Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Дольницький Олег Володимирович (1926–2013) — український хірург, ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1968), професор (1976), один із провідних фахівців у галузі дитячої хірургії, ортопедії та травматології.
Народився у 1926 році. У 1952 році закінчив Чернівецький медичний інститут. Професійну діяльність розпочав в Українському науково-дослідному інституті ортопедії, де працював упродовж 1952–1957 років. Із 1958 року його науково-педагогічна діяльність була пов’язана з Національним медичним університетом, а з 1976 року він обіймав посаду професора кафедри хірургії дитячого віку.
У 1964 році Олег Дольницький заснував клініку дитячої ортопедії та травматології в одній з дитячих лікарень Києва і впродовж багатьох років очолював її, зробивши клініку провідним центром лікування дітей із захворюваннями та травмами опорно-рухового апарату.
Основні наукові дослідження вченого були присвячені проблемам мікрохірургії дитячого віку, реконструктивної хірургії вроджених вад розвитку грудної клітки та опорно-рухового апарату, лікуванню наслідків травм, а також хірургії кисті у дітей. Значним досягненням стало те, що він одним із перших застосував мікрохірургічну операцію на плечовому сплетенні у новонароджених із пологовими паралічами верхньої кінцівки.
Олег Володимирович залишив вагомий науковий доробок, який став важливим внеском у розвиток дитячої хірургії та травматології. Серед його найвідоміших праць:
«Послеожоговые деформации у детей и их хирургическое лечение» (1971);
«Травматические деформации кисти у детей» (1977);
«Врожденные деформации грудной клетки у детей» (1978);
«Атлас хирургической патологии у детей» (1981);
«Лечение родового паралича верхних конечностей» (1985);
«Атлас микрохирургических операций на периферических нервах» (1991);
«Дитяча травматологія» (2006).
Наукова, педагогічна та лікувальна діяльність Олега Володимировича Дольницького сприяла розвитку вітчизняної дитячої ортопедії, травматології та мікрохірургії, а його наукові праці й досвід стали підґрунтям для підготовки нових поколінь лікарів.
Баб’юк Ігор Олексійович (1961–2019) — український сексопатолог, андролог, доктор медичних наук (1996), професор (2002), відомий фахівець у галузі сексології, репродуктивної медицини, психотерапії та медичної психології.
Народився у 1961 році. У 1984 році закінчив Донецький медичний інститут, після чого працював лікарем. У 1993 році заснував Центр планування сім’ї та репродукції людини, який очолював упродовж багатьох років. Його діяльність була спрямована на розвиток сучасних підходів до збереження репродуктивного здоров’я та планування сім’ї.
З 1997 року обіймав посаду головного дитячого та підліткового сексопатолога Донецького обласного управління охорони здоров’я. Водночас займався науково-педагогічною роботою в Донецькому медичному університеті. З 2000 року очолював кафедру психіатрії, психотерапії, медичної психології та наркології з курсом сексології факультету післядипломної освіти.
У 1999 році брав активну участь в організації відділу відновлення репродуктивної функції людини Інституту невідкладної та відновної хірургії АМН України в Донецьку, що стало важливим кроком у розвитку репродуктивної медицини в Україні.
Наукові інтереси Ігоря Баб’юка охоплювали широкий спектр медичних і психологічних дисциплін: сексопатологію, психологію, психотерапію, наркологію, андрологію, венерологію, гінекологію та медичну кібернетику. Його дослідження були присвячені проблемам сексуального здоров’я, психічних і соматичних розладів, репродуктивної функції людини, профілактиці залежностей та питанням медичної реабілітації.
Вагомим є і його науковий доробок. Серед найвідоміших праць ученого:
«Психические и соматические расстройства в нарушении сексуального здоровья» (2002);
«Медична психологія» (2003);
«Психотерапия и медпсихология в реабилитации женщин» (2003);
«Современная контрацепция» (2004);
«Алкогольная и наркотическая зависимость у подростков» (2004);
«Криминальная сексология» (2004).
Наукова, організаційна та педагогічна діяльність Ігоря Олексійовича Баб’юка зробила вагомий внесок у розвиток української сексології, андрології, психотерапії та репродуктивної медицини. Його наукові праці й професійний досвід сприяли підготовці фахівців та вдосконаленню медичної допомоги у сфері сексуального і репродуктивного здоров’я.
Дмитро Володимирович М’ясоєдов (1931–2020) — український онколог, доктор медичних наук (1985), професор (1988), заслужений діяч науки і техніки України (2006), відомий учений і педагог у галузі клінічної онкології.
Народився у 1931 році. У 1955 році закінчив Кишинівський медичний інститут. Після завершення навчання працював лікарем, набуваючи практичного досвіду в медичній сфері.
Із 1961 року його професійна діяльність була пов’язана з Київською медичною академією післядипломної освіти. Упродовж 1974–1991 років обіймав посаду проректора з навчально-методичної роботи, зробивши значний внесок у вдосконалення системи післядипломної підготовки медичних кадрів. Водночас у 1984–2008 роках очолював кафедру онкології, а з 2008 року працював професором цієї кафедри.
Основним напрямом наукових досліджень Дмитра М’ясоєдова було вдосконалення методів хірургічного та комбінованого лікування злоякісних новоутворень шлунково-кишкового тракту. Значну увагу вчений приділяв впровадженню кріохірургічних технологій у практику онкології, що сприяло підвищенню ефективності лікування онкологічних хворих.
Наукова діяльність ученого охоплювала також питання діагностики злоякісних пухлин, лікування раку товстої кишки, раку молочної залози та шлунка, а також удосконалення комплексної терапії онкологічних захворювань.
Серед найважливіших наукових праць Дмитра Володимировича М’ясоєдова:
«Иммуногистохимические методы в диагностике злокачественных опухолей» (1991);
«Сучасна діагностика та лікування хворих на рак ободової кишки» (2004);
«Справочник по онкологии» (2008);
«О показаниях к выполнению подкожной мастэктомии с одномоментным эндопротезированием у больных раком молочной железы» (2011);
«Застосування інгібіторів системи гемостазу з метою підвищення безпосередніх та віддалених результатів радикального лікування хворих на рак шлунка та ободової кишки» (2015).
Багаторічна наукова, педагогічна та організаційна діяльність Дмитра Володимировича М’ясоєдова сприяла розвитку вітчизняної онкології та медичної освіти. Його наукові дослідження, практичні розробки та навчальні праці стали вагомим внеском у вдосконалення діагностики й лікування онкологічних захворювань та підготовку висококваліфікованих медичних фахівців.
Надія Максимівна Гула (1936) — українська біохімік, доктор біологічних наук (1977), професор (2002), член-кореспондент Національної академії наук України (1991) та Академії медичних наук України (1993), відома дослідниця у галузі біохімії ліпідів, біологічно активних сполук і клітинних мембран.
Народилася у 1936 році. У 1959 році закінчила Київський медичний інститут. Упродовж 1962–1965 років працювала в цьому закладі. У 1965–1975 роках була старшим науковим співробітником Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин. Від 1975 року її наукова діяльність пов’язана з Інститутом біохімії НАН України, де з 1992 року вона очолювала відділ біохімії ліпідів.
Основні наукові дослідження Надії Гулої присвячені вивченню біологічно активних сполук, вітамінів, гормонів, біоактивних метаболітів та мембранних ліпідів. Значний внесок учена зробила у дослідження механізмів регуляції клітинного метаболізму та функціонування біологічних мембран.
У результаті наукових досліджень було отримано нові дані щодо механізмів дії інсуліну та гідрокортизону на обмін вуглеводів у пентозофосфатному шляху як у нормі, так і за патологічних станів. Вагомим науковим досягненням стало відкриття та ідентифікація в клітинах нейробластоми N-ацилетаноламінів — нового класу біологічно активних сполук. Учена дослідила їхню роль у регуляції іон-транспортних систем клітини та вперше описала їхній мембранопротекторний ефект.
Надія Максимівна також здійснила фундаментальні дослідження у сфері репродуктивної біології. Вона встановила залежність фертильної здатності сперматозоїдів від особливостей їхнього ліпідного складу та визначила роль фосфоліпідів у розвитку окремих форм чоловічої неплідності.
Серед найважливіших наукових праць дослідниці:
«Фосфоліпіди сперматозоїдів людини та їх роль у забезпеченні фертильної спроможності» (1993);
«Довголанцюгові N-ацилетаноламіни як новий клас біологічно активних регуляторів» (1995);
«Effect of dopamine and long-chain N-acylethanolamines on steroidogenesis in rat adrenal gland in vitro» (1998);
«Біологічна активність та сигнальні ефекти N-ацилетаноламінів» (2002).
Багаторічна наукова діяльність Надії Максимівни Гулої збагатила українську та світову біохімічну науку новими знаннями про механізми клітинної регуляції, функціонування мембранних ліпідів і біологічно активних метаболітів. Її дослідження стали вагомим внеском у розвиток біохімії, ендокринології та репродуктивної медицини, а наукові праці й сьогодні залишаються актуальними для фахівців різних галузей біомедичних наук.
Стаднюк Леонід Антонович (1951-2021) — український терапевт, кардіолог, доктор медичних наук (1991), професор, відомий учений у галузі кардіології, функціональної діагностики та геріатрії.
Народився у 1951 році. У 1974 році закінчив Київський медичний інститут імені О. О. Богомольця. Після завершення навчання присвятив свою професійну діяльність розвитку кардіології та підготовці медичних кадрів.
Упродовж 1977–1992 років працював науковим співробітником Київського науково-дослідного інституту кардіології імені М. Д. Стражеска, де займався науковими дослідженнями у сфері серцево-судинних захворювань і сучасних методів їх діагностики. З 1992 до 2002 року обіймав посаду професора кафедри кардіології та функціональної діагностики Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика.
Від 2002 року очолював кафедру терапії та геріатрії цього закладу, сприяючи розвитку післядипломної освіти лікарів і впровадженню сучасних підходів до лікування пацієнтів похилого віку. У 2005–2016 роках був директором Державного навчально-методичного геріатричного центру, де координував наукову, методичну та освітню діяльність у сфері геріатричної допомоги.
Основні напрями наукових досліджень Леоніда Стаднюка пов’язані з кардіологією та ехокардіографією. Його наукові праці присвячені питанням діагностики, профілактики та лікування серцево-судинних захворювань, а також удосконаленню методів функціонального обстеження пацієнтів. Значну увагу вчений приділяв розвитку ехокардіографії як одного з найважливіших неінвазивних методів дослідження серця.
Вагомою є також його діяльність у сфері геріатрії — науки про здоров’я людей похилого віку. Під його керівництвом здійснювалися наукові дослідження та освітні програми, спрямовані на підвищення якості медичної допомоги літнім пацієнтам та вдосконалення підготовки лікарів-геріатрів.
Науково-педагогічна та організаційна діяльність Леоніда Антоновича Стаднюка зробила вагомий внесок у розвиток української кардіології, функціональної діагностики та геріатричної медицини. Його професійний досвід, наукові дослідження та педагогічна праця сприяли підготовці висококваліфікованих фахівців і впровадженню сучасних методів діагностики та лікування серцево-судинних захворювань.
Юрій Володимирович Мітін (1941–2020) – видатний український оториноларинголог, доктор медичних наук (1982), професор (1984), заслужений діяч науки і техніки України (2002).
Народився у 1941 році. У 1964 році закінчив Куйбишевський медичний інститут (нині – Самарський державний медичний університет, РФ). Після завершення навчання працював у цьому закладі, пройшовши шлях від асистента до професора кафедри оториноларингології. З 1985 року професійна діяльність ученого була пов’язана з Києвом: до 2014 року він очолював кафедру оториноларингології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.
Наукові дослідження Ю. В. Мітіна охоплювали широкий спектр актуальних проблем оториноларингології: професійну патологію верхніх дихальних шляхів, стенози гортані та трахеї у дітей, ото- і риногенні внутрішньочерепні ускладнення, нейросенсорну приглухуватість, а також питання надання ургентної ЛОР-допомоги.
Учений зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної оториноларингології. Він одним із перших запровадив метод дихальної трахеобронхоскопії для видалення сторонніх тіл із дихальних шляхів та впровадив використання загального знеболення під час оперативних втручань на лімфоїдному глотковому кільці у дітей.
Юрій Володимирович є автором численних наукових праць, монографій і навчальних посібників, серед яких:
- «Профессиональная патология верхних дыхательных путей в химической промышленности» (1976);
- «Острый ларинготрахеит у детей» (1986);
- «Неионизирующие методы лучевой диагностики заболеваний околоносовых пазух» (1994);
- «Дифференциальный диагноз по клиническим симптомам в оториноларингологии» (2005);
- «Невідкладна медична допомога» (2006);
- «Хвороби вуха, горла, носа» (2010);
- «Оториноларингологія» (2010, 2011).
Наукова, педагогічна та практична діяльність Юрія Володимировича Мітіна сприяла розвитку української школи оториноларингології та підготовці кількох поколінь лікарів-фахівців.