Календар медицини

Слинчак Сергій Михайлович (1918) онколог, док­тор медичних наук (1967), професор (1969), організатор і керівник кафедри онкології Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця (1974-1989). Закінчив Київський медичний ін­ститут імені О.О. Богомольця. У 1966 захистив докторську дисер­тацію “Развитие множествен­ных злокачественных опухолей”. Учасник 2-ої світової війни.

Сергій Михайлович дослідження присвячує питанням ранньої діагностики, лікування та реабілітації хворих з недоброякісними пухлинами.

Наукові праці: “Гастроскопия в диа­гностике желудочной патологии” (1956); “Множественные злокачественные опухоли” (1968); “Рак желудка” (1985); “Онкология” (1989).

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці С.М. Слинчака, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Гастроскопия в диагностике желудочной патологии (1956)
2. Онкология (1989)
3. Множественные злокачественные опухоли (1968)
4. Рак желудка (1985)

В цей день проводять заходи, мета яких – інформувати населення щодо потреб в йоді та наслідків дефіциту цього мікроелементу для здоров’я людини.

Йод – необхідний елемент для нормального росту й розвитку тварин і людей. Якщо в організмі людини він у дефіциті, то щитоподібна залоза не виробляє в достатній кількості гормони тироксин та трийодтиронін, які беруть участь у розвитку та регуляції нервової, серцево-судинної, опорно-рухової та репродуктивної систем, а також травного тракту.

Добова потреба в йоді, залежить від віку і стану людини. Так для дітей віком 0-6 років вона складає 90 мкг; 6-12 років – 120 мкг; для жінок – 150-300 мкг (при вагітності, годуванні груддю – 250 мкг на день); для чоловіків – до 300 мкг.

Симптоми нестачі йоду в організмі проявляються:

• відчуттям постійної втоми, слабкості, депресії;
• збільшенням щитоподібної залози (зоб);
• затримкою росту та інтелектуального розвитку у дітей;
• зниженням розумової активності, погіршенням пам’яті, слуху у дорослих;
• порушенням обмінних процесів;
• загрозою переривання вагітності;
• неонатальним гіпотиреозом;
• раком щитоподібної залози;
• підвищенням рівня холестерину;
• порушенням роботи кишечнику;
• сухістю шкіри, втратою її еластичності, випадінням волосся;
• відчуттям холоду;
• різким зниженням чи підвищенням маси тіла;
• набряками.

До йододефіцитних захворювань відносяться: йододефіцитний гіпотиреоз, дифузний нетоксичний зоб, вузловий і багатовузловий еутиреоїдний зоб, функціональна автономія щитоподібної залози. На сьогоднішній день приблизно третина населення планети відчуває впливи дефіциту йоду. Близько 38 млн українців відчувають дефіцит йоду різного ступеню, а 382 тис. дітей щороку народжуються із ризиком розладів унаслідок йододефіциту. Ця проблема актуальна для всіх без винятку регіонів нашої країни. Дослідження показало, що більшість українців споживає лише 40–80 мкг йоду на добу.

Якимович Яків Никифорович (1848-1908) гістолог, доктор медицини (1880), професор, завідувач кафедри гістології та ембріології (1891-1904) медичного факультету Київського університету.

Карпенко Віктор Степанович (1923-2003) хірург, уролог, доктор медичних наук (1969), професор (1970), заслужений діяч науки УРСР (1976).

Віктор Степанович народився в с. Іванівка (тепер – Ставищанського району Київської обл.); медичну освіту здобув у Військово-медичній академії (м. Куйбишев, 1941-1942), Київському військово-медичному училищі (1942-1943), Донецькому медичному інституті (1945-1948); під час німецько-радянськой війни – фельдшер у діючій армії (1943-1945); працював на посадах головного лікаря та хірурга шахтинської лікарні в м. Чистякове (тепер – м. Торез Донецької обл.), асистента, доцента та завідувача кафедри факультет (969), завідувача клініки пластичної і відновної уро-погії (1969-1996) та директора (1969-1978) Київського НДІ захворювань нирок та сечовивідних шляхів.

У 1957 р. захистив кандидатську дисертацію «Клинико-анатомическое обоснование надлобкового дугообразного внебрюшинного разреза при камнях тазового отдела мочеточника», а в 1968 р. – докторську дисертацію «Сравнительная оценка закрытых методов коррекции митрального стеноза»; професор; головний позаштатний уролог МОЗ України (1970-1987); голова Товариства урологів України; член Міжнародного та Європейського товариств урологів; член наукових товариств урологів Російської Федерації, Білорусі та медичного товариства Я. Пуркіньє (Прага); член наукової ради з трансплантології та штучних органів при президії РАМН, заступник голови бюро наукової ради «Урологія і оперативна нефрологія» АМН СРСР.

Заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки; автор понад 300 наукових публікацій, зокрема 11 монографій; основні напрями наукової діяльності: гостра та хронічна ниркова недостатність, лікування сечокам дної хвороби, пухлини сечостатевих органів, чоловіче безпліддя, трансплантація нирок в експерименті та клініці; науковий консультант і керівник 9 докторських та 32 кандидатських дисертацій.

Віктор Карпенко 16 травня 1972 р. уперше в Україні успішно виконав пересадку нирки від живого донора, а з часом виконав 75 таких трансплантацій. Першим в Україні почав виконувати аутотрансплантацію нирок під час стенозу ниркової артерії. Разом із співпрацівниками описав нову хворобу – склероз передміхурової залози, вивчив її клінічний перебіг, розробив діагностику і запропонував ефективні методи оперативного лікування. Впровадив у клінічну практику оперативне лікування гідронефрозу без дренування сечовивідних шляхів. Розробив методику інтестинальної пластики сецоволів за їхньої нейром” язової дисплазії чи травмі.

Уперше в Україні виконав резекції нирки за наявності пухлин. Віктор Степанович вперше впровадив ендоскопічні методи лікування гіперплазії та склерозу передміхурової залози, раку сечового міхура та стриктур уретри; уперше на території СНД (1993) проведена цистектомія з формуванням артифіціального, ортотопічного сечового міхура: значний внесок В. С. Карпенка в реорганізацію та розширення Київського НДІ урології та нефрології, який він очолював – у 1973 р.

Наукові праці: “Хірургія аденоми передміхурової залози” (1981); “Хірургічне лікування двосторонніх захворювань нирок та сечовивідних шляхів” (1983); “Склероз передміхурової залози” (1985); “Епітеліальні пухлини сечового міхура” (1986); “Хроническая почечная недостаточность при травматических стриктурах мочеиспускательного канала” (1990); “Причины гидронефроза и выбор метода оперативного лечения” (2002).

У фонді Національної наукової медичної бібліотеки України зберігається автореферат дисертацій Карпенка В.С.
«Сравнительная оценка закрытых методов коррекции митрального стеноза» (1968)

Також у фонді бібліотеки зберігаються праці В.С. Карпенка, підготовлені одноосібно або у співавторстві:

1. Гидронефроз (1991)
2. Антибактериальная терапия в урологии и нефрологии (1979)
3. Амбулаторная урология (1980)
4. Склероз предстательной железы (1985)
5. Спрввочник уролога и нефролога (1985)

Лукашук Віктор Дмитрович (1948) педіатр, доктор медичних наук (1992), професор (2005). Закінчив Львівський медичний інститут (1972). Працював лікарем. Від 1976 – у Київській медичній академії післядипломної освіти; від 1993 – у Національному медичному університеті (Київ): від 1996 – завідувач кафедри педіатрії № 3, від 2003 – завідувач кафедри педіатрії № 5.

Віктор Дмитрович робив дослідження в галузях дитячої гастроентерології, кардіології, неонатології, клінічної фармакології та психосоматики. Вивчає питання лікування хронічного гастродуоденіту та виразкової хвороби дванадцятипалої кишки в дітей, механізми агресії та захисту слизової оболонки шлунка при гастродуоденальній патології.

Наукові праці: “Серцева недостатність у дітей” (1997); “Перинатальні ураження центральної нервової системи та їх вплив на розвиток хронічних захворювань органів травлення у дітей” (2001); “Оптимізація лікування хронічного гастродуоденіту, асоційованого з HP, з урахуванням гастропротекції” (2011); “Психологічний статус і мовленнєві порушення та їх корекція у дітей з хронічним гастродуоденітом, асоційованим з HP-інфекцією” (2013).

Це важка форма епілепсії, яка проявляється ще в дитячому віці. У хворих із синдромом Леннокса – Гасто (СЛГ) наявні різноманітні напади та затримка нейропсихічного розвитку.

Синдром може не мати чіткої причини або виникати на тлі інших захворювань (мозкові аномалії, генетичні обмінні захворювання, патологія під час вагітності тощо).
Основний симптом СЛГ – часті напади, що викликаються неконтрольованими спалахами аномальної електричної активності в головному мозку. Якщо захворювання проявляється м’яким типом нападів, воно може певний час залишатись недіагнозтованим.

Під час нападів у хворих може спостерігатися втрата свідомості на кілька секунд, різні види судом (пароксизми), короткочасна втрата тонусу м’язів. Для локальних пароксизмів характерно локальне м’язове посмикування, раптове підгинання колін, кивки головою і випадання предметів з рук. Під час пароксизму також можуть виникати: прискорене серцебиття, ціаноз (синіє обличчя, кінцівки), сльозо- та слюнотеча, зупинка дихання тощо. Приступи важко піддаються лікуванню протисудомними ліками.

У більшості людей із СЛГ також спостерігаються проблеми у навчанні, поведінкові порушення або й виражена розумова відсталість.