Календар медицини

Массен Василь Миколайович (1860 (6 січня 1861 за новим стилем) — 1904 акушер-гінеколог, доктор медицини (1890), професор, організатор медичної освіти в галузі акушерства й гінекології на півдні України.

Медичну освіту здобув: на медичному факультеті Казанського університету (1882–1884), у Військово-медичній академії Санкт-Петербурга (1884–1887) — закінчив з відзнакою.

Після завершення навчання залишений ординатором на 3 роки у шпитальній гінекологічній клініці для подальшого удосконалення.

1887 — стажування у Парижі: вивчав гінекологічну електротерапію, відвідував провідні гінекологічні та хірургічні клініки.

Наукові ступені та дисертація

1890 — захистив докторську дисертацію на тему: «Способ Apostoti. Краткий очерк по истории и практике. Личная клиническая проверка».

Професійна діяльність

• 1889–1902 — завідувач Покровського (Гаванського) пологового притулку у Санкт-Петербурзі.
• 1902 — приват-доцент кафедри акушерства та жіночих хвороб Військово-медичної академії.
• Одночасно — помічник завідувача наукового відділу Наукового експериментального інституту.
• 1902–1904 — професор Новоросійського університету (Одеса):
• створив і очолив кафедру акушерства та гінекології;
• був директором університетської акушерської клініки;
• вперше в університеті читав лекції з педіатрії.

Наукова діяльність

Автор 44 наукових публікацій.

Основні напрями:

• актуальні питання акушерства й гінекології,
• електротерапія гінекологічних захворювань — один із перших дослідників цієї методики у Східній Європі.

Василь Миколайович Массен пішов з життя на піку наукової й професорської діяльності у віці 43 років.

Лихвар Ганна Тихонівна (1920 — 1991) ортопед-травматолог, доктор медичних наук (1967), професор (1972), провідна фахівчиня в галузі дитячої травматології, ортопедії та сколіозу.

Ганна Тихонівна народилася в с. Велика Бугаївка (нині — Васильківський район, Київська область). 1942 — закінчила Київський медичний інститут. Працювала військовим лікарем під час і після Другої світової війни.

Професійна діяльність

З 1947 року — працювала в Київському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології, де обіймала низку відповідальних посад:

• учений секретар (1952–1954),
• завідувачка відділу травматології для дітей та підлітків (1961–1967),
• завідувачка відділу сколіозів (1968–1977),
• завідувачка лабораторії патоморфології та патофізіології (1977–1978),
• завідувачка відділу консервування та пересадки тканин (1978–1982),
• завідувачка науково-організаційного відділу (1982–1987).

Наукові досягнення

• 1967 — захистила докторську дисертацію на тему:
  «Задний спондилодез в комплексном лечении тяжелых форм сколиоза».
• 1972 — присвоєно вчене звання професора.

Наукові інтереси

• Лікування важких форм сколіозу (зокрема хірургічні методики заднього спондилодезу),
• Дослідження вроджених патологій кістково-суглобової системи,
• Питання наслідків поліомієліту та методів їх подолання,
• Профілактика захворювань опорно-рухового апарату у дітей та підлітків,
• Трансплантологія — зокрема пересадка та консервування тканин.

Значення
Ганна Тихонівна Лихварь зробила вагомий внесок у розвиток дитячої ортопедії в Україні, розробила і впровадила в практику низку методів лікування важких ортопедичних патологій, а також була піонеркою в сфері клінічної трансплантології в ортопедії.

Пінчук Вадим Григорович (1930 — 1996) онколог, радіобіолог, академік НАН України (1991), академік АМН України (1993), доктор медичних наук, професор. Один із провідних фахівців у галузі експериментальної онкології, цитології та радіобіології.

Вадим Григорович народився у місті Полтава. Медичну освіту здобув у Київському медичному інституті. Навчався в аспірантурі кафедри патологічної анатомії.

• 1959 — кандидатська дисертація:
  «Патологічна анатомія променевої хвороби під впливом зовнішнього γ-опромінення (Co⁶⁰) та внутрішнього β-опромінення (Sr⁹⁰). Експериментально-морфологічне дослідження».
• 1969 — докторська дисертація:
  «Електронномікроскопічна характеристика клітин у процесі хімічного канцерогенезу в печінці та целофанового канцерогенезу в нирках».
• 1972 — отримав вчене звання професора.

Професійна діяльність

З 1961 року — працював у Інституті експериментальної патології, онкології та радіобіології ім. Р. Є. Кавецького НАН України:

• старший науковий співробітник,
• керівник групи електронної мікроскопії,
• завідувач відділу цитології пухлинного росту (1989–1996),
• директор інституту (1980–1996).
• Заступник академіка-секретаря Відділення молекулярної біології, біохімії, експериментальної та клінічної фізіології НАН України.
• Голова Координаційної ради НАН України «Злоякісні новоутворення».
• Головний редактор журналу «Экспериментальная онкология» (до 1996 р.).

Наукова діяльність

Автор близько 300 наукових публікацій, зокрема 12 монографій.

Напрями досліджень:

• канцерогенез (зокрема хімічний та радіаційний),
• радіобіологічні наслідки Чорнобильської аварії,
• цитологія пухлинного росту,
• імуногематологія та онкогематологія.

Ключові наукові досягнення

• Дослідив злоякісні новоутворення у післяаварійний період (ЧАЕС).
• Показав синергічну дію малих доз іонізуючої радіації та шкідливих факторів середовища.
• Висунув гіпотезу про роль ушкодження мембран ендоплазматичного ретикулуму (ергастоплазми) в гепатоканцерогенезі.
• Один із розробників клонально-селекційної концепції пухлинного росту.
• Керував 6 докторськими та 12 кандидатськими дисертаціями.

Відзнаки

• Лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1981)
• Премія імені О. О. Богомольця АН України (1979)

День всесвітніх молитов про мир, заснований Папою Павлом VI у 1967 р., спочатку був святом Католицької церкви. Щорічно 1 січня Папи робили важливі заяви щодо прав людини, прав жінок, миру, загрози тероризму тощо. Згідно з листами «Pacem in Terris» і «Populorum Progressio», Церква і Папи закликали зосередитись на роботі по досягненню миру. На їх думку, головним в цьому питанні є соціальна толерантність. Церква закликала розвивати стосунки в чотирьох напрямках: між людьми, між особою та державою, між державами, а також окремих осіб і держав зі світовим співтовариством. Церква визначає, що для досягнення справжнього миру необхідно розвивати культуру розуміння і толерантності, починаючи від окремої людини до державного, а потім глобального рівня.

17 грудня 1969 р. Генеральна Асамблея ООН визнала це свято офіційно. Воно отримало нову назву – Всесвітній день миру (World Day of Peace). Не звертаючи увагу на соціальні і політичні проблеми, людина не помічає, наскільки наш світ є крихким. ООН закликає людей до усвідомлення існуючих проблем та активної громадської позиції задля створення кращого світу. Поширюйте інформацію про загрози та проблеми, допомагайте людям, які опинилися у скруті – біженцям, жертвам війни і насилля.

Всесвітній день миру – це символ надії стражденних на те, що їх не покинули і світ може бути кращим.

У 2019 році Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення щодо відзначення 4 січня Всесвітнього дня азбуки Брайля. Мета – підвищення обізнаності населення про проблеми незрячих та слабозорих людей. Згідно ст. 2, 21 та 24 Конвенції про права інвалідів, азбука Брайля є не тільки засобом спілкування, але й має велике значення для забезпечення права на доступ до інформації, освіти, здійснення права на свободу вираження поглядів, а також для їх соціальної інтеграції.

Шрифт Брайля – це унікальна азбука, яка являє собою тактильне поєднання графічних символів за допомогою 6 точок, що дає змогу передавати букви, цифри, музичні, математичні та інші знаки.

Унікальний метод письма був запропонований у 1829 році Луї Брайлем. У його  основі лежить код для шифрування, розроблений ще у 1809 р. під час Наполеонівських воєн капітаном Шарлем Барб’є. За допомогою його «нічної азбуки» донесення можна було читати безшумно і навіть у темряві.

У 1837 р. у Франції вийшла перша книга надрукована шрифтом Брайля. Це була історія Франції.

У 2005 р. ЮНЕСКО визнала систему Брайля життєво необхідною мовою спілкування, легітимною нарівні з іншими мовами світу.

За оцінками ВООЗ, паліативного догляду протягом останнього року свого життя потребують близько 60 млн людей у світі. Як правило його потребують пацієнти зі СНІД, онкологічними захворюваннями та туберкульозом, особливо у термінальній стадії. В останні роки через військові конфлікти та епідемію коронавірусу кількість таких пацієнтів значно збільшилася. Паліативна допомога – це комплексний підхід, спрямований на оптимізацію якості життя як хворого, так і його близьких. Вона включає не тільки медичну (раннє виявлення, ретельна оцінка та лікування болю та інших фізичних симптомів), а й духовну, емоційну та психологічну підтримку.

Догляд за хворими, які вмирають, не змінювалась багато століть. Але у 1667 р. Сесілі Сондерс запропонувала новий підхід. Доктор Сондерс керувала хоспісом Св. Крістофера в Англії. Саме їй належить ідея щодо зміни відношення до хоспісів – це не дім для смерті, а будинок для життя. Її ідей поширились по всьому світу.

Сьогодні паліативна допомога розглядатися як комплекс заходів, що може бути наданий лише у спеціалізованій лікарні – хоспісі. Така послуга повинна надаватись й у будь-яких медичних закладах, а також у пацієнта вдома.

Світовий Альянс паліативної допомоги запропонував відзначати Всесвітній день хоспісної та паліативної допомоги задля підвищенні поінформованості світової громадськості щодо проблем паліативної допомоги та хоспісів, а також розуміння медичних, соціальних, практичних і духовних потреб не тільки людей, які мають невиліковні захворювання, а й членів їх родин.