Календар медицини

Пилипчук Микола Степанович (1926-1996) – фтизіатр, доктор медичних наук, професор, відомий учений у галузі фтизіатрії та пульмонології.

Основні віхи життя та діяльності

• 1926 — народився.
• 1952 — закінчив Київський медичний інститут.
  Працював у Київському медичному інституті на посадах:
  асистента;
  доцента;
  завідувача кафедри фтизіатрії.
• У 1960–1996 роках — завідувач кафедри фтизіатрії.
• З 1983 року кафедра діяла як кафедра фтизіатрії з курсом пульмонології.
• У 1963 році здобув ступінь доктора медичних наук.
• У 1964 році отримав звання професора.
• У 1965–1970 роках — проректор з лікувальної роботи Київського медичного інституту.
• 1996 — помер.

Наукова діяльність

Наукові праці Миколи Пилипчука були присвячені актуальним проблемам діагностики та лікування туберкульозу й захворювань органів дихання.

Основні напрями наукових досліджень:

• розробка методів діагностики захворювань легень;
• підвищення ефективності антибактеріальної терапії;
• удосконалення хірургічних методів лікування туберкульозу легень;
• дослідження функціонального стану органів дихання після операцій на легенях;
• вивчення сурфактантної системи легень;
• дослідження мукоциліарного апарату та аерогематичного бар’єра.

Наукові досягнення

Микола Степанович Пилипчук: розробив методику внутрішньовенного введення протитуберкульозних препаратів;

• поглибив вчення про відновлення життєво важливих функцій організму після операцій на легенях;
• створив новий напрям у вивченні та застосуванні аерозольтерапії;
• запропонував методи неспецифічної терапії туберкульозу;
• розробив способи усунення побічних реакцій на антимікобактеріальні препарати.

Значення діяльності

Микола Степанович Пилипчук зробив вагомий внесок у:

• розвиток української фтизіатрії та пульмонології;
• удосконалення лікування туберкульозу;
• розвиток хірургічної пульмонології;
• підготовку медичних кадрів;
• впровадження нових методів терапії захворювань органів дихання.

Його наукові розробки сприяли підвищенню ефективності лікування хворих на туберкульоз та розвитку сучасних підходів у пульмонології.

Троїцький Іван Віссаріонович (1856-1923) педіатр, доктор медицини, професор, один із засновників вітчизняної педіатричної школи та організатор системи дитячої медичної допомоги.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Університету святого Володимира.
• 1883 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1885–1890 роках працював ординатором «Києво-кирилівських богоугодних закладів» та лікарем Подільського денного притулку.
• З 1886 року — приват-доцент Університету святого Володимира, де читав курс лекцій з педіатрії та проводив практичні заняття для студентів без оплати праці.
• 1891 — заснував у Києві благодійне Товариство надання допомоги хворим дітям.
• У 1896–1903 роках керував облаштуванням і був директором літніх дитячих санаторіїв у Києві.
• У 1902–1919 роках — професор, завідувач кафедри педіатрії Харківського університету.
• У 1919–1923 роках — керівник організованої ним кафедри педіатрії Катеринославського університету.

Ініціював будівництво в Харкові першої дитячої університетської клініки, створення лабораторій та діагностичних кабінетів.

Запровадив навчання студентів не лише в амбулаторних умовах, а й безпосередньо біля ліжка хворого.

За його ініціативи створено:

• товариства дитячих лікарів у Києві (1900) та Харкові (1912);
• відділ Союзу боротьби з дитячою смертністю в Харкові (1906).

Організував у Києві та Харкові кабінети безкоштовної видачі знезараженого коров’ячого молока «Крапля молока», які працювали за принципом:

«Імущим — за гроші, бідним — безкоштовно».

• 1923 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Івана Троїцького були присвячені актуальним проблемам дитячої медицини та профілактики захворювань.

Основні напрями наукової роботи:
фармакологія;
антенатальна профілактика;
гігієна дітей;
етіологія дитячих інфекційних захворювань;
патогенез дитячих інфекцій.
Значення діяльності

Іван Віссаріонович Троїцький зробив вагомий внесок у:

• розвиток педіатрії в Україні;
• організацію дитячої медичної допомоги;
• створення системи профілактики дитячих захворювань;
• розвиток клінічного навчання студентів-медиків;
• боротьбу з дитячою смертністю.

Його діяльність поєднувала наукову, педагогічну та благодійну роботу, спрямовану на покращення здоров’я дітей та розвиток дитячої медицини.

Володимир Дмитрович Орлов (1856-1915) – гігієніст, доктор медицини, заслужений ординарний професор, один із провідних фахівців у галузі гігієни та громадської медицини кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Казанського університету.
• З 1878 року — понадштатний асистент гігієнічного кабінету Казанського університету.
• 1886 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1894–1895 роках удосконалював знання з гігієни в Харківському університеті під керівництвом професора О. І. Якобі.
• У квітні 1895 року призначений понадштатним лаборантом гігієнічного кабінету Казанського університету.
• У жовтні 1895 року став приват-доцентом кафедри гігієни Казанського університету.
• У 1893–1914 роках — завідувач кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики Університету святого Володимира.
• 1894 — організував лабораторні заняття для студентів.
• 1903 — запровадив доцентський курс з епідеміології, медичної статистики та суспільної медицини.
• Неодноразово проходив стажування з хімії та бактеріології у закордонних університетах.
• Мав звання заслуженого ординарного професора.
• 1915 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Володимира Орлова охоплювали широкий спектр питань громадської гігієни та санітарії.

Ранні наукові праці:

• дослідження нічліжних притулків міста Казані;
• вивчення проблеми так званого «голодного хліба».

Київський період діяльності:

• проблеми гігієни води;
• питання водопостачання;
• санітарно-епідеміологічні аспекти громадського здоров’я.

Значення діяльності

Володимир Дмитрович Орлов зробив вагомий внесок у розвиток:

• університетської медичної освіти;
• гігієнічної науки;
• епідеміології;
• медичної статистики;
• громадської медицини в Україні та тогочасній Російській імперії.

Його діяльність сприяла впровадженню практичної підготовки студентів-медиків і розвитку наукових підходів до питань санітарії та охорони здоров’я населення.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України – першу Конституцію незалежної української держави.

Депутати працювали над проектом, залишаючись у сесійній залі всю ніч з 27 на 28 червня. Парламентарії врахували зауваження Президента України, а також підтримали всі спірні статті проекту – про державні символи в України, про державну українську мову, про право приватної власності в Україні.

Прийняття конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.

Прийняття конституції було найважливішим кроком у забезпеченні прав людини і громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Дана конституція діє і сьогодні. Відповідно до Конституції день прийняття Основного Закону є державним святом – Днем Конституції України.

Синьо-жовтий прапор для українців − це символ свободи і боротьби за незалежність.

Під синьо-жовтим прапором відбулися три проголошення Української державності: 1917, 1941 та 1990 року та три сучасні революції: “Революція на Граніті”, “Помаранчева Революція” та “Революція Гідності”. Сьогодні під синьо-жовтим прапором ми захищаємо нашу Батьківщину від рашиської навали.

Колірна символіка нашого прапору позначає не лише поле і небо. Приміром, в релігії золотий колір символізує вищі духовні сили, а синій – свободу. З психологічної точки зору жовтий колір символізує радість, а синій колір символізує спокій.

Величезна кількість людей у різних куточках світу прикріпили наш прапор до своїх облікових записів у соціальних мережах, а уряди багатьох країн прикрасили офіційні будівлі синім і жовтим кольорами.

Наш синьо-жовтий прапор невдовзі стане світовим символом перемоги над рашизмом.

БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!

Наш народ укорінений у свою землю. Неперервність тисячолітньої долі України фіксують літописи, географічні, етнічні, лінгвістичні карти. Наші пращури завжди жили на цій землі і не покидали за будь-яких найтяжчих випробувань, боронили її впродовж віків.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» – вкотре ці слова викарбовуються червоно-кривавими літерами на нашій землі. Триває боротьба за Незалежність нашої держави, за неподільну суверенну Україну, за рух до тих ідеалів, що їх виборювало не одне покоління українців.

«Ми – люди незламної волі,
Ми знаєм бажання свої
Ми прагнемо кращої долі
І миру на власній землі!»

Федір Тишко, д-р мед. н., професор кафедри оториноларингології НМУ ім. О. О. Богомольця.

Бажаємо Світлої віри усім у Перемогу та нездоланність нашого народу!
Все буде Україна!