Гамалія Микола Федорович (1859-1949) мікробіолог, епідеміолог, почесний академік Академії наук СРСР (1940), Академії медичних наук СРСР (1945). Заклав основи вчення про бактеріофаг, встановив роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу. Разом з І. Мечніковим створив (1886) першу в Росії і другу в світі (після Паризької) бактеріологічну станцію з антирабічним відділом, де вперше здійснив вакцинацію проти сказу. Відкрив руйнівні бактерії – бактеріолізини (1898), холероподібний пташиний вібріон, запропонував протихолерну вакцину. Засновник, редактор журналу «Гигиена и санитария».
Микола Федорович народився в Одесі. Вищу освіту здобув у Новоросійському університеті в Одесі (1880) та С.-Петербурзькій Військово-медичній академії (1883); працював в Одесі в міській лікарні в О. О. Мочутковського, а з часом заснував власну лабораторію. У 1886 р. Товариство лікарів Одеси відрядило М. Ф. Гамалію до Л. Пастера з метою вивчення бактеріології сказу і організації в Одесі щеплень проти цього захворювання. У 1886 р. разом з I. I. Мечниковим і Я. Ю. Бардахом організував в Одесі першу в Росії бактеріологічну станцію. Зазначена станція була другою в світі (першу створив Л. Пастер у Парижі в 1885 р.). З 1888 р. до 1896 р. працював за кордоном у лабораторіях Пастора (паралітичний сказ у людини), Бушара (лікувания запалення гіпертонічними розчинами) та Страуса (культура туберкульозу плівкою на бульйоні та отруйність мертвих туберкульозних бацил), при клініці Пастернацького (зміни бактерій під дією солей літію). У 1893 р. захистив докторську дисертацію «Этиология холеры с точки зрения экспериментальной патологии». У 1896-1910 рр. працював в Одесі.
Брав участь у боротьбі з чумою та холерою в Одесі. Викладав у різний час в Одесі (Новоросійський університет і курси Марголіна) та Юрʼїві (університет та курси Ростовцева); з 1912 р. очолював Віспощеплювальний інститут імені Дженнера (С. Петербург-Ленінград); у 1929-1938 рр. очолював Центральний інститут епідеміології і бактеріології; з 1938 р. – професор, завідувач кафедри мікробіології 2-го Московського медичного інституту. З 1939 р. – зав. лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології. У 1910-1913 рр. видавав журнал «Гігієна і санітарія». З 1939 р. був головою Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів і інфекціоністів; почесний академік АН СРСР (1940), дійсний член АМН СРСР (1945).
Автор близько 350 наукових публікацій. Вивчав засоби запобігання сказу, чумі, холері, сибірці, висипному тифові, туберкульозу.
Описав паралітичну форму сказу, вдосконалив вакцину проти цієї хвороби; відкрив холероподібний пташиний вібріон (Vibrio metchnikovii); М. Ф. Гамалія довів, що пташиний тип туберкульозних бацил відрізняється за низкою культуральних та патогенних властивостей від збудників туберкульозу великої рогатої худоби. У 1888 р. встановив, що туберкульозні тварини мають підвишену чутливість до деяких бактеріальних отрут (Кох зазначене явище спостерігав у 1890 р.); відкрив факт, що убиті туберкульозні бацили спричиняють ті ж зміни, що й живі. Зазначене відкриття отримало назву «некроту-беркульоз».
Микола Гамалія довів, що « … чума есть болезнь крыс, которая может переходить на человека». При цьому особливе значення в розповсюдженні чуми мають пароплавні щурі, які мають схильність до блукання та високу сприйнятливість до інфекції, спочатку як чинник передачі чуми від щурів до людини він помилково розглядав забруднений виділеннями щурів рис, але незабаром переконливо довів, що передача інфекції здійснюється через щурячих бліх; обгрунтував необхідність дератизації та дезінфекції як основних заходів боротьби з чумою; за ініціативи М. Ф. Гамале в 1902 р. в Одесі були організовані загони винищувачів щурів на суднах, в порту та в місті, впровадив у практику охорони здоровʼя обовʼязкове віспощеплення; довів вірусну природу чуми рогатої худоби та інфекційної анемії коней.
Заклав основи вчення про бактеріофат; зʼясував роль токсичних продуктів у патогенезі інфекційного процесу; велике значення мають праці, присвячені проблемі мінливості мікроорганізмів та питанням імунітету.
У перше запропонував вирощування туберкульозних бацил на поверхні рідкого живильного середовища; основні публікації: «Бактерийные яды» (1893); «Основы общей бактериологии» (1899), «Чума в Одессе» (1903-1904), «Оспопрививание» (1924) «Фильтрующиеся вирусы» (1930); «Учение об инфекции» (1931); «Основы иммунологии» (1928), «Биоло-гические процессы разрушения бактерий» (1934), «Грипп и борьба с ним» (1942), «Учебник медицинской микробиологии» (1943), «Собрание сочинений» т. 1-6. (1951-1964).