Календар медицини

Боржієвський Цезар Кайтанович (1930 – 2020) уролог, хірург, анестезіолог, доктор медичних наук, професор, заслужений професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (2005). Один із провідних організаторів урологічної служби Західної України, фахівець у галузі трансплантології, анестезіології та хірургії сечостатевих органів.

Цезар Кайтанович народився 5 листопада 1930 р. у селі Багновиця (нині — Хмельницька область).
Медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Вінницького медичного інституту, який закінчив у 1955 р.

Після завершення навчання працював:

• 1955–1956 — хірург дільничної лікарні с. Багринівці Вінницької області;
• 1956–1960 — хірург Вінницької обласної клінічної лікарні;
• 1960–1964 — асистент кафедри шпитальної хірургії Вінницького медичного інституту;
• 1964–1973 — доцент кафедри торакальної хірургії й анестезіології Львівського медичного інституту.

У 1972–1973 рр. проходив стажування в Київському НДІ урології.
З 1973 р. працює у Львівському медичному інституті (нині — Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького), де обіймав посади:

• завідувача кафедри урології (1973–2001),
• професора кафедри (з 2001 р.),
• декана з роботи з іноземними студентами (1981–1982).

Наукова діяльність

У 1963 р. захистив кандидатську дисертацію
«О влиянии некоторых методов премедикации на клинику потенцированного интубационного наркоза».
У 1970 р. — докторську дисертацію
«Оценка наркотических средств и методов обезболивания при скрытой и явной печеночной недостаточности».
У 1974 р. отримав звання професора.

Автор близько 350 наукових публікацій, серед них:

• «Професор Микола Миколайович Болярський — видатний український хірург і уролог» (2008),
• «Уретерореноскопія» (2009).

Науковий консультант і керівник 2 докторських та 18 кандидатських дисертацій.

Основні напрями наукових досліджень

• Хірургічне та медикаментозне лікування запальних і пухлинних захворювань сечостатевої системи.
• Розроблення методів знеболювання в урологічній і хірургічній практиці.
• Удосконалення хірургічних технологій при сечокам’яній хворобі.
• Трансплантація нирок та організація спеціалізованої урологічної допомоги.
• Фізіологічні аспекти анестезії при патології печінки.
• Реабілітація урологічних хворих на курортах Шкло, Східниця, Трускавець, Моршин, Любінь Великий, Немирів.

Організаційна діяльність

• Організатор і керівник Львівського центру трансплантології нирки та хронічного гемодіалізу (1986–1996).
• Декан факультету роботи з іноземними студентами Львівського медичного інституту (1981–1982).

Визнання та звання

• Професор (1974).
• Заслужений професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (2005).
• Один із засновників сучасної урологічної та трансплантологічної школи Львова.

Наукове та практичне значення

Цезар Кайтанович Боржієвський належить до кола провідних українських хірургів-урологів, які сформували фундамент вітчизняної школи клінічної урології, трансплантології та анестезіології. Його наукові здобутки сприяли розвитку методів лікування хвороб нирок і сечових шляхів, удосконаленню технік наркозу та впровадженню сучасних технологій у хірургічну практику.

Сьогодні українською розмовляють понад 45 млн людей у всьому світі, і носіїв її дедалі більшає. Молодь активно популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються. Вона вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю після італійської.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Цю назву почали вживати з XVI ст. Видання «Енеїди» Івана Котляревського ознаменувало початок формування української літературної мови.

Упродовж століть мова зазнавала утисків з боку держав, до яких входили українські землі. Але чи не найбільше заборон було у росії. Починаючи від наказу Петра І (1720) про заборону друкувати книги на Україні і вилучати церковні тексти, написані українською, до постанови ЦК ВКП (б) про припинення українізації (1932), закриття українських шкіл на Кубані (1933), масове знищення українських діячів культури, історичних пам’яток тощо.

Слід зазначити, що, крім Європи, українська поширена і у західній півкулі, а в окрузі Кук, штат Іллінойс, США вона має напівофіційний статус.

Наприкінці хотілося б пригадати слова Івана Огієнка: «Мова – то серце народу».

Дмитрієва Неоніла Михайлівна (1910 – 1986) фармаколог, доктор медичних наук, професор. Представниця української школи фармакологів середини XX століття, дослідниця впливу серцевих глікозидів та механізмів фармакологічної дії лікарських речовин при патологічних станах організму.

Неоніла Михайлівна народилася 9 листопада 1910 р. у місті Старобільську (нині — Луганська область).
Медичну освіту здобула у Харківському медичному інституті, який закінчила у 1937 р.

У 1937–1940 рр. навчалася в аспірантурі кафедри фармакології Харківського медичного інституту під керівництвом професора О. І. Черкеcа.

У роки Другої світової війни (1941–1944) працювала асистентом кафедри фармакології Хабаровського медичного інституту.
Після повернення до України — асистент кафедри фармакології Харківського медичного інституту (1944–1952).

• З 1952 р. пов’язала свою діяльність із Київським медичним інститутом, де обіймала посади:
• доцента кафедри фармакології (1952–1962);
• професора кафедри (1962–1971);
• завідувачки кафедри фармакології (1971–1972).

Крім того, виконувала важливі адміністративні обов’язки:

• декан педіатричного факультету (1959–1962);
• проректор з навчальної роботи (1966–1967).

Наукова діяльність

У 1960 р. захистила докторську дисертацію на тему
«Особенности фармакодиагностики сердечных гликозидов при различных состояниях организма».
Авторка близько 100 наукових публікацій, присвячених загальній фармакології, дії лікарських засобів на серцево-судинну систему, фармакодіагностиці та впливу гіпоксії на ефективність фармакотерапії.

Основні напрями наукових досліджень

• Дослідження фармакодинаміки та фармакокінетики серцевих глікозидів при різних патологічних станах організму.
• Вивчення впливу гіпоксії, порушень кровообігу та обміну речовин на дію кардіотропних препаратів.
• Аналіз механізмів фармакологічної адаптації при патологіях серцево-судинної системи.

Наукове та педагогічне значення
Неоніла Михайлівна Дмитрієва належить до покоління вітчизняних учених, які сформували наукову школу української фармакології. Її праці сприяли розвитку уявлень про фармакодинаміку серцевих препаратів і стали основою для подальших досліджень у галузі клінічної фармакології та експериментальної терапії.

Ельберг Володимир Олександрович (1891 – 1964) терапевт, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР (1960). Один із провідних представників української клінічної терапії першої половини XX століття, дослідник у галузі кардіології, ревматології та біохімії обміну речовин.

Володимир Олександрович народився у місті Катеринославі (нині — Дніпро).
Медичну освіту здобув у Військово-медичній академії в Санкт-Петербурзі, яку закінчив у 1914 р.

Під час Першої світової війни (1914–1918) служив військовим лікарем на фронті.

Після демобілізації працював у клініках Києва:

• з 1920 р. — ординатор госпітальної терапевтичної клініки;
• 1923–1930 рр. — асистент тієї ж клініки під керівництвом професора В. В. Виноградова.
• У 1928 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к вопросу о холестериновом обмене».

Професійна та наукова діяльність

• 1931–1933 рр. — доцент кафедри біохімії Всеукраїнського інституту біопатології.
• 1933–1938 рр. — завідувач тієї ж кафедри.
• 1938–1939 рр. — професор кафедри факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту.
• 1939–1941 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету того ж інституту; звання професора отримав у 1939 р.

Під час Другої світової війни працював у евакуації:

• 1941–1944 рр. — завідувач кафедри пропедевтичної терапії Киргизького медичного інституту;
• 1944–1945 рр. — завідувач кафедри терапії Київського інституту удосконалення лікарів.

Після війни:

• 1945–1948 рр. — завідувач кафедри факультетської терапії, а також кафедри госпітальної терапії Чернівецького медичного інституту;
• 1951–1959 рр. — завідувач кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету Київського медичного інституту.
  Також обіймав посаду головного терапевта Чернівецької області.

Наукові здобутки
Автор 37 наукових публікацій, присвячених питанням клінічної терапії, біохімії обміну речовин та кардіології.
Його праці поєднували експериментальні біохімічні дослідження з клінічними спостереженнями, що дозволило поглибити уявлення про патогенез серцево-судинних і ревматичних захворювань.

Основні напрями досліджень

• Вивчення функціонального стану печінки при різних патологічних процесах.
• Дослідження клініки, діагностики та патогенезу ревматизму.
• Аналіз мітрального стенозу та розробка принципів його оперативного лікування.
• Вивчення гіпертонічної хвороби, тромбоемболічних ускладнень і тромбозу коронарних судин.
• Розробка методів прижиттєвої діагностики тромбозу коронарних артерій.

Визнання

• Професор (1939).
• Заслужений діяч науки УРСР (1960).
• Один із засновників клініко-експериментального напряму у вітчизняній терапії, який поєднував біохімічні та клінічні підходи до вивчення захворювань серцево-судинної системи.

Його наукові праці стали важливим етапом у розвитку української терапевтичної школи, зокрема у становленні ревматології та клінічної кардіології.

12 грудня 2012 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію, в якій закликала країни прискорити прогрес у напрямку загального охоплення медичними послугами. В документі зазначалося, що кожен і всюди повинен мати доступ до якісної та доступної медичної допомоги. 12 грудня 2017 року ООН прийняло резолюцію 72/138, в якій проголосила 12 грудня Міжнародним днем загального медичного забезпечення.

У декларації прав людини важливим пунктом є про право на медичну допомогу, але щонайменше половина людей на Землі не мають доступу до необхідних медичних послуг – профілактики, лікування, реабілітації та паліативного догляду. Проблеми зі здоров’ям, навіть незначні, можуть суттєво впливати на якість життя, рівень щастя та стресу.

Всесвітній день загального медичного забезпечення створений з метою висвітлення реальної ситуації зі здоров’ям населення у цілому світі, та призваний контролювати дії держав щодо його покращення.

Так, за останні два десятиліття індекс охоплення медичними послугами у Західно-Тихоокеанському регіоні свідчить про прогрес у збільшенні доступу до основних медичних послуг (з 49% у 2000 до 80% у 2019 р.) Однак існує нерівність у охопленні та фінансові труднощі у багатьох країнах. Особливо уразливі найменш захищені груп населення, які живуть у важкодоступних регіонах.

Війна, яку розпочала росія, поставила нові виклики перед вітчизняною системою охорони здоров’я. Вона погіршила доступ до медичної допомоги всіх верств населення в усіх регіонах України. Але передовсім важливим є забезпечення медичного доступу для тих, хто боронить нашу країну. В минулому році ННМБ України підготувало науково-допоміжний бібліографічний покажчик «Медичне забезпечення антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил».

ВООЗ підтримує всі заходи щодо забезпечення людейсвоєчасною медичною допомогою. Цього року Всесвітній день загального медичного забезпечення проходить під гаслом: «Побудувати світ, який ми хочемо: здорове майбутнє для всіх».

День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

26 квітня 1986 року сталася Чорнобильська катастрофа. Два теплових вибухи і спричинили руйнування четвертого енергоблока ЧАЕС. Реактор було повністю зруйновано, у атмосферу потрапило 300 млн кюрі радіонуклідів. Наслідки цієї катастрофи відчула на собі перш за все Україна (забруднено понад 145 тис. км2 переселено понад 5 тис. населених пунктів), а також Білорусь, Швеція, Норвегія, Польща, Австрія, Швейцарія, Німеччина, Фінляндія, Велика Британія.

Основна частина робіт по усуненню наслідків аварії виконана в 1986-1987 рр. У них взяли участь близько 240 тис. осіб. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки складає приблизно 600 тис людей.

Довкола четвертого блоку був побудований бетонний «саркофаг», в який помістили всі радіоактивні уламки, знайдені на території АЕС. 30 листопада 1986 р. було завершено його будівництво. Саркофаг був споруджений за 206 днів, завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров’ям. 14 грудня держкомісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд. З того часу в цей день вшановують всіх, хто брав участь у ліквідації аварії. Тих, хто власним життям заплатив за те, щоби світ не загинув у катастрофі!