Календар медицини

Тимошенко Леонід Васильович (1921–2004) – видатний український учений у галузі акушерства та гінекології, доктор медичних наук (1963), професор (1964), член-кореспондент НАН України (1992) та НАМН України (1993).

Освіта та початок діяльності

У 1948 році закінчив Київський медичний інститут. Професійний шлях розпочав у сфері журналістики та видавничої справи:

кореспондент редакції столичної інформації РАТАУ при Раді Міністрів УРСР;
редактор армійської газети «На защите Родины» (1945–1948);
старший редактор і завідувач відділу науково-популярної та масової літератури Державного медичного видавництва УРСР (1950–1952).
Науково-педагогічна діяльність

З 1952 року працював у Київському НДІ педіатрії, акушерства і гінекології ім. П. М. Буйка:

• молодший науковий співробітник (1952–1959);
• старший науковий співробітник (1959–1961).

Подальша діяльність:

• доцент Київського медичного інституту (1961–1964);
• завідувач кафедри акушерства та гінекології Львівського медичного інституту (1964–1971);
• завідувач кафедри акушерства та гінекології Київського інституту удосконалення лікарів (з 1971 р.);
• професор кафедри військової хірургії Військово-медичної академії МО України (1995–1999);
• професор-консультант Київського обласного центру охорони здоров’я матері та дитини (1996–2004).

Основні напрями наукових досліджень

Наукова діяльність Леоніда Тимошенка охоплювала широкий спектр проблем акушерства та гінекології, зокрема:

• функціонування системи адаптації організму жінки в нормі та при патологіях;
• маткові кровотечі в акушерстві;
• нейрогуморальна регуляція скоротливої діяльності матки;
• питання акушерської ендокринології;
• фактори ризику ускладнень у вагітних та плода;
• принципи комплексної допологової підготовки та знеболювання пологів;
• асфіксія плода і новонародженого;
• функціональні стани у вагітних і гінекологічних хворих.

Особливу увагу вчений приділяв ролі резус-фактора у виникненні гемолітичних ускладнень, що стало важливим внеском у розвиток сучасного акушерства.

Перехрестенко Петро Михайлович (1936-2024)- відомий український хірург, доктор медичних наук (1991), професор (1997), фахівець у галузі трансфузіології та гематології.

Освіта та початок професійної діяльності

У 1961 році закінчив Київський медичний інститут. Професійну діяльність розпочав у практичній медицині:

• лікар-хірург, головний лікар Білогородської дільничної лікарні (1961–1964).

Наукова та управлінська діяльність

• лікар-хірург, науковий працівник Київського НДІ туберкульозу та грудної хірургії (1964–1971);
• заступник начальника, начальник Головного управління науково-дослідних робіт МОЗ України (1971–1988);
• директор Київського НДІ гематології та переливання крові (1988–2011);
• з 1998 року — завідувач відділу організації трансфузіологічної та гематологічної допомоги населенню цього ж інституту;
• з 1994 року — професор кафедри гематології та трансфузіології Київського інституту удосконалення лікарів;
• головний трансфузіолог МОЗ України (з 1989).

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Петра Перехрестенка були спрямовані на вирішення актуальних проблем хірургії та трансфузіології, зокрема:

• застосування полімерних матеріалів у хірургічній практиці;
• розвиток клінічної та виробничої трансфузіології;
• використання стовбурових клітин у лікуванні гематологічних захворювань;
• розробка новітніх методів безшовного закриття ранових поверхонь паренхіматозних органів;
• створення комбінованого препарату з кровоспинними та антибактеріальними властивостями.

Саєнко Валерій Феодосійович (1941) – видатний український хірург, доктор медичних наук (1980), професор (1984), член-кореспондент НАН України (1991) та НАМН України (1993), заслужений діяч науки і техніки України (1992).

Освіта та професійний шлях

У 1964 році закінчив Харківський медичний інститут.

• науковий співробітник Київського НДІ гематології і переливання крові (1970–1972);
• з 1972 року — керівник відділу хірургії шлунково-кишкового тракту Київського НДІ клінічної та експериментальної хірургії;
• директор цього інституту (1988–2007);
• головний трансплантолог МОЗ України.

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Валерія Саєнка охоплювали ключові проблеми сучасної хірургії, зокрема:

• вивчення патогенезу виразкової хвороби;
• розробка та впровадження органозберігаючих операцій на основі ваготомії при
• виразковій хворобі дванадцятипалої кишки;
• хірургічне лікування післярезекційних синдромів і пухлин органів травлення;
• дослідження патогенезу та лікування хірургічного сепсису;
• впровадження принципів антибіотикопрофілактики в хірургії;
• розвиток трансплантології в Україні;
• розробка і впровадження малоінвазивних методів (лапароскопічних, ендоскопічних, ендоваскулярних) у лікуванні захворювань органів травлення та судин.

Задорожна Вікторія Іванівна (1956) — визначної української науковиці в галузі епідеміології та вірусології.

Вона є доктором медичних наук (з 1996 року), професором (з 2002 року) та членом-кореспондентом НАМН України (з 2017 року). Свою медичну освіту здобула в Київському медичному інституті, який закінчила у 1980 році.

Майже вся її професійна діяльність пов’язана з Інститутом епідеміології та інфекційних хвороб АМН України (Київ), де вона:

• очолювала лабораторію екології мікроорганізмів (1996–1998),
• з 1998 року керує лабораторією поліомієліту та інших ентеровірусних інфекцій.

Паралельно працювала доцентом кафедри мікробіології, вірусології та імунології Національного медичного університету (1999–2005).

Також є заступником голови Українського наукового товариства мікробіологів, епідеміологів та паразитологів (з 2004 року).

Основні наукові напрямки

Наукова діяльність Вікторії Задорожної охоплює:

• вакцинопрофілактику інфекційних захворювань
• молекулярну епідеміологію вірусів
• проблеми ерадикації поліомієліту
• механізми розвитку вакциноасоційованого поліомієліту

Вибрані наукові праці

Серед ключових публікацій:

• «Обнаружение вируса полиомиелита…» (1996)
• «Оценка инактивированной вакцины…» (2005)
• «Молекулярно-епідеміологічні аспекти…» (2008)
• «Імунопрофілактика в практиці сімейного лікаря» (2008)
• «Эпидемический процесс гриппа…» (2009)

Її внесок має особливе значення для України в контексті боротьби з поліомієлітом та розвитку сучасної системи імунопрофілактики.

Катоніна Світлана Петрівна (1926–2005) — відома українська лікарка, науковиця та організаторка медичної науки у сфері неонатології.

Вона була доктором медичних наук (з 1987 року) та професором (з 1988 року), зробивши вагомий внесок у розвиток медичної допомоги новонародженим в Україні.

Освіта і професійний шлях

Закінчила Дніпропетровський медичний інститут у 1950 році. Розпочала кар’єру як практикуючий лікар.

• Із 1956 року працювала в Київському НДІ педіатрії, акушерства та гінекології:
• з 1960 року — старший науковий співробітник
• Із 1977 року її діяльність пов’язана з Національною медичною академією післядипломної освіти (Київ), де вона:
• стала організатором і завідувачем кафедри неонатології
• з 1997 року — професор кафедри

Упродовж 1977–1992 років виконувала обов’язки головного неонатолога МОЗ України, формуючи державну політику в галузі допомоги новонародженим.

Наукові інтереси

Основні напрями досліджень Світлани Катоніної:

• адаптація новонароджених до позаутробного життя
• перинатальні інфекції
• інтенсивна терапія новонароджених
• організація неонатологічної служби
• Її роботи сприяли вдосконаленню системи перинатальної допомоги в Україні та підвищенню виживаності немовлят.

Вибрані наукові праці

Серед найважливіших публікацій:

• «Особенности течения септического шока у новорожденных» (1982)
• «Анализ клинико-микробиологического наблюдения…» (1995)
• «Совершенствование перинатальной помощи» (2001)
• «Перинатальні інфекції – сучасні проблеми» (2002)
• «Ротавірусна інфекція» (2004)

Світлана Катоніна належить до покоління лікарів, які фактично сформували сучасну українську неонатологію. Її наукова та організаційна діяльність мала довготривалий вплив на систему охорони здоров’я матерів і дітей в Україні.

Чайка Андронік Архипович (1881–1968) — видатний лікар, науковець та організатор медичної служби. Він був доктором медицини (з 1914 року), професором, заслуженим діячем науки УРСР (1946) та генерал-майором медичної служби (1943).

Освіта і початок кар’єри

Закінчив Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі (1911). Розпочинав службу ще з 1902 року як медичний фельдшер у військових частинах, зокрема в Кременчуцькому лазареті. Після завершення навчання працював лікарем для удосконалення при Клінічному військовому госпіталі.

Науково-педагогічна діяльність

Його кар’єра тісно пов’язана з Києвом:

• доцент з урології Київського медичного інституту (1914–1922)
• завідувач відділу урології Київського військового госпіталю (з 1918)
• професор і завідувач кафедри урології Київського інституту удосконалення лікарів (з 1929)
• завідувач кафедри урології Київського медичного інституту (1945–1961)
• головний уролог МОЗ України (з 1953)

Військово-медична служба

Під час Другої світової війни відіграв важливу роль:

• керував хірургічною службою евакуйованого Київського військового госпіталю (Харків, Томськ, Балашов)
• був головним хірургом евакуаційного пункту 3-го Українського фронту (1943–1944)
• після війни — головний хірург і консультант Київського окружного військового госпіталю

Науковий внесок

Основні напрями його досліджень:

• хвороби та травми нирок і сечовидільної системи
• патології передміхурової залози та сім’яних канатиків
• гнійна хірургія
• кишкова непрохідність, апендицит
• лікування вогнепальних поранень грудної клітки

Важливим досягненням стало те, що він першим у СРСР виконав промежинну простатектомію, що стало значним кроком у розвитку урологічної хірургії.

Постать Андроніка Чайки є знаковою для становлення української урології та військової медицини. Його наукова і практична діяльність вплинула на розвиток хірургічної школи та підготовку лікарів упродовж кількох десятиліть.