатричного товариства та Товариства фтизіатрів України, а також членом ради Міністерства охорони здоров’я СРСР з питань туберкульозу.

Педагогічна діяльність

Як викладач і завідувач кафедри Давид Епштейн поєднував лікувальну практику з підготовкою лікарів та розвитком фтизіатричної освіти.

Під його керівництвом кафедра туберкульозу Київського медичного інституту стала одним із осередків підготовки фахівців у галузі фтизіатрії. Клінічна робота кафедри була безпосередньо пов’язана з наданням допомоги хворим на туберкульоз.

Останні роки життя

Давид Якович Епштейн продовжував працювати на кафедрі туберкульозу Київського медичного інституту до кінця життя.

Помер 5 липня 1946 року в Києві.

Наукова спадщина

Професор Давид Якович Епштейн належить до фахівців, які стояли біля витоків розвитку фтизіатричної освіти та науки в Києві.

Його діяльність була пов’язана з дослідженням туберкульозу, удосконаленням методів його лікування, розвитком фтизіатричної допомоги та підготовкою лікарів. Особливе місце в його професійній спадщині посідають дослідження штучного пневмотораксу та праці, присвячені медичним і психологічним аспектам туберкульозу.

Волосовець Олександр Петрович (1961) – педіатр, доктор медичних наук (1998), професор (2000), член-кореспондент НАМН України (2010), заслужений діяч науки і техніки України (2009).

Освіта та початок професійного шляху

Олександр Петрович Волосовець народився 26 вересня 1961 року у Львові. У 1962 році разом із родиною переїхав до Києва.

• У 1978 році із золотою медаллю закінчив середню школу № 48 у Києві. У 1984 році з відзнакою закінчив педіатричний факультет Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця за спеціальністю «Педіатрія».
• У 1984–1986 роках навчався у клінічній ординатурі на кафедрі дитячих хвороб № 2 Київського медичного інституту.
• Після завершення клінічної ординатури продовжив роботу в Київському медичному інституті, з яким пов’язана значна частина його професійної та науково-педагогічної діяльності.

Участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС

Важливою сторінкою професійного шляху Олександра Петровича стала робота після аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

У 1986 році він брав участь у лікуванні та евакуації дитячого населення із зони відчуження, а також у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Цей досвід у подальшому знайшов відображення в його науковій діяльності, зокрема у дослідженнях впливу несприятливих факторів довкілля на здоров’я дітей.

Наукова та педагогічна діяльність

Професійну діяльність Олександр Петрович поєднував із науковою та педагогічною роботою.

• У 1990 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1998 році — докторську дисертацію на тему «Стан серцево-судинної системи у дітей із зон екологічного неблагополуччя».
• У 1998 році йому присвоєно науковий ступінь доктора медичних наук, а в 2000 році — вчене звання професора.
• З 1997 року Олександр Петрович очолює кафедру педіатрії № 2 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.
• У 1996–1997 роках проходив стажування у Вищій медичній школі Університету Пенсильванії та Дитячій лікарні Філадельфії (США), де вдосконалював знання у сфері дитячої кардіології та ультразвукової діагностики.

Наукові напрями

Наукова діяльність Олександра Петровича Волосовця охоплює низку напрямів педіатрії, зокрема:

• дитячу кардіоревматологію;
• дитячу алергологію;
• екологічну педіатрію;
• ультразвукову діагностику;
• неонатологію;
• організацію та розвиток медичної освіти.

Значну увагу у своїх дослідженнях учений приділяв стану серцево-судинної системи у дітей, які зазнають впливу несприятливих факторів довкілля.

Діяльність у системі охорони здоров’я та медичної освіти

Олександр Петрович Волосовець брав участь у формуванні державної політики у сфері медичної освіти та науки.

Він працював заступником директора Департаменту кадрової політики, освіти та науки МОЗ України, а також начальником відділу освіти та науки цього департаменту.

Упродовж професійної діяльності поєднував викладацьку, наукову, лікувальну та організаційну роботу.

Академічне визнання

У 2009 році Олександру Петровичу Волосовцю присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

13 вересня 2010 року його обрано членом-кореспондентом Національної академії медичних наук України за спеціальністю «Педіатрія».

У 2021 році нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Наукові праці

Олександр Петрович Волосовець є автором і співавтором наукових праць, монографій, підручників та навчальних посібників з педіатрії.

Серед його наукових праць:

• «Неотложные состояния в педиатрии» — 1994;
• «Кардіоміопатії у дітей» — 1996;
• «Синдром дизадаптації серцево-судинної системи у дітей, які зазнають негативного впливу екотоксичних факторів довкілля» — 1998;
• «Інфекційний ендокардит» — 1999;
• «Неонатологія» — 2000;
• «Антибиотики в поликлиническом и начальном стационарном этапе лечения бактериальных поражений дыхательной системы у детей» — 2002.

Професійна спадщина

Професійна діяльність Олександра Петровича Волосовця пов’язана з розвитком української педіатрії, дитячої кардіоревматології, екологічної педіатрії та медичної освіти.

Поєднання клінічної роботи, наукових досліджень, викладання та організаційної діяльності стало основою його багаторічного внеску у розвиток педіатричної науки та підготовку медичних кадрів.Закінчив Київський медичний інститут (1984), де відтоді й працює (нині Національний медичний університет): від 1997 – завідувач кафедри педіатрії № 2 з курсами медичної генетики та неонатології. Головний дитячий кардіоревматолог МОЗ України (від 1998). Заступник директора Департаменту кадрової політики освіти та науки МОЗ України, начальник відділу освіти та науки цього Департаменту (від 2005).

Досліджує проблеми дитячої кардіоревматології, екологічної педіатрії, ультразвукової діагностики.

Наукові праці: “Неотложные состояния в педиатрии” (1994); “Кардіоміопатії у дітей” (1996); “Синдром дизадаптації серцево-судинної системи у дітей, які зазнають негативного впливу екотоксичних факторів довкілля” (1998); “Інфекційний ендокардит” (1999); “Неонатологія” (2000); “Антибиотики в поликлиническом и начальном стационарном этапе лечения бактериальных поражений дыхательной системы у детей” (2002).

Верба Андрій В’ячеславович (1966) – український військовий хірург, доктор медичних наук, професор, генерал-майору медичної служби, заслужений лікар України.

Освіта та початок професійного шляху

Андрій В’ячеславович Верба народився 27 вересня 1966 року в місті Жмеринка Вінницької області.

У 1985 році з відзнакою закінчив Вінницьке медичне училище. У 1993 році завершив навчання у Військово-медичній академії імені С. М. Кірова.

Професійний шлях Андрія Верби пов’язаний із військовою медициною та хірургією. Від лікаря-хірурга він поступово пройшов шлях до керівних посад у системі військової медичної служби.

Військова хірургія та організація медичної допомоги

У 2007–2014 роках Андрій В’ячеславович очолював хірургічну службу Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону.

Одним із важливих напрямів його діяльності стала організація медичної допомоги військовослужбовцям. Ще у 2006 році за його участю було організовано перший в Україні багатопрофільний мобільний госпіталь на 100 ліжок.

З початком бойових дій на сході України у 2014 році Андрій Верба безпосередньо працював у зоні бойових дій. Він був провідним хірургом 59-го військового мобільного госпіталю, де надавав допомогу пораненим та організовував хірургічну роботу в польових умовах.

За даними Асоціації хірургів України, до середини листопада 2014 року під його керівництвом у польових умовах було виконано понад 1500 оперативних втручань.

Керівник військової медицини

У грудні 2014 року Андрій В’ячеславович Верба став тимчасовим виконувачем обов’язків директора Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України.

У лютому 2015 року його призначили директором Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України та головним державним санітарним лікарем Міністерства оборони.

У 2015 році Андрію Вербі присвоєно військове звання генерал-майора медичної служби.

Наукова діяльність

Наукова діяльність Андрія В’ячеславовича пов’язана передусім із військовою та невідкладною хірургією.

Основні напрями його професійних і наукових інтересів охоплюють:

• лікування вогнепальних та мінно-вибухових поранень;
• хірургічне лікування поранень органів черевної порожнини;
• ендовідеохірургію у мирний та воєнний час;
• лікування післяопераційних ускладнень;
• організацію лікувально-евакуаційного забезпечення військ;
• розвиток системи медичної допомоги пораненим військовослужбовцям.

Андрій Верба є автором і співавтором наукових праць, монографій, навчальних посібників та патентів.

Педагогічна діяльність

Практичну медицину та наукову роботу Андрій В’ячеславович поєднує з педагогічною діяльністю.

З 2020 року він працює на кафедрі хірургії №1 Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова, бере участь у підготовці молодих лікарів, науковій роботі та професійних медичних заходах.

Його досвід військового хірурга та організатора медичної служби є важливою складовою підготовки фахівців, які працюють у сучасних умовах.

Державні та професійні відзнаки

За вагомий внесок у розвиток української медицини та професійну діяльність Андрій В’ячеславович Верба удостоєний низки державних і професійних нагород.

У 2011 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України».

Серед його відзнак — орден Богдана Хмельницького III ступеня.

У 2022 році Андрій Верба став лауреатом професійної відзнаки «Орден Святого Пантелеймона».

У 2023 році його нагороджено відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг».

Сьогодні

У 2026 році Андрій В’ячеславович Верба продовжує поєднувати хірургічну, наукову, педагогічну та управлінську діяльність.

Новим етапом його професійного шляху стало призначення керівником Університетської лікарні Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова.

Голігорський Соломон Давидович (1911-1985) лікар-уролог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки Молдавської РСР.

Освіта та початок професійної діяльності

Соломон Давидович Голігорський народився 27 вересня 1911 року в Одесі.

У 1934 році закінчив Яський університет у Румунії. До 1940 року працював лікарем у Бухаресті.

У роки Другої світової війни працював у Російській Федерації та Середній Азії.

Після завершення війни продовжив професійну та науково-педагогічну діяльність у Кишиневі, де працював упродовж 1945–1966 років.

Наукова та педагогічна діяльність

• У 1961 році Соломону Давидовичу Голігорському присуджено науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1964 році він отримав вчене звання професора.
• У 1966 році Голігорський переїхав до Києва та розпочав роботу в Київському медичному інституті.
• У 1966–1968 та 1970–1979 роках він очолював кафедру урології Київського медичного інституту.
• Одночасно працював у Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, де до 1973 року завідував відділом хірургічної нефрології.

Наукові дослідження

Наукові інтереси Соломона Давидовича охоплювали важливі проблеми урології та нефрології.

Він досліджував:

• діагностику урологічних захворювань;
• проблеми лікування пієлонефриту;
• ниркову недостатність;
• питання хірургічної нефрології;
• пластичні операції в урології.

Окремий напрям його роботи був пов’язаний із розвитком реконструктивних методів лікування в урології.

Основні наукові праці

Соломон Давидович Голігорський є автором і співавтором низки фундаментальних праць з урології та нефрології.

Серед них:

• «Очерки урологической диагностики» — Кишинів, 1966, 1971;
• «Острая почечная недостаточность» — Київ, 1969, у співавторстві;
• «Основы детской урологии и нефрологии» — Київ, 1973, у співавторстві;
• «Гидронефротическая трансформация» — Київ, 1975, у співавторстві;
• «Пиелонефрит» — Москва, 1977, у співавторстві;
• «Почечнокаменная болезнь» — Київ, 1978, у співавторстві.

Його наукові праці охоплювали питання діагностики та лікування захворювань нирок і сечовидільної системи та були частиною розвитку урологічної й нефрологічної науки того часу.

Визнання

У 1966 році Соломону Давидовичу Голігорському присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки Молдавської РСР».

Його професійна діяльність була пов’язана не лише з практичною медициною, а й із підготовкою лікарів та розвитком наукової школи урології.

Останні роки життя

У 1980 році Соломон Давидович Голігорський емігрував до Ізраїлю, а згодом переїхав до США.

Помер 11 липня 1985 року у США.

Наукова спадщина

Професор Соломон Давидович Голігорський залишив помітний слід в історії урології та нефрології. Його професійна діяльність була пов’язана з розвитком діагностики урологічних захворювань, лікуванням патології нирок, проблемами ниркової недостатності та вдосконаленням пластичних операцій в урології.

Значна частина його професійного життя була пов’язана з Києвом, де він очолював кафедру урології Київського медичного інституту та відділ хірургічної нефрології Київського НДІ урології та нефрології.