Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Гоцко Євстахій Володимирович (1930 – 1992) – стоматолог, доктор медичних наук (1987), професор (1989), завідувач кафедри хірургічної стоматології (1972-92), декан стоматологічного факультету (1979-92) Львівського медичного університету імені Данила Галицького. Наукові праці присвячені вивченню травматології та відновної хірургії щелепно-лицевої ділянки.
Євстахій Володимирович народився в м. Городку (нині – Львівська обл); середню медичну освіту здо-був у Львівській зуболікарській школі (1944-1946); вищу медичну освіту здобув у Київському стоматологічному інституті (1954); працював на посадах лікаря-стоматолога Городоцької міської лікарні (1954-1959).
З 1961 р. працював у Львівському медичному інституті на посадах асистента (1961-1968), доцента (1968-1972), завідувача (1972-1992) кафедри хірургічної стоматології, декана стоматологічного факультету (1979-1992); у 1967 р. захистив кандидатську дисертацію «Переломи кута і гілки нижньої щелепи і їх лікування», а в 1986 р. – докторську дисертацію «Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных несращений верхней губы и неба»; професор (1989).
Автор близько 130 наукових публікацій, зокрема 9 автор-ських свідоцтв на винаходи.
Основні напрями наукової діяльності: травматологія та відновна хірургія щелепно-лицевої ділянки, хірургічне лікування вроджених незрощень верхньої губи та піднебіння, одонтогенних пухлин щелепи, запальних процесів верхньо-щелепних пазух та великих слинних залоз; науковий консультант і керівник 3 докторських та 11 кандидатських дисертацій.
У фонді ННМБУ зберігаються автореферати Гоцко Є. В.:
- Переломы угла и ветви нижней челюсти и их лечение (клинико-экспериментальное исследование) (1967). Шифр зберігання: 616.31 Г 748
- Сравнительная оценка хирургического лечения врожденных расщелин верхней губы и неба (1986). Шифр зберігання: Р-32324
У фонді ННМБУ зберігаються праці Гоцко Є. В., підготовлені одноосібно або у співавторстві:
- Воспалительные заболевания пародонта (1988). Шифр зберігання: Б-61483
- Методичні вказівки до клінічного дослідження хворого та складання історії хвороби на кафедрі хірургічної стоматології (1973). Шифр зберігання: Б-11066
- Методические указания по клиническому обследованию больных и написанию истории болезни (1975). Шифр зберігання: Б-46909
Наранович Петро Андрійович (1805-1858) – доктор медицини (1837), ординарний професор кафедри анатомії (1838) Харківського університету. Першим у Харкові застосував ефірний наркоз через пряму кишку, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, працював у галузі офтальмології, успішно виконував операції на очах.
Петро Андрійович народився в с. Чапліївці Кролевецького повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткинського району Сумської обл.) у сімʼї священика; медичну освіту «лекарь 1-го отделения» здобув у С.- Петербурзькій медико-хірургічній академії (1826); виконував обовʼязки прозектора зоотомії (з 1826 р.); проектора анатомії (з 1833 р.), а згодом (з 1834 р.) – медико-хірург та акушер С.- Петербурзької медико-хірургічної академії; з 1827 р. – ординатор (без платні) С.- Петербурзького військово-сухопутного госпіталю; штаб-лікар (1829); у 1837 р. захистив докторську дисертацію «Calculi vesicae uronariae, momenta pathologica, therapeutica necnon chirurgica»; у квітні 1837 р. призначений на посаду екстраординарного професора, а у вересні 1838 р. – ординарного професора анатомії Харківського університету; доктор Д. А. Сібілев згадував (1894).
З 1843 р. по 1858 р. – директор хірургічної факультетської клініки Харківського університету; упродовж 8-ми років на громадських засадах працював на посаді лікаря шляхетного пансіону 2-ї Харківського чоловічої гімназії та більше 1 року – лікаря при Харківській духовній семінарії, з 1844 р. також надавав безкоштовну медичну допомогу малозабезпеченим хворим у складі Харківського доброчинного товариства; відзначився в боротьбі з холерою в 1840-их роках; під час Кримської війни керував хірургічним відділенням Харківського тимчасового госпіталю; дійсний член Товариства російських лікарів (м. С.- Петербург, 1843); почесний член С.- Петербурзької медико-хірургічної академії (з 1950 р.); наукові праці присвячені вивченню органів руху людини, питанням практичної хірургії; запропонував низку нових хірургічних інструментів; у 1847 р. уперше в Харкові застосував ефірний прямокишковий наркоз.
Основні публікації: «De angulo faciei novaque ejusdem considerandi ratione oratio» (1841), «Анатомофизиологическое описание органов движения человеческого тела» (1850), «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1853 г.», «Отчет об операциях, сделанных в хирургическом отделении харьковского университета за 1856 г.», «Ранение штуцерной пулей в глаз навылет» (1857-1858), «Рычаг для вправления вывихнутой челюсти и др. избретенные инструменты» (1857-1858), «Любопытный случай камня в мочевом пузыре» (1857-1858), «Анатомическое
описание близнецов, сросшихся головами».
У фонді ННМБУ немає робіт даного автора, але є стаття про нього:
Мирский М. Б. Видный русский хирург П. А. Наранович / М. Б. Мирский // Клиническая хирургия. – 1991. – № 2. – С. 70-72″

У 2019 році Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення щодо відзначення 4 січня Всесвітнього дня азбуки Брайля. Мета – підвищення обізнаності населення про проблеми незрячих та слабозорих людей. Згідно ст. 2, 21 та 24 Конвенції про права інвалідів, азбука Брайля є не тільки засобом спілкування, але й має велике значення для забезпечення права на доступ до інформації, освіти, здійснення права на свободу вираження поглядів, а також для їх соціальної інтеграції.
Шрифт Брайля – це унікальна азбука, яка являє собою тактильне поєднання графічних символів за допомогою 6 точок, що дає змогу передавати букви, цифри, музичні, математичні та інші знаки.
Унікальний метод письма був запропонований у 1829 році Луї Брайлем. У його основі лежить код для шифрування, розроблений ще у 1809 р. під час Наполеонівських воєн капітаном Шарлем Барб’є. За допомогою його «нічної азбуки» донесення можна було читати безшумно і навіть у темряві.
У 1837 р. у Франції вийшла перша книга надрукована шрифтом Брайля. Це була історія Франції.
У 2005 р. ЮНЕСКО визнала систему Брайля життєво необхідною мовою спілкування, легітимною нарівні з іншими мовами світу.
Гончарук Євген Гнатович (1930-2004) гігієніст, доктор медичних наук (1968), професор (1969), академік НАН України (1992), АПН України (1992), НАМН України (1993), Польської академії медицини (1997), Всесвітньої академії медицини ім. А. Швейцера (1999), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990).
Євген Гнатович закінчив Київський медичний інститут (1954), де й працював від 1961 (нині Національний медичний університет): від 1968 – завідувач кафедри комунальної гігієни та екології людини, водночас у 1969-1979 – декан санітарно-гігієнічного факультету, 1984-2004 – ректор; у 1957-1961 – в Тернопільському медичному інституті, де взяв участь у створенні кафедри гігієни. Член Президій АМН України та АПН України.
Вивчав питання санітарної охорони ґрунту, підземних джерел господарсько-питного водопостачання, малих річок від побутових і промислових стічних вод; очистки та знезаражування стічних вод; впливу факторів довкілля на здоров’я населення. Розробив теоретичні основи й описав закономірності біологічної очистки стічних вод у глибоких шарах ґрунту на спорудах підземної фільтрації, обґрунтував зони санітарної охорони підземних джерел господарсько-питного водопостачання населення. Автор теорії та методології гігієнічного нормування екзогенних хімічних речовин у ґрунті. Дослідив механізм гострого отруєння людини пестицидами на сільсько-господарських полях і запропонував профілактичні заходи його попередження.
Наукові праці: “Сооружения подземной фильтрации бытовых сточных вод (гигиеническое обоснование их параметров)” (1967); “Очистка и обеззараживание сточных вод лечебных учреждений” (1973); “Малогабаритные очистные сооружения канализации” (1974); “Санитарная охрана почвы от загрязнения химическими веществами” (1977); “Гигиеническое нормирование химических веществ в почве” (1986); “Изучение влияния факторов окружающей среды на здоровье населения” (1989); “Загальна гігієна: Пропедевтика гігієни” (1995); “Комунальна гігієна” (2003).
Смик Михайло Михайлович (1910-2005) – патофізіолог, доктор медичних наук, професор. Організатор і перший завідувач кафедр патологічної фізіології Вінницького (1938-41), Станіславського (нині-Івано-Франківська державна медична академія) (1949-57), Луганського (1957-74) медичних інститутів. Напрями наукової діяльності: лікування запальних процесів суглобів, хребта; спонтанний тромбоз у воротній вені; зміни функцій органів при туберкульозі, тиреотоксикозі, лептонному шоку; ефективність лікувального використання ультразвуку.
Михайло Михайлович народився в м. Києві; медичну освіту здобув в Одеському медичному інституті (1933); навчався в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології Одеського інституту удосконалення лікарів (1933-1935); працював на посадах асистента кафедри біохімії Одеського медичного інституту (1935-1936), завідувача (організатора) кафедри патологічної фізіології Вінницького медичного інституту (1936-1941); у часи німецько-радянської війни працював на посадах асистента кафедри патологічної фізіології Казанського університету (1941-1943), начальника серобактеріологічної та клінічної лабораторії евакошпиталів (1943-1946); у подальшому працював на посадах завідувача (організатора) кафедри патологічної фізіології Станіславського (Івано-Франківського) медичного інституту (1949-1957), завідувача кафедри патологічної фізіології (1957-1974), проректора з наукової роботи (1967-1972) Луганського медичного інституту; у 1937 р. захистив кандидатську дисертацію «Влияние гипофиза на функцию почек», а в 1956 р. – докторську дисертацію «О патогенезе нарушений некоторых функций печени и обмена веществ при туберкулезе»; професор (1958); фундатор і перший голова Луганського обласного науково-медичного товариства патофізіологів; член Вченої ради МОЗ УРСР (1959-1967).
Автор 55 наукових публікацій, зокрема 1 монографії. Основні напрями наукових досліджень: вивчення порушень функції печінки та обміну речовин при туберкульозі, дослідження запалення й лікування запальних процесів суглобів та хребта, спонтанного тромбозу у ворітній вені, змін функцій органів при тиреотоксикозі, пептонному шоку, вивчав ефективність лікувального використання ультразвуку; науковий консультант і керівник 4 докторських та 7 кандидатських дисерацій; Почесний професор Луганського державного медичного університету (1995).
У фонді ННМБУ зберігаються праці Смик М. М., підготовлені одноосібно або у співавторстві:
Вплив ультразвуку на організм (1969). 1969 С-504м
Синяченко Олег Володимирович (1950-2021) терапевт, член-кореспондент НАМН України (2002), доктор медичних наук (1989), професор (1990), академік АН вищої освіти України (з 1998), дійсний член Нью-Йоркської Академії наук, заслужений діяч науки і техніки України (2011), завідувач кафедри внутрішньої медицини № 1 Донецького національного медичного університету (м. Лиман).
Олег Володимирович закінчив лікувальний факультет Донецького медичного інституту (1973), з 1991 обіймав посади завідувача кафедр пропедевтики внутрішніх хвороб, пропедевтики внутрішньої медицини, загальної практики – сімейної медицини, а з 2015 – внутрішньої медицини № 1.
Висококваліфікований фахівець у галузі терапії. Основні напрями наукової діяльності: ревматологія, нефрологія, медична фізична хімія й історія медицини. Вперше розробив і впровадив у практику медичну технологію діагностики та терапії уражень нирок при подагрі, вивчив морфологічні зміни ниркових структур, розробив класифікацію даної хвороби, яку визнали в європейських країнах; зробив значний внесок у вивчення патогенезу реактивного та ревматоїдного артритів, вісцеральних проявів при системних захворюваннях сполучної тканини, особливостей перебігу та реабілітації професійних хвороб опорно-рухового апарату, немедикаментозного лікування патології суглобів; вперше розробив метод міжфазної тензіореометрії біологічних рідин у медицині, що з успіхом використовується в Німеччині, Італії й інших країнах Європи. Приділяє увагу історії медицини України, її відображенню в нумізматиці, фалеристиці та філателії.
Наукові праці: “Dynamic surfas tensiometry in medicine” (2000); “Системная ферментная терапия нефритов” (2000); “Оксид азота в терапевтической практике” (2001); “Болезнь Рейтера” (2002); “Межфазная тензиореометрия биологических жидкостей в терапии” (2003); “Поражение легких при системных заболеваниях соединительной ткани” (2004); “Пропедевтика внутрішніх хвороб” (2006).