Календар медицини

12 грудня 2012 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію, в якій закликала країни прискорити прогрес у напрямку загального охоплення медичними послугами. В документі зазначалося, що кожен і всюди повинен мати доступ до якісної та доступної медичної допомоги. 12 грудня 2017 року ООН прийняло резолюцію 72/138, в якій проголосила 12 грудня Міжнародним днем загального медичного забезпечення.

У декларації прав людини важливим пунктом є про право на медичну допомогу, але щонайменше половина людей на Землі не мають доступу до необхідних медичних послуг – профілактики, лікування, реабілітації та паліативного догляду. Проблеми зі здоров’ям, навіть незначні, можуть суттєво впливати на якість життя, рівень щастя та стресу.

Всесвітній день загального медичного забезпечення створений з метою висвітлення реальної ситуації зі здоров’ям населення у цілому світі, та призваний контролювати дії держав щодо його покращення.

Так, за останні два десятиліття індекс охоплення медичними послугами у Західно-Тихоокеанському регіоні свідчить про прогрес у збільшенні доступу до основних медичних послуг (з 49% у 2000 до 80% у 2019 р.) Однак існує нерівність у охопленні та фінансові труднощі у багатьох країнах. Особливо уразливі найменш захищені груп населення, які живуть у важкодоступних регіонах.

Війна, яку розпочала росія, поставила нові виклики перед вітчизняною системою охорони здоров’я. Вона погіршила доступ до медичної допомоги всіх верств населення в усіх регіонах України. Але передовсім важливим є забезпечення медичного доступу для тих, хто боронить нашу країну. В минулому році ННМБ України підготувало науково-допоміжний бібліографічний покажчик «Медичне забезпечення антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил».

ВООЗ підтримує всі заходи щодо забезпечення людейсвоєчасною медичною допомогою. Цього року Всесвітній день загального медичного забезпечення проходить під гаслом: «Побудувати світ, який ми хочемо: здорове майбутнє для всіх».

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

26 квітня 1986 року сталася Чорнобильська катастрофа. Два теплових вибухи і спричинили руйнування четвертого енергоблока ЧАЕС. Реактор було повністю зруйновано, у атмосферу потрапило 300 млн кюрі радіонуклідів. Наслідки цієї катастрофи відчула на собі перш за все Україна (забруднено понад 145 тис. км2 переселено понад 5 тис. населених пунктів), а також Білорусь, Швеція, Норвегія, Польща, Австрія, Швейцарія, Німеччина, Фінляндія, Велика Британія.

Основна частина робіт по усуненню наслідків аварії виконана в 1986-1987 рр. У них взяли участь близько 240 тис. осіб. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки складає приблизно 600 тис людей.

Довкола четвертого блоку був побудований бетонний «саркофаг», в який помістили всі радіоактивні уламки, знайдені на території АЕС. 30 листопада 1986 р. було завершено його будівництво. Саркофаг був споруджений за 206 днів, завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров’ям. 14 грудня держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд. З того часу в цей день вшановують всіх, хто брав участь у ліквідації аварії. Тих, хто власним життям заплатив за те, щоби світ не загинув у катастрофі!

Комісаренко Ігор Васильович (1933-2013) ендокринолог, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (1997), доктор медичних наук (1978), професор (1981), засновник та директор Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин (1994-99), засновник Київського центру ендокринної хірургії, відділення хірургічної ендокринології Наукового центу радіаційної медицини АМН України (1999). Один з основоположників ендокринної хірургії в Україні. Вперше у світі ним розроблені комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз з використанням інгібіторів стероїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; методи діагностики та хірургічного лікування доброякісних і злоякісних пухлин щитовидної залози у пацієнтів України, особливо у дітей, що постраждали від радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС.

Ігор Васильович народився в м. Харкові, медичну освіту (з відзнакою) здобув у Київському медичному інституті (1958). Працював на посаді хірурга Радомишльської районної лікарні Житомирської обл. (1958-1959); навчався в аспірантурі, працював на посаді асистента (1962-1965) кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту; у 1963 р. захистив кандидатську дисертацію «Функциональное состояние коры надпочечников при заболеваниях щитовидной железы», а у 1978 р. – докторську дисертацію «Лечение болезни и синдрома Иценко-Кушинга хирургическим методом и с применением ингибитора функции коры надпочечных желез хлодитана».

Автор понад 400 наукових публікацій, зокрема 6 монографій, 30 авторських свідоцтв та патентів на винаходи.

Основні напрями наукових досліджень: вивчення взаємовідносин залоз внутрішньої секреції та вищих відділів центральної нервової системи, проблеми хірургічної ендокринології та онкології залоз внутрішньої секреції, ендоваскулярної хірургії ауто і гетеротрансплантації в ендокринології; уперше розробив комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз із використанням інгібіторів сте-роїдогенезу, емболізації пухлин та метастазів; розробка методів трансплантації ендокринних органів і тканин; розробка методів лікування пухлин щитоподібної залози, особливо в дітей та осіб, що постраждали від радіоактивного забруднення; науковий консультант та керівник 7 докторських і 14 кандидатських дисертацій.

Новаченко Микола Петрович (1898-1966) ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1940), професор (1941), член-кореспондент Академії медичних наук СРСР (1957). Організував перший в Україні НДІ протезування (1944). Праці присвячено вивченню регенерації кісткової тканини в умовах експерименту, питанням лікування переломів кісток, протезування. Запропонував низку ефективних кістковопластичних операцій.

Микола Петрович народився в с. Бурині (тепер – Буринського району Сумської обл.) у селянській родині. Медичну освіту здобув у Харківському
медичному інституті (1922).

З 1922 р. працював в 1-му Державному українському медикомеханічному інституті (тепер – Інститут патології хребта та суглобів імені проф. М. I. Ситенка НАМН України) на посадах ординатора, старшого асистента, завідувача відділення, заступника директора з наукової роботи, директора (1943-1966), за сумісництвом
працював на посадах асистента (1926-1934), доцента (1934-1940), професора, завідувача (1940-1966) кафедри ортопедії і травматології Українського інституту удосконалення лікарів.

Організатор та перший директор Харківського НДІ протезування (з 1944 р.). У 1936 р. отримав науковий ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а в 1940 р. захистив докторську дисертацію «Васкуляризация пересаженной кости (экспериментальное исследование)»; професор (1941);
голова Харківського наукового товариства травматологів-ортопедів (1944-1966). У 1945-1966 рр. очолював Харківське медичне товариство; голова Українського наукового товариства травматологів-ортопедів (1947-1966); заступник голови Всесоюзного товариства ортопедів-травматологів. У 1955-1966 рр. – головний редактор журналу «Ортопедия, травматология и про-тезирование»; член-кореспондент АМН СРСР (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1952); почесний член Болгарського медичного товариства (1961) та Чехословацького медичного товариства імені Я. Пуркін’є (1961).

Автор 135 наукових публікацій, зокрема 8 підручників, посібників та монографій.

Основні напрями наукової діяльності: дослідження регенераці кісткової тканини, опрацювання кісткової пластики, реконструктивно-відновлювальна хірургія суглобів, хірургічне лікування кісткових пухлин, ампутація та протезування, внутрішньосуглобові переломи, організація спеціалізованої травматолого-ортопедичної допомоги.

У 1946 р. уперше в СРСР хворому зі зруйнованим внаслідок вогнепального поранення та остеомієліту проксимального кінця стегнової кістки пересадив нативний алопластичний (гомопластичний) напівсуглоб із подальшим видужанням пацієнта та відновленням його функції кінцівки. Науковий консультант і керівник 19 докторських та 63 кандидатських дисертацій.

Сердюк Андрій Михайлович (1938) – вчений у галузі медичної екології, академік Національної академії медичних наук України (2007), президент Національної академії медичних наук України (з 2011), доктор медичних наук (1981), професор (1994), Міністр охорони здоров’я України (1996-99), директор ДУ “Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України” (з 1999). Вперше в країні теоретично та експериментально розробив проблему біологічного впливу електромагнітної енергії антропогенного походження на організм, залежність здоров’я населення від цієї дії. Ним розроблена концепція гігієнічного регламентування для населення, яке проживає біля джерел електромагнітного випромінювання, що ґрунтується на критеріях збереження здоров’я. З його ініціативи та за участю в Україні створений Міжвідомчий центр медичної генетики МОЗ та НАН України, розроблена та здійснювалася Державна програма «Захист генофонду народу України», почала функціонувати чітка структура медико-генетичної допомоги населенню, проводиться генетичний моніторинг.

Андрій Михайлович народився в Дніпропетровську; медичну освіту здобув на санітарно-гігієнічному факультеті Дніпропетровського медичного інституту (1961); від 1961 до 1969 р. працював на посалах лікаря-епідеміолога та заступника головного лікаря й головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції
Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, завідувача міськздороввідділу м. Верхньодніпровська. У 1966-1971 рр. навчався в аспірантурі і працював на посаді старшого наукового працівника Київського НДІ загальної та комунальної гігієни; у 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Гигиеническая оценка малоинтенсивных ультравысокочастотных электромагнитных полей, излучаемых телецентрами в условиях населенных мест»; від 1971 до 1987 р. працював в апараті ЦК КПУ на посадах інструктора, консультанта, заступника завідувача відділу науки та навчальних закладів. У 1981 р. захистив докторську дисертацію «Взаимодействие организма с электронными полями как фактором окружающей среды».

З 1987 р. – перший заступник Міністра охорони здоровʼя УРСР, від 1990 до 1994 р. – директор Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України. З 1996 до 1998 р. – Міністр охорони здоровʼя України; з 1996 р. – також завідувач лабораторії екологогігієнічної безпеки Українського наукового гігієнічного центру МОЗ України; з 1997 р. – директор цього ж Центру. У 1999-2000 р. – голова Національного агенства контролю за якістю і безпекою харчових продуктів, лікарських засобів і виробів медичного призначення; від 2000 р. – директор, завідувач лабораторії еколого-гігієнічної безпеки ДУ «Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва НАМН України» (нині – Інститут громадського здоровʼя імені О. М.
Марзєєва НАМН України); професор (1994); академік НАМН України зі спеціальності «Медична екологія»
(1997); Президент Національної академії медичних наук України (2011-2016); член Президії НАМН України; член Наукової ради НАМН України з теоретичної та профілактичної медицини; Заслужений діяч науки і техніки України (1998); лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004); почесний член Академії медичних наук Польщі (1999); дійсний член Міжнародної медичної академії імені А. Швейцера (1999); голова наукового товариства гігієністів України; заступник голови Комісії з біобезпеки та біологічного захисту при РНБО України; заступник голови Національної комісії з радіаційного захисту при Верховній раді України; член Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі; голова експертної ради ВАК України з наукового напрямку «Профілактична медицина», член Президії вченої ради МОЗ України; голова Міжвідомчої координаційної ради НАМН України, НАН України та МОЗ України з питань наукових розробок у галузі медицини та фармації; голова Комісії з історії медицини та розвитку НАМН України; голова Координаційної ради НАМН України з питань реалізації наукової частини міжгалузевої комплексної програми «Здоровʼя нації»; член Міжвідомчої комісії з реалізації Загальнодержавної програми «Питна вода України 2006 – 2020 роки»; заступник Голови спеціалізованої вченої ради Д 26.604.01 із спеціальностей: «гігієна» (мелицці та біологічні науки), «екологія» (медичні науки); член Національної спілки журналістів України; головний редактор «Журналу Національної академії медичних наук України»; шефредактор фахових (ВАК України) видань: журналу «Довкілля та здоровʼя» та збірника наукових праць «Гігієна населених місць»; член редак-шійних колегій низки наукових журналів.

Автор понад 530 наукових публікацій, зокрема 47 монографій, 5 підручників, 5 авторських свідоцтв. Основні напрямки наукових досліджень: організація охорони здоровʼя, гігієна довкілля, біологічна дія електромагнітних полів, медична екологія, екологічна безпека України, еколого-гігієнічні аспекти катастрофи на ЧАЕС, інтегральна оцінка взаємозалежності якості довкілля і здоровʼя населення, медикоекологічний і біологічний моніторинг. Уперше опрацював теорію резонансної взаємодії організму з навколишнім середовищем, науково обгрунтував систему гігієнічної оцінки прогнозування і попередження техногенних ризиків, принципів і методів, що розмежовують норму і патологію при екзогенних впливах; науковий консультант й керівник 25 докторських та 10 кандидатських дисертацій.

Богаєвський Овксентій Трохимович (1848-1930) – хірург, доктор медицини (1911). Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції; ним виконувалися операції у зв’язку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка. Він створив велику школу хірургів – практиків, організував в Кременчуці при лікарні 4-річну жіночу фельдшерську школу на 160 осіб.

Овксентій Трохимович народився в с. Устинці Миргородського повіту Полтавської губернії в селянській родині. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ,
1874); працював на посаді земського лікаря в Миргородському та Чернігівському повітах. Від 1883 р. до кінця життя працював на посаді головного лікаря Кременчуцької лікарні. Створив жіночу акушерсько-фельдшерську школу з чотирирічним курсом та школу повивальних бабок з однорічним курсом, директором яких був у 1904-1913 рр.
У 1911 р. Університет св. Володимира присвоїв йому науковий ступінь доктора медицини без захисту дисертації, почесний член Кременчуцького товариства лікарів.

Виконував на рівні того часу найрізноманітніші і найскладніші операції. Одним із перших в умовах земської лікарні став широко впроваджувати порожнинні операції, ним виконувались гастротомії, операції у звʼязку з ехінококовою хворобою і черевною водянкою, резекції шлунка (перша в Україні, 1888 р.). Створив велику школу хірургів-практиків; автор 85 публікацій.