Українські лікарі за кордоном

Наукове видавництво Калішської академії ім. президента Станіслава Войцеховського у 2023 році переклало та видало польською мовою книжку Михайла Бойчака і Римми Лякіної «Українські лікарі за кордоном» (Польща 1920-1924, Чехословаччина 1922-1940) – «Ukraińscy lekarze za granicą» (Polska 1920-1924, Czechosłowacja 1922-1940). Українською мовою монографія була надрукована у 2009 році.

Автори використали матеріали маловідомих друкованих джерел (газети, часописи, трактати) та архівних документів, які лише недавно були введені до наукового обігу. Ця публікація розповідає про тяжкі та трагічні долі не лише українських лікарів, але і військовослужбовців, політичних діячів, відомих та невідомих представників української інтелігенції, які в роки визвольної боротьби (1918-1921) у складних політичних обставинах залишили Україну й опинились в еміграції в Польщі та Чехословаччині.

Українські війська в ході російсько-польської війни, зазнаючи поразки від більшовицьких військ, відійшли на територію Польщі, де були роззброєні і розміщені в спеціальних таборах у Вадовицях, Ланцуті, Петракові, Олександрові, Щипіорні, Каліші, Пикулицях, Стржалково тощо. Всього на території Польщі було майже два десятки спеціальних таборів для вояків Армії УНР, через які пройшло майже 200 тисяч українців.

Майже всі табори були збудовані ще під час Першої світової війни і були у жалюгідному стані, напівзруйновані, занедбані, з прогнилими дахами і стінами, вибитими дверима і вікнами. Будівлі ці були або бараками, або землянками. Не було не лише постільної білизни, досить часто бракувало матраців і ковдр, дерев’яних нар. Побут вояків-українців був позначений значними труднощами, що було зумовлено перенаселеністю табору, жорстким режимом утримання інтернованих, обмеженням можливості тимчасово залишати табір, неготовністю таборової комендатури йти назустріч інтернованим у вирішенні їх найнагальніших проблем. Дуже поганим було харчування, його завжди було мало, а інколи взагалі видавали зіпсовані продукти. Також бракувало засобів гігієни, навіть мила було недостатньо. Особливо важким було становище в таборах у холодну пору року, коли бараки не оплювалися, чи опалювалися недостатньо. Через це смертність значно зростала.

У багатьох таборах були групи полонених червоноармійців з більшовицькими агітаторами в їх середовищі, що значно погіршувало моральний стан ув’язнених вояків УНР. Також було заборонено співати пісні навіть поза табором.

Все це посилювалися неприхильністю, недоброзичливістю, навіть ворожим ставленням до інтернованих вояків-українців з боку окремих службовців комендатури табору (інколи навіть образливим ставленням до таборян), дріб’язковим втручанням коменданта табору у внутрішнє життя українського вояцтва.

Це призводило до деморалізації тієї частини інтернованого українських полонених, які не мали стійких національно-державницьких переконань. У цих умовах конче необхідним було скріпити моральний дух таборян, чим опікувались культурно-освітні відділи дивізій. У таборах діяли школи підстаршин, загально-освітні школи, наукові, історичні, художні гуртки, театри. У таких театрах актори-аматори пропонували вистави за п’єсами українських драматургів. Українці власними силами видавали періодику українською мовою, наприклад, щомісячник «Запорожець», тижневик «Запорожська думка», часопис «Думка» та сатиричні журнали «Жало» і «Комар». Значну гуманітарну допомогу інтернованим надавала таборова філія YMCA, яка попри антиукраїнську позицію її очільників об’єктивно змінювала життя інтернованих на краще. Об’єктом особливих її турбот, так само як Союзу Українок були жінки і діти, які потребували забезпечення хоча би мінімальних умов існування у таборовому просторі.

15 травня 1921 року з командним складом Армії УНР зустрівся Маршалок Польщі Юзеф Пілсудський. Саме тоді, знаючи про тяжке становище інтернованих вояків, він сказав так часто цитовану фразу: «Я перепрошую Вас, панове, я дуже Вас перепрошую».

Так було тоді, коли Польща сама ледве відновлювалася російського поневолення. Проте є символічним, що через 100 років під час чергової навали московщини на Україну, польський президент Анджей Дуда у своєму виступі у Верховній Раді України 22 травня 2022 року заявив: «Я хотів би, щоб ви знали, що ваші близькі – дружини, батьки, діти, онуки, ті, хто був змушений виїхати з України до Польщі, втікаючи від небезпек війни – вони не біженці в нашій країні. Вони наші гості. Ми запевняємо вас, що коли ви завзято боретеся за незалежність своєї країни, вони в безпеці в польських домівках». Коли у Польщі з’явилися можливості – вона надає допомогу і ця допомога нині безпрецедентна.

Книжка «Ukraińscy lekarze za granicą» (Polska 1920-1924, Czechosłowacja 1922-1940) із посвятою одного з авторів професора, доктора медичних наук Михайла Бойчака подарована Польській медичній бібліотеці ім. проф. Збіґнєва Реліґи при Національній науковій медичні бібліотеці України. Сподіваємося, вона зацікавить усіх, хто любить історію і шанує минуле наших народів.

Публікації на цю тему

Наукове видавництво Калішської академії ім. президента Станіслава Войцеховського у 2023 році переклало та видало польською мовою книжку Михайла Бойчака і Римми Лякіної «Українські лікарі за кордоном» (Польща 1920-1924, Чехословаччина 1922-1940) - «Ukraińscy lekarze za granicą» (Polska 1920-1924, Czechosłowacja 1922-1940). Українською мовою монографія була надрукована у 2009 році. Автори використали матеріали маловідомих друкованих джерел (газети, часописи, трактати) та архівних документів, які лише недавно були введені до наукового обігу. Ця публікація розповідає про тяжкі та трагічні долі не лише українських лікарів, але і військовослужбовців, політичних діячів, відомих та невідомих представників української інтелігенції, які в роки визвольної боротьби (1918-1921) у складних політичних обставинах залишили Україну й опинились в еміграції в Польщі та Чехословаччині. Українські війська в ході російсько-польської війни, зазнаючи поразки від більшовицьких військ, відійшли на територію Польщі, де були роззброєні і розміщені в спеціальних таборах у Вадовицях, Ланцуті, Петракові, Олександрові, Щипіорні, Каліші, Пикулицях, Стржалково тощо. Всього на території Польщі було майже два десятки спеціальних таборів для вояків Армії УНР, через які пройшло майже 200 тисяч українців. Майже всі табори були збудовані ще під час Першої світової війни і були у жалюгідному стані, напівзруйновані, занедбані, з прогнилими дахами і стінами, вибитими дверима і вікнами. Будівлі ці були або бараками, або землянками. Не було не лише постільної білизни, досить часто бракувало матраців і ковдр, дерев'яних нар. Побут вояків-українців був позначений значними труднощами, що було зумовлено перенаселеністю табору, жорстким режимом утримання інтернованих, обмеженням можливості тимчасово залишати табір, неготовністю таборової комендатури йти назустріч інтернованим у вирішенні їх найнагальніших проблем. Дуже поганим було харчування, його завжди було мало, а інколи взагалі видавали зіпсовані продукти. Також бракувало засобів гігієни, навіть мила було недостатньо. Особливо важким було становище в таборах у холодну пору року, коли бараки не оплювалися, чи опалювалися недостатньо. Через це смертність значно зростала. У багатьох таборах були групи полонених червоноармійців з більшовицькими агітаторами в їх середовищі, що значно погіршувало моральний стан ув’язнених вояків УНР. Також було заборонено співати пісні навіть поза табором. Все це посилювалися неприхильністю, недоброзичливістю, навіть ворожим ставленням до інтернованих вояків-українців з боку окремих службовців комендатури табору (інколи навіть образливим ставленням до таборян), дріб'язковим втручанням коменданта табору у внутрішнє життя українського вояцтва. Це призводило до деморалізації тієї частини інтернованого українських полонених, які не мали стійких національно-державницьких переконань. У цих умовах конче необхідним було скріпити моральний дух таборян, чим опікувались культурно-освітні відділи дивізій. У таборах діяли школи підстаршин, загально-освітні школи, наукові, історичні, художні гуртки, театри. У таких театрах актори-аматори пропонували вистави за п’єсами українських драматургів. Українці власними силами видавали періодику українською мовою, наприклад, щомісячник «Запорожець», тижневик «Запорожська думка», часопис «Думка» та сатиричні журнали «Жало» і «Комар». Значну гуманітарну допомогу інтернованим надавала таборова філія YMCA, яка попри антиукраїнську позицію її очільників об'єктивно змінювала життя інтернованих на краще. Об'єктом особливих її турбот, так само як Союзу Українок були жінки і діти, які потребували забезпечення хоча би мінімальних умов існування у таборовому просторі. 15 травня 1921 року з командним складом Армії УНР зустрівся Маршалок Польщі Юзеф Пілсудський. Саме тоді, знаючи про тяжке становище інтернованих вояків, він сказав так часто цитовану фразу: «Я перепрошую Вас, панове, я дуже Вас перепрошую». Так було тоді, коли Польща сама ледве відновлювалася російського поневолення. Проте є символічним, що через 100 років під час чергової навали московщини на Україну, польський президент Анджей Дуда у своєму виступі у Верховній Раді України 22 травня 2022 року заявив: «Я хотів би, щоб ви знали, що ваші близькі – дружини, батьки, діти, онуки, ті, хто був змушений виїхати з України до Польщі, втікаючи від небезпек війни – вони не біженці в нашій країні. Вони наші гості. Ми запевняємо вас, що коли ви завзято боретеся за незалежність своєї країни, вони в безпеці в польських домівках». Коли у Польщі з'явилися можливості – вона надає допомогу і ця допомога нині безпрецедентна. Книжка «Ukraińscy lekarze za granicą» (Polska 1920-1924, Czechosłowacja 1922-1940) із посвятою одного з авторів професора, доктора медичних наук Михайла Бойчака подарована Польській медичній бібліотеці ім. проф. Збіґнєва Реліґи при Національній науковій медичні бібліотеці України. Сподіваємося, вона зацікавить усіх, хто любить історію і шанує минуле наших народів.