Календар медицини

Скакун Микола Петрович (1924-2006) професор-фармаколог, завідувач кафедри фармакології Тернопільського медичного інституту (1957-91). Автор праць з профілактики і лікування захворювань печінки. Створив школу фармакологів-гепатологів.

Народився в с. Уяринці Тиврівського району Вінницької обл.; навчався в 1-му Київському медичному інституті (1940-1941), Донецькому медичному інституті (1941-1942), Ленінградській Військово-медичні академії імені С. М. Кірова (1942-1943); з 1943 р. перебував у розпорядженні Ленінградського штабу партизанського руху, виконував обовʼязки старшого лікаря 1-го партизанського полку 5-ї партизанської бригади; після звільнення Ленінградської та Псковської областей виконував обовʼязки старшого лікаря стрілецького полку та командира санітарної роти у складі Ленінградського, 1-го Прибалтійського та 1-го Українського фронтів; у 1945-1946 рр. – завідувач Копистиринського фельдшерсько-акушерського пункту; вищу медичну освіту здобув у Львівському медичному інституті (1946-1950).

Навчався в аспірантурі (1950-1953) та працював (1953-1957) на кафедрі фармакології цього ж інституту; від 1957 до 1991 р. очолював новостворену кафедру фармакології Тернопільського державного медичного інституту імені І. Я. Горбачевського (нині – Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського); у 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «К фармакологии парааминосалициловой кислоты», а в 1961 р. – докторську дисертацію «Основы фармакологии желчеотделительного процесса»; професор; керівник Тернопільського регіонального відділення Державного фармакологічного центру МОЗ України; Заслужений працівник вищої школи України; академік Української академії наук.

Автор понад 450 наукових та навчально-методичних публікацій, зокрема 11 мо-нографій, 12 підручників та навчальних посібників, 10 методичних рекомендацій, 3 довідників.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення фізіології та патології печінки, пошук нових медикаментозних засобів із гепатопротекторною активністю, опрацювання нових методів фармакотерапії Гострих та хронічних уражень печінки хімічними та фізичними чинниками довкілля, фармакологічний аналіз механізмів жовчоутворення та жовчовиділення, вивчення механізмів регуляції зазначених функцій печінки в нормі та патології, дослідження ролі генетичних факторів у дії лікарських засобів на організм, їхньої токсичності та ефективності дії при різних захворюваннях; запропонував низку нових жовчогінних та антиоксидантних засобів, вивчив їхню фармакодинаміку й ефективність при захворюваннях печінки та взаємодію їх з іншими лікарськими препаратами; опрацював клінічну класифікацію жовчогінних засобів (1965) та антиоксидантів (1990).

Науковий консультант і керівник 9 докторських та 41 кандидатської дисертацій; іменем М. П. Скакуна названо Навчально-науковий інститут фармакології, гігієни та медичної біохімії Тернопільського державного медичного університету імені І. Я. Горбачевського.

Коваленко Володимир Миколайович (1949) терапевт, доктор медичних наук (1982), професор (1983), академік НАМН України (2010), заслужений діяч науки і техніки України (1998). Закінчив Дніпропетровський медичний інститут (1972), де відтоді й працював: від 1983 – завідувач кафедри терапії, від 1985 – декан факультету удосконалення лікарів; від 1989 – в Національній медичній академії післядипломної освіти: від 1990 – завідувач кафедри терапії та ревматології; водночас від 1991 – засновник і директор Українського ревматологічного центру, від 1998 – директор Інституту кардіології НАМНУ (усі – Київ). Президент Асоціації кардіологів та ревматологів України (від 1993). Головний терапевт (1989-1990) і ревматолог (1991-1998) МОЗ України.

Вивчає проблеми профілактики та ранньої діагностики ревматичних і серцево-судинних захворювань, зокрема артеріальної гіпертензії та серцевої недостатності. Одним з перших в Україні впровадив у практику лікувально-профілактичних закладів ультразвукове дослідження серця і суглобів. Обґрунтовує принципи застосування так званої біологічної терапії при ревматичних хворобах – ревматоїдному та псоріатичному артритах, анкілозивному спондиліті. Запропонував низку нових методів протизапальної та ензимної терапії. Удосконалює організаційні форми роботи терапевтичних і ревматологічних служб України.

Наукові праці: “Избранные вопросы ревматологии в клинике внутренних болезней” (1994); “Клиническая фармакология и фармакотерапия в ревматологии” (1995); “Диагностика и лечение ревматических болезней” (1999); “Ревматоидный артрит. Диагностика, лечение” (2001); “Номенклатура, класифікація, критерії діагностики та програми лікування ревматичних хвороб” (2004); “Академік Стражеско та сучасність” (2006); “Нарушения сердечного ритма и проводимости” (2009).

Радзієвський Олексій Григорович (1864-1935) хірург, доктор медицини (1901), професор (1907), приват-доцент кафедри хірургії Київського університету (1902), завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського медичного інституту (1920-32). Одним з перших у Києві почав виконувати операції на центральній та периферичній нервовій системі, на нирках і сечоводі. Запропонував одномоментну простатектомію, розробив оперативний прийом при лікуванні емпієми плеври.

Олексій Григорович народився в м. Василькові Київської губернії, небіж Івана Нечуя-Левицького, у родині якого і виховувався. Медичну освіту здобув на медичному факультеті Університету св. Володимира (м. Київ, 1889), після закінчення якого працював на посаді ординатора факультетської хірургічної клініки проф. Рінека (1889-1893).

У 1893-1899 рр. удосконалювався в хірургічних клініках Парижа, Цюріха, Кенігсберга, Бреславля та Берну; одночасно вивчав бактеріологію, патологічну анатомію та гістологію в Пастерівському інституті в I.I. Мечникова та E. Ру, а згодом у Пфейфера та Тавеля. У 1901 р. захистив докторську дисертацію на тему «К учению о bacterium coli»; у 1902-1907 рр. – приват-доцент з курсу урології Університету св. Володимира та з 1903 р. – ординатор Кирилівської губернської земської лікарні; від 1907 до 1919 р. – професор Жіночого медичного інституту по кафедрі загальної хірургії; від 1920 до 1932 р. – завідувач кафедри Госпітальної хірургії Київського медичного інституту; професор (1907).

Автор понад 50 наукових публікацій; наукові праці присвячені різним питанням клінічної та оперативної хірургії.

Одним із перших застосував цистоскопію, запропонував одномоментну простатектомію, виконував пересадку сечоводів у пряму кишку, розробив оперативний спосіб при емпіємі плеври, запропонував операцію з приводу випадіння прямої кишки.

У 1911 р. запропонував найкращий доступ до всіх анатомічних структур, розміщених у глибоких шарах сідничної ділянки; наукові праці: «Закон смертельной инфекции» (1901), «О хирургическом лечении уремии» (1903), «По поводу так называемого хронического аппендицита» (1929).

Горовенко Григорій Гаврилович (1914-1986) хірург, доктор медичних наук (1961), професор (1962), заслужений діяч науки УРСР (1969). Учасник 2-ї світової війни. Закінчив 1-й Харківський медичний інститут (1939).

Від 1946 працював у Київському НДІ фтизіатрії і пульмонології: від 1966 – заступник директора з наукової роботи, від 1978 – завідувач фтизіохірургічного відділення. Головний хірург МОЗ УРСР (1965-1982), голова проблемної комісії “Патологія органів дихання” при Головному управлінні науково-дослідних робіт МОЗ УРСР (від 1969).

Удосконалював методи хірургічного лікування захворювань органів дихання, зокрема легень із супровідними цукровим діабетом та амілоїдозом. Розробляв методики кавернотомії та кавернопластики, резекцій легенів після колапсохірургічного втручання, хірургічного лікування розповсюджених форм туберкульозу та неспецифічних захворювань легень.

Наукові праці: “Резекция легких после неэффективной коллапсотерапии” (1962); “Хирургические методы лечения туберкулеза легких на Украине за 12 лет” (1963); “Достижения хирургии за 50 лет советской власти на Украине” (1967); “Вероятностно-статистические методы и ЭВМ в медико-биологических исследованиях” (1970); “Хирургическое лечение заболеваний легких у больных пожилого возраста” (1975).

Іванюта Орест Максимович (1929-1992) фтизіатр, доктор медичних наук (1972), професор (1976).

Закінчив Станіславський медичний інститут (нині Івано-Франківськ, 1954). Працював лікарем. Від 1960 – у Київському медичному інституті: 1973-1979 – декан лікувального факультету, 1976-1979 – професор кафедри туберкульозу; від 1979 – в Українському НДІ фтизіатрії і пульмонології (Київ): заступник директора з наукової частини, 1985-1991 – директор, водночас у 1979-1985 – завідувач відділення терапії туберкульозу та неспецифічних захворювань легень, 1985-1992 – диференціальної діагностики туберкульозу з іншими захворюваннями легень. Головний фтизіатр МОЗ України (1987-1992). Заступник голови правління Наукового товариства фтизіатрів СРСР, голова правління Наукового товариства фтизіатрів УРСР.

Наукові дослідження були присвячені інтенсивній етіопатогенетичній терапії хворих на туберкульоз; патогенезу, профілактиці та лікуванню хронічного бронхообструктивного синдрому.

Наукові праці: “Внутривенная химиотерапия больных туберкулезом легких” (1971); “Туберкулемы легких, плевры и средостения” (1974); “Внутривенная антибактериальная терапия больных туберкулезом и нагноительными заболеваниями легких” (1975); “Актуальные вопросы оптимизации организационных форм и методов лечения больных туберкулезом легких” (1983); “Туберкулезный менингоэнцефалит” (1987).

Гамалія Микола Федорович (1859-1949) мікробіолог, епідеміолог, почесний академік Академії наук СРСР (1940), Академії медичних наук СРСР (1945). Заклав основи вчення про бактеріофаг, встановив роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу. Разом з І. Мечніковим створив (1886) першу в Росії і другу в світі (після Паризької) бактеріологічну станцію з антирабічним відділом, де вперше здійснив вакцинацію проти сказу. Відкрив руйнівні бактерії – бактеріолізини (1898), холероподібний пташиний вібріон, запропонував  протихолерну вакцину. Засновник, редактор  журналу «Гигиена и санитария».

Микола Федорович народився в Одесі. Вищу освіту здобув у Новоросійському університеті в Одесі (1880) та С.-Петербурзькій Військово-медичній академії (1883); працював в Одесі в міській лікарні в О. О. Мочутковського, а з часом заснував власну лабораторію. У 1886 р. Товариство лікарів Одеси відрядило М. Ф. Гамалію до Л. Пастера з метою вивчення бактеріології сказу і організації в Одесі щеплень проти цього захворювання. У 1886 р. разом з I. I. Мечниковим і Я. Ю. Бардахом організував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію. Зазначена станція була другою в світі (першу створив Л. Пастер у Парижі в 1885 р.). З 1888 р. до 1896 р. працював за кордоном у лабораторіях Пастора (паралітичний сказ у людини), Бушара (лікувания запалення гіпертонічними розчинами) та Страуса (культура туберкульозу плівкою на бульйоні та отруйність мертвих туберкульозних бацил), при клініці Пастернацького (зміни бактерій під дією солей літію). У 1893 р. захистив докторську дисертацію «Этиология холеры с точки зрения экспериментальной патологии». У 1896-1910 рр. працював в Одесі.

Брав участь у боротьбі з чумою та холерою в Одесі. Викладав у різний час в Одесі (Новоросійський університет і курси Марголіна) та Юрʼїві (університет та курси Ростовцева); з 1912 р. очолював Віспощеплювальний інститут імені Дженнера (С. Петербург-Ленінград); у 1929-1938 рр. очолював Центральний інститут епідеміології і бактеріології; з 1938 р. – професор, завідувач кафедри мікробіології 2-го Московського медичного інституту. З 1939 р. – зав. лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології. У 1910-1913 рр. видавав журнал «Гігієна і санітарія». З 1939 р. був головою Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів і інфекціоністів; почесний академік АН СРСР (1940), дійсний член АМН СРСР (1945).

Автор близько 350 наукових публікацій. Вивчав засоби запобігання сказу, чумі, холері, сибірці, висипному тифові, туберкульозу.

Описав паралітичну форму сказу, вдосконалив вакцину проти цієї хвороби; відкрив холероподібний пташиний вібріон (Vibrio metchnikovii); М. Ф. Гамалія довів, що пташиний тип туберкульозних бацил відрізняється за низкою культуральних та патогенних властивостей від збудників туберкульозу великої рогатої худоби. У 1888 р. встановив, що туберкульозні тварини мають підвишену чутливість до деяких бактеріальних отрут (Кох зазначене явище спостерігав у 1890 р.); відкрив факт, що убиті туберкульозні бацили спричиняють ті ж зміни, що й живі. Зазначене відкриття отримало назву «некроту-беркульоз».

Микола Гамалія довів, що « … чума есть болезнь крыс, которая может переходить на человека». При цьому особливе значення в розповсюдженні чуми мають пароплавні щурі, які мають схильність до блукання та високу сприйнятливість до інфекції, спочатку як чинник передачі чуми від щурів до людини він помилково розглядав забруднений виділеннями щурів рис, але незабаром переконливо довів, що передача інфекції здійснюється через щурячих бліх; обгрунтував необхідність дератизації та дезінфекції як основних заходів боротьби з чумою; за ініціативи М. Ф. Гамале в 1902 р. в Одесі були організовані загони винищувачів щурів на суднах, в порту та в місті, впровадив у практику охорони здоровʼя обовʼязкове віспощеплення; довів вірусну природу чуми рогатої худоби та інфекційної анемії коней.

Заклав основи вчення про бактеріофат; зʼясував роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу; велике значення мають праці, присвячені проблемі мінливості мікроорганізмів та питанням імунітету.

У перше запропонував вирощування туберкульозних бацил на поверхні рідкого живильного середовища; основні публікації: «Бактерийные яды» (1893); «Основы общей бактериологии» (1899), «Чума в Одессе» (1903-1904), «Оспопрививание» (1924) «Фильтрующиеся вирусы» (1930); «Учение об инфекции» (1931); «Основы иммунологии» (1928), «Биоло-гические процессы разрушения бактерий» (1934), «Грипп и борьба с ним» (1942), «Учебник медицинской микробиологии» (1943), «Собрание сочинений» т. 1-6. (1951-1964).