Календар медицини

Пилипчук Микола Степанович (1926-1996) – фтизіатр, доктор медичних наук, професор, відомий учений у галузі фтизіатрії та пульмонології.

Основні віхи життя та діяльності

• 1926 — народився.
• 1952 — закінчив Київський медичний інститут.
  Працював у Київському медичному інституті на посадах:
  асистента;
  доцента;
  завідувача кафедри фтизіатрії.
• У 1960–1996 роках — завідувач кафедри фтизіатрії.
• З 1983 року кафедра діяла як кафедра фтизіатрії з курсом пульмонології.
• У 1963 році здобув ступінь доктора медичних наук.
• У 1964 році отримав звання професора.
• У 1965–1970 роках — проректор з лікувальної роботи Київського медичного інституту.
• 1996 — помер.

Наукова діяльність

Наукові праці Миколи Пилипчука були присвячені актуальним проблемам діагностики та лікування туберкульозу й захворювань органів дихання.

Основні напрями наукових досліджень:

• розробка методів діагностики захворювань легень;
• підвищення ефективності антибактеріальної терапії;
• удосконалення хірургічних методів лікування туберкульозу легень;
• дослідження функціонального стану органів дихання після операцій на легенях;
• вивчення сурфактантної системи легень;
• дослідження мукоциліарного апарату та аерогематичного бар’єра.

Наукові досягнення

Микола Степанович Пилипчук: розробив методику внутрішньовенного введення протитуберкульозних препаратів;

• поглибив вчення про відновлення життєво важливих функцій організму після операцій на легенях;
• створив новий напрям у вивченні та застосуванні аерозольтерапії;
• запропонував методи неспецифічної терапії туберкульозу;
• розробив способи усунення побічних реакцій на антимікобактеріальні препарати.

Значення діяльності

Микола Степанович Пилипчук зробив вагомий внесок у:

• розвиток української фтизіатрії та пульмонології;
• удосконалення лікування туберкульозу;
• розвиток хірургічної пульмонології;
• підготовку медичних кадрів;
• впровадження нових методів терапії захворювань органів дихання.

Його наукові розробки сприяли підвищенню ефективності лікування хворих на туберкульоз та розвитку сучасних підходів у пульмонології.

Троїцький Іван Віссаріонович (1856-1923) педіатр, доктор медицини, професор, один із засновників вітчизняної педіатричної школи та організатор системи дитячої медичної допомоги.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Університету святого Володимира.
• 1883 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1885–1890 роках працював ординатором «Києво-кирилівських богоугодних закладів» та лікарем Подільського денного притулку.
• З 1886 року — приват-доцент Університету святого Володимира, де читав курс лекцій з педіатрії та проводив практичні заняття для студентів без оплати праці.
• 1891 — заснував у Києві благодійне Товариство надання допомоги хворим дітям.
• У 1896–1903 роках керував облаштуванням і був директором літніх дитячих санаторіїв у Києві.
• У 1902–1919 роках — професор, завідувач кафедри педіатрії Харківського університету.
• У 1919–1923 роках — керівник організованої ним кафедри педіатрії Катеринославського університету.

Ініціював будівництво в Харкові першої дитячої університетської клініки, створення лабораторій та діагностичних кабінетів.

Запровадив навчання студентів не лише в амбулаторних умовах, а й безпосередньо біля ліжка хворого.

За його ініціативи створено:

• товариства дитячих лікарів у Києві (1900) та Харкові (1912);
• відділ Союзу боротьби з дитячою смертністю в Харкові (1906).

Організував у Києві та Харкові кабінети безкоштовної видачі знезараженого коров’ячого молока «Крапля молока», які працювали за принципом:

«Імущим — за гроші, бідним — безкоштовно».

• 1923 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Івана Троїцького були присвячені актуальним проблемам дитячої медицини та профілактики захворювань.

Основні напрями наукової роботи:
фармакологія;
антенатальна профілактика;
гігієна дітей;
етіологія дитячих інфекційних захворювань;
патогенез дитячих інфекцій.
Значення діяльності

Іван Віссаріонович Троїцький зробив вагомий внесок у:

• розвиток педіатрії в Україні;
• організацію дитячої медичної допомоги;
• створення системи профілактики дитячих захворювань;
• розвиток клінічного навчання студентів-медиків;
• боротьбу з дитячою смертністю.

Його діяльність поєднувала наукову, педагогічну та благодійну роботу, спрямовану на покращення здоров’я дітей та розвиток дитячої медицини.

Володимир Дмитрович Орлов (1856-1915) – гігієніст, доктор медицини, заслужений ординарний професор, один із провідних фахівців у галузі гігієни та громадської медицини кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Основні віхи життя та діяльності

• 1856 — народився.
• 1878 — закінчив медичний факультет Казанського університету.
• З 1878 року — понадштатний асистент гігієнічного кабінету Казанського університету.
• 1886 — здобув ступінь доктора медицини.
• У 1894–1895 роках удосконалював знання з гігієни в Харківському університеті під керівництвом професора О. І. Якобі.
• У квітні 1895 року призначений понадштатним лаборантом гігієнічного кабінету Казанського університету.
• У жовтні 1895 року став приват-доцентом кафедри гігієни Казанського університету.
• У 1893–1914 роках — завідувач кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики Університету святого Володимира.
• 1894 — організував лабораторні заняття для студентів.
• 1903 — запровадив доцентський курс з епідеміології, медичної статистики та суспільної медицини.
• Неодноразово проходив стажування з хімії та бактеріології у закордонних університетах.
• Мав звання заслуженого ординарного професора.
• 1915 — помер.

Наукова діяльність

Наукові дослідження Володимира Орлова охоплювали широкий спектр питань громадської гігієни та санітарії.

Ранні наукові праці:

• дослідження нічліжних притулків міста Казані;
• вивчення проблеми так званого «голодного хліба».

Київський період діяльності:

• проблеми гігієни води;
• питання водопостачання;
• санітарно-епідеміологічні аспекти громадського здоров’я.

Значення діяльності

Володимир Дмитрович Орлов зробив вагомий внесок у розвиток:

• університетської медичної освіти;
• гігієнічної науки;
• епідеміології;
• медичної статистики;
• громадської медицини в Україні та тогочасній Російській імперії.

Його діяльність сприяла впровадженню практичної підготовки студентів-медиків і розвитку наукових підходів до питань санітарії та охорони здоров’я населення.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Віра Григорівна Балабан (1892-1976) педіатр, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри дитячих хвороб, перший завідувач кафедри факультетської педіатрії, професор-консультант кафедри Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця.

Віра Григорівна здійснювала наукові дослідження в галузі токсико-септичних захворювань новонароджених і дітей раннього віку, діагностики та лікування кишкових токсикозів різного походження, ревматизму.

Наукові праці: “Коли-диспепсия” (1958); “Стан вивчення кишкових захворювань у дітей раннього віку на сучасному етапі” (1965).

70 років від дня народження хірурга, члена-кореспондента НАМН України, доктора медичних наук, професора Леоніда Якимовича Ковальчука (1947–2014)
Провідний учений у галузі хірургії, член-кореспондент Національної академії медичних наук України (2003), доктор медичних наук (1988), професор (1991), Заслужений діяч науки і техніки України (1996), ректор Тернопільського державного медичного університету імені І.Я. Горбачевського (1997-2014).
Основна наукова діяльність булла пов’язана з вивченням фундаментальних проблем виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Ним розроблено оригінальні, патофізіологічно обгрунтовані органозберігаючі методи хірургічного лікування виразкової хвороби шлунку та дванадцятипалої кишки. Розробив методи підвищення безпеки й ефективності хірургічного лікування патології магістральних артерій та екстракраніальних судин, зокрема метод попередження тромбозу сегмента реконструкції артеріальної системи, приділяв велику увагу новітнім технологіям у хірургічній практиці. Йому належить низка розробок малоінвазивних методів хірургічного лікування патології жовчних шляхів.
На посаді ректора Л.Я. Ковальчук проявив новаторський підхід в організації всіх видів діяльності. Його зусиллями відкрито нові факультети: фармацевтичний, стоматологічний, іноземних студентів, навчально-науковий інститут медсестринства; на базі теоретичних кафедр створено ще 4 навчально-наукових інститути: морфології; медико-біологічних проблем; фармакології, гігієни та медичної біохімії імені М.П. Скакуна; моделювання та аналізу патологічних процесів.
Наукові праці: “Вибір методів хірургічного лікування гастродуоденальних виразок” (1997); “Лапароскопічна хірургія жовчних шляхів” (1997); “Органний кровообіг при передракових станах стравоходу та шлунка” (2001); “Атлас оперативних втручань на органах шлунково-кишкового тракту і передній черевній стінці” (2004); “Клінічна флебологія” (2008); “Венозні тромбози” (2010).