Календар медицини

Олександр Петрович Яворовський (1951) — український учений у галузі гігієни праці, токсикології та профілактичної медицини, академік Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Його наукова та педагогічна діяльність пов’язана з дослідженням впливу хімічних речовин і фізичних чинників виробничого середовища на здоров’я людини, розробленням гігієнічних нормативів і впровадженням профілактичних заходів для збереження професійного здоров’я працівників.

Освіта та професійний шлях

У 1969 році Олександр Петрович вступив на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця. Після завершення навчання продовжив наукову діяльність у галузі гігієни праці.

З 1 вересня 1975 року його професійний шлях пов’язаний із Національним медичним університетом імені О. О. Богомольця, де він розпочав роботу аспірантом кафедри гігієни праці. Згодом пройшов шлях від молодого науковця до провідного вченого та керівника кафедри.

У 1991 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1992 році отримав вчене звання професора.

З 1993 року Олександр Петрович очолює кафедру, яка сьогодні має назву кафедри гігієни, екологічного і професійного здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. З 2003 року також обіймав посаду проректора з науково-педагогічної роботи.

У 2001 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України». У 2017 році його обрано академіком Національної академії медичних наук України за спеціальністю «Токсикологія, хімічна безпека».

Основні напрями наукової діяльності

Олександр Яворовський є одним із провідних українських фахівців у галузі гігієни праці та токсикології хімічних сполук. Його дослідження спрямовані на виявлення небезпечних чинників виробничого середовища, оцінювання їхнього впливу на організм людини та розроблення науково обґрунтованих методів профілактики професійних захворювань.

Основними напрямами його наукової діяльності є:

• Гігієна і токсикологія полімерів. Дослідження біологічної дії синтетичних полімерів, пластмас, епоксидних смол, лакофарбових матеріалів та інших хімічних сполук.
• Професійне здоров’я. Вивчення закономірностей формування умов праці та впливу виробничих чинників на здоров’я працівників.
• Комбінована дія шкідливих чинників. Дослідження впливу поєднаних фізичних і хімічних факторів, зокрема іонізуючого випромінювання, пестицидів і солей важких металів.
• Токсикологічна оцінка хімічних речовин. Вивчення токсичних, алергенних, мутагенних, ембріотоксичних і гонадотоксичних властивостей сполук залежно від їхньої хімічної будови.
• Гігієнічне нормування. Розроблення нормативів і методів оцінювання ризиків впливу небезпечних речовин на працівників.
• Новітні матеріали. Дослідження потенційної ушкоджувальної дії наночастинок металів на молекулярному та генетичному рівнях.
• Наукові розробки та практичне значення

Важливим результатом діяльності професора Яворовського стало поглиблення наукових уявлень про токсикологічні властивості епоксидних смол та інших синтетичних матеріалів, які використовуються в промисловості.

Учений провів системні гігієнічні й епідеміологічні дослідження умов праці на виробництвах епоксидних матеріалів. На основі вивчення характеристик понад 160 нових епоксидних смол, клеїв, лаків, фарб і компаундів були встановлені параметри їхньої токсичності та небезпечності, а також досліджені механізми ушкоджувальної дії на організм людини.

Олександр Петрович розробляв і впроваджував у практику державного санітарно-епідеміологічного нагляду державні стандарти, гігієнічні нормативи, санітарні правила та токсикологічні паспорти хімічних речовин.

Ці напрацювання сприяли вдосконаленню системи оцінювання професійних ризиків, профілактиці шкідливого впливу виробничих чинників і формуванню вимог до безпечнішого використання хімічних матеріалів.

Наукова та педагогічна спадщина

Олександр Петрович Яворовський приділяє значну увагу підготовці медичних кадрів і розвитку профілактичної медицини. Його викладацька діяльність охоплює навчання студентів, підготовку науковців і розроблення навчально-методичних матеріалів з гігієни праці, токсикології та громадського здоров’я.

Він є автором понад 600 наукових праць, серед яких монографії, підручники, навчальні посібники, методичні рекомендації та інформаційні листи. Під його науковим керівництвом виконувалися докторські й кандидатські дисертаційні дослідження.

Серед відомих праць ученого:

• «Профилактика профинтоксикаций при производстве и применении эпоксидных смол» (1985).
• «Загальна гігієна: пропедевтика гігієни» (1997).
• «Гігієна праці» (2000).
• «Гигиеническая диагностика радиационного фактора и его коррекция» (2001).
• «Комунальна гігієна» (2004).
• «Гігієна праці: методи досліджень та санітарно-епідеміологічний нагляд» (2005).
• «Довідник гігієнічних та екологічних нормативів в об’єктах довкілля» (2009).
• «Гігієна праці» — національний підручник (2011).
• «Охорона праці в медичній галузі» (2015).

Його підручники й навчальні посібники використовуються в підготовці фахівців медичного профілю та сприяють розвитку української школи профілактичної медицини.

Державні нагороди та професійне визнання

Наукові здобутки Олександра Петровича Яворовського відзначені державними та академічними нагородами.

У 1997 році він став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки за підручник «Загальна гігієна (пропедевтика гігієни)». У 2001 році отримав премію Академії медичних наук України за наукові праці, присвячені комбінованій дії екзогенних хімічних речовин і радіонуклідів. У 2004 році був відзначений академічною премією за підручник «Комунальна гігієна».

У 2009 році його наукову роботу з історії гігієни праці та повернення імен репресованих учених-гігієністів також відзначено академічною премією.

Серед інших нагород — орден «За заслуги» III ступеня, почесні грамоти Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України, відзнака «Знак пошани НАМН України».

Олександр Петрович є дійсним членом Міжнародної академії наук екологічної безпеки та бере участь у роботі наукових і фахових організацій, пов’язаних із гігієнічним нормуванням, токсикологією та професійним здоров’ям.

Внесок у розвиток української профілактичної медицини

Наукова діяльність Олександра Петровича Яворовського поєднує фундаментальні токсикологічні дослідження з практичними завданнями охорони здоров’я. Його роботи сприяють удосконаленню оцінювання небезпечних хімічних речовин, розвитку гігієнічного нормування та формуванню наукових підходів до профілактики професійних захворювань.

Багаторічна праця вченого в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця, підготовка наукових кадрів і створення навчальної літератури стали вагомим внеском у розвиток української гігієни праці, токсикології та профілактичної медицини.

Відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. З 2015 року є державним святом і неробочим днем.

Джуль Павло Іванович (1921 — 2015) — український лікар-отоларинголог, клінічний професор Вейнського університету в Детройті (США), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, президент Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ) у 1992–2000 роках, багаторічний головний редактор журналу «Лікарський вісник». Він зробив вагомий внесок у розвиток української медичної науки за кордоном, збереження національної медичної термінології та зміцнення професійних зв’язків між українськими лікарями в різних країнах.

Освіта та професійний шлях

Павло Іванович Джуль народився 14 жовтня 1921 року в селі Мильне на Тернопільщині. Медичну освіту розпочав у Львівському університеті, де навчався у 1942–1943 роках, а продовжив у Ґрацькому університеті в Австрії у 1944–1945 роках. У 1948 році закінчив медичний факультет Іннсбруцького університету.

У 1949 році емігрував до США та оселився в Детройті. Після проходження шпитальної практики й нострифікації диплома розпочав лікарську практику, яка згодом стала основою для створення власної отоларингологічної клініки.

У 1957–1960 роках спеціалізувався з отоларингології у Вейнському університеті в Детройті. Надалі працював у цьому закладі викладачем, асистентом, а згодом професором кафедри оториноларингології. З 1960 року його діяльність була тісно пов’язана з клінічною та педагогічною роботою університету.

Паралельно Павло Джуль розвивав приватну лікарську практику, спеціалізувався на захворюваннях вуха, горла й носа та долучався до професійного життя американської медичної спільноти.

Наукова діяльність та професійні здобутки

Основними напрямами наукових інтересів Павла Джуля були отоларингологія, відновлювальна хірургія середнього вуха, захворювання ЛОР-органів, медична етика та історія української медицини.

Він досліджував проблеми отосклерозу, порушень звукопроведення, паралічу лицевого нерва та можливостей відновлення функцій і зовнішнього вигляду обличчя. Його професійна діяльність поєднувала клінічну практику, викладання, наукові публікації та популяризацію медичних знань українською мовою.

Павло Іванович очолював Мічиганське отоларингологічне товариство у 1970–1971 роках, а Детройтське отоларингологічне товариство — у 1973–1974 роках. Був членом Американської колегії хірургів та почесним членом Українського лікарського товариства Північної Америки.

У 1996 році йому присвоєно звання почесного доктора Одеського медичного університету, а в 1998 році — Львівського медичного університету.

Розвиток української медичної спільноти за кордоном

Важливою складовою життя Павла Джуля була громадська діяльність, спрямована на підтримку українських лікарів за кордоном і розвиток міжнародної співпраці.

Він був співзасновником Українського лікарського товариства Північної Америки та очолював його Мічиганський відділ. У 1990 році став дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, а також очолив його осередок у Детройті.

У 1992–2000 роках Павло Іванович був президентом Світової федерації українських лікарських товариств. За його керівництва продовжувалося зміцнення зв’язків між українськими медиками в Україні та діаспорі, організовувалися міжнародні конгреси й наукові зустрічі.

Значну увагу він приділяв поверненню українських лікарів до спільного наукового простору після відновлення незалежності України. Завдяки його діяльності професійні контакти між медичними товариствами України, США та Канади стали важливим чинником розвитку української медичної науки.

Редакторська діяльність і розвиток української медичної термінології

Одним із найвагоміших напрямів діяльності Павла Джуля була багаторічна редакторська робота. У 1967–2003 роках він обіймав посаду головного редактора журналу «Лікарський вісник» — фахового видання Українського лікарського товариства Північної Америки.

Під його керівництвом журнал залишався важливою платформою для публікації наукових праць, висвітлення історії української медицини, обговорення професійних проблем і збереження української медичної мови в діаспорі.

Павло Іванович також редагував видання, присвячені історії української медицини та діяльності лікарських товариств. Він долучався до підготовки англомовної «Енциклопедії України», редагуючи статті медичної тематики.

Особливе місце в його діяльності посідала підтримка української медичної термінології. Він був співавтором англо-українського словника медичних термінів та надавав матеріальну й наукову допомогу Львівському медичному університету в підготовці двох видань «Ілюстрованого медичного словника Дорланда (англо-українського)» у двох томах, що вийшли у 2002 та 2007 роках.

Ця робота сприяла розвитку української медичної лексикографії та забезпеченню лікарів і студентів якісними фаховими джерелами українською мовою.

Основні наукові праці

Павло Джуль є автором наукових публікацій з отоларингології, медичної етики, історії медицини та професійної діяльності українських лікарів.

Серед його відомих праць:

«Лікування отосклерози давніше і тепер» (1962) — огляд розвитку підходів до лікування отосклерозу.

«Параліч лицевого нерва» (1971) — праця, присвячена проблемі ураження лицевого нерва.

«Звукопровідна глухота у дітей шкільного віку» (1974) — дослідження порушень слуху в дітей.

«Професійні досягнення українських лікарів у ЗСА і Канаді» (1975) — огляд внеску українських медиків у розвиток медицини в Північній Америці.

«Співучасть лікарів у виконанні смертного вироку» (1980) — праця з проблем медичної етики.

«Реабілітація лиця» (1985) — дослідження питань відновлення функцій і зовнішнього вигляду обличчя.

Його наукова спадщина відображає широкий спектр інтересів — від клінічної отоларингології до етичних проблем медицини та збереження професійної пам’яті українських лікарів.

Вшанування пам’яті

У 1996 році Павло Джуль отримав звання почесного доктора Одеського медичного університету, а в 1998 році — Львівського медичного університету. Ці відзнаки засвідчили визнання його внеску в українську медичну науку та співпрацю з медичними закладами України.

Павло Іванович Джуль помер 2 листопада 2015 року в Детройті, США. Його життєвий шлях став прикладом поєднання високого професіоналізму, відданості медицині та активної громадської позиції.

Пам’ять про Павла Джуля зберігається в історії української отоларингології, діяльності українських лікарських товариств за кордоном і розвитку національної медичної термінології. Його багаторічна праця сприяла зміцненню зв’язків між українськими медиками різних поколінь і країн, а також збереженню української мови в міжнародному медичному середовищі.

Ледощук Борис Олександрович (1946) – український лікар-гігієніст, епідеміолог, доктор медичних наук, професор. Його наукова та практична діяльність пов’язана з вивченням медичних наслідків Чорнобильської катастрофи, розвитком радіаційної епідеміології, створенням інформаційних систем для моніторингу здоров’я населення та вдосконаленням організації охорони здоров’я.

Важливе місце в його професійній діяльності посідають дослідження впливу іонізуючого випромінювання на організм людини та розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.

Освіта та професійний шлях

У 1970 році Борис Олександрович закінчив Благовєщенський медичний інститут у Російській Федерації, де надалі працював до 1975 року. Після цього продовжив професійну діяльність в Інституті клінічної та експериментальної медицини Сибірського відділення Академії медичних наук СРСР у Новосибірську.

Повернувшись до України, працював у системі охорони здоров’я. У 1978–1986 роках обіймав лікарські посади, а в 1986–1988 роках був заступником начальника Головного управління лікувально-профілактичної допомоги дорослим Міністерства охорони здоров’я УРСР.

У 1988 році очолив лабораторію епідеміологічних ефектів професійного опромінення в установі, що згодом увійшла до структури Національного наукового центру радіаційної медицини НАМН України в Києві. З 2000 року керував лабораторією сполучених і комбінованих ефектів радіації, а з 2010 року — лабораторією медико-інформаційних технологій цього центру.

У 1994 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 2004 році отримав вчене звання професора.

Участь у подоланні медичних наслідків Чорнобильської катастрофи

Одним із головних напрямів діяльності Бориса Ледощука стало вивчення довгострокових медичних наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Він брав участь у ліквідації наслідків катастрофи та розробленні системи медичного спостереження за постраждалими. Особливе значення мала його робота над створенням Державного розподіленого реєстру осіб, які зазнали радіаційного впливу внаслідок аварії на ЧАЕС.

Такий реєстр був важливим інструментом систематизації медичних даних, спостереження за станом здоров’я постраждалих і проведення подальших епідеміологічних досліджень.

Наукові інтереси Бориса Олександровича охоплювали також оцінювання ризику розвитку лейкемії серед учасників аварійних робіт на ЧАЕС у різні періоди після катастрофи. Дослідження були спрямовані на виявлення закономірностей між радіаційним опроміненням і віддаленими наслідками для здоров’я.

Наукові дослідження та основні напрями роботи

Наукова діяльність Бориса Ледощука поєднує радіаційну гігієну, епідеміологію, соціальну медицину та медичну інформатику.

Основними напрямами його досліджень є:

• Радіаційна епідеміологія. Вивчення віддалених наслідків впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я людини.
• Епідеміологічний моніторинг. Розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.
• Професійне здоров’я. Дослідження стану здоров’я працівників атомної енергетики та промисловості.
• Медичні інформаційні системи. Створення підходів до накопичення, систематизації й аналізу медичної інформації.
• Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Удосконалення управління медичною допомогою та використання епідеміологічних даних для планування профілактичних заходів.

Окрему увагу вчений приділяв поєднаній дії радіації та інших несприятливих чинників, а також можливостям використання інформаційних технологій для оцінювання ризиків і планування медичного спостереження.

Діяльність у сфері управління охороною здоров’я

Борис Олександрович мав значний досвід організаційної роботи. У 1995–2000 роках він очолював медико-санітарне управління департаменту атомної енергетики Міністерства енергетики України. На цій посаді займався питаннями медичного забезпечення працівників атомної енергетики та промисловості.

У 2002–2004 роках працював професором кафедри радіології Київської медичної академії післядипломної освіти.

У 2003–2010 роках очолював кафедру соціальної гігієни й організації охорони здоров’я з підвищенням кваліфікації керівних кадрів охорони здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

За час його керівництва кафедрою було посилено наукову та навчальну роботу, розширено склад викладачів і підготовлено нові наукові дослідження. За даними університету, у цей період було захищено дві докторські та три кандидатські дисертації, опубліковано близько 100 наукових статей і чотири монографії, зокрема з доказової медицини та клінічної епідеміології.

Основні наукові праці

Науковий доробок Бориса Олександровича Ледощука охоплює радіаційну епідеміологію, медичну інформатику, доказову медицину й організацію охорони здоров’я.

Серед його відомих праць:

«Государственный Распределенный регистр лиц, подвергшихся радиационному воздействию в результате аварии на Чернобыльской АЭС» (1991) — праця, присвячена створенню системи обліку та медичного спостереження за постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи.

«Доказова медицина» (2009) — навчальне видання, присвячене принципам використання наукових доказів у медичній практиці.

«Клінічна епідеміологія — наукова основа доказової медицини» (2010) — праця про значення епідеміологічних методів для оцінювання ефективності медичних втручань і прийняття клінічних рішень.

«Чернобыльские события: долгий путь к истине» (2012) — публікація, присвячена осмисленню подій Чорнобильської катастрофи та їхніх наслідків.

«Концепція створення та розвитку інформаційної системи в Національному науковому центрі радіаційної медицини НАМН України на період з 2012 до 2020 року» (2013) — робота з питань розвитку медичних інформаційних технологій.

Борис Олександрович також є співавтором розділу в книзі «Чернобыльская катастрофа» (1995), присвяченій медичним та іншим наслідкам аварії на Чорнобильській АЕС.

Внесок у розвиток української медицини

Наукова й організаційна діяльність Бориса Олександровича Ледощука поєднує дослідження впливу радіації на здоров’я людини з практичними завданнями охорони здоров’я.

Його робота над створенням реєстру постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, розвитком епідеміологічного моніторингу та впровадженням медичних інформаційних систем стала важливою частиною формування наукових підходів до довгострокового спостереження за здоров’ям населення.

Досвід ученого в радіаційній епідеміології, соціальній медицині та організації охорони здоров’я відображає значення міждисциплінарних досліджень для профілактики захворювань і вдосконалення системи медичної допомоги.

М’ясніков Віктор Георгійович (1936 — 2016) — український лікар-фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук, професор, організатор медичної освіти та один із фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток української фтизіатрії. Його наукова діяльність була присвячена вдосконаленню лікування туберкульозу, дослідженню особливостей перебігу захворювання в пацієнтів старшого віку та вивченню впливу супутніх патологій на ефективність протитуберкульозної терапії.

Освіта та професійний шлях

Віктор Георгійович народився 24 листопада 1936 року в місті Лепель, нині Вітебської області Білорусі. У 1960 році закінчив Київський медичний інститут, після чого працював лікарем.

У 1965–1969 роках його професійна діяльність була пов’язана з Київським науково-дослідним інститутом туберкульозу і грудної хірургії, нині — Інститутом фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського НАМН України.

З 1969 року працював у системі післядипломної медичної освіти в Києві, де поєднував наукові дослідження з викладацькою та організаційною діяльністю.

У 1987–1991 роках обіймав посаду проректора з наукової роботи, а в 1992–2006 роках — проректора з навчальної роботи Національної медичної академії післядипломної освіти. Водночас у 1989–2014 роках очолював кафедру туберкульозу.

У 1988 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1989 році отримав вчене звання професора.

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Віктора М’яснікова охоплювали фтизіатрію, пульмонологію, клінічну біохімію, ендокринологію та геріатрію. Особливу увагу він приділяв проблемам лікування туберкульозу в пацієнтів похилого й старечого віку, а також особливостям перебігу захворювання за наявності супутніх патологій.

Основними напрямами його наукової роботи були:

• Клінічна фтизіатрія. Удосконалення підходів до діагностики та лікування туберкульозу.
• Туберкульоз у пацієнтів старшого віку. Дослідження особливостей перебігу хвороби та підвищення ефективності лікування в літніх людей.
• Супутні захворювання. Вивчення порушень обміну речовин у хворих на туберкульоз із патологіями серцево-судинної та ендокринної систем.
• Патогенетична терапія. Дослідження можливостей комплексного лікування з урахуванням механізмів розвитку захворювання та супутніх порушень.
• Пульмонологія. Розвиток наукових підходів до вивчення захворювань органів дихання та вдосконалення методів їх діагностики.

Наукова діяльність професора М’яснікова була спрямована на індивідуалізацію лікування туберкульозу з урахуванням віку пацієнта, супутніх захворювань і особливостей реакції організму на протитуберкульозні препарати.

Педагогічна та організаційна діяльність

Важливим напрямом роботи Віктора Георгійовича була підготовка лікарів-фтизіатрів і розвиток післядипломної медичної освіти. Як завідувач кафедри та проректор він брав участь у вдосконаленні навчального процесу, організації наукових досліджень і підвищенні кваліфікації медичних працівників.

У період його керівництва кафедрою проводилися дослідження особливостей перебігу й лікування туберкульозу легень за наявності супутніх захворювань серцево-судинної та ендокринної систем, а також хронічних неспецифічних захворювань легень.

Віктор М’ясніков також був головним редактором наукового журналу «Медичний всесвіт» із 2002 року. На цій посаді він сприяв поширенню наукових результатів і розвитку професійної комунікації серед медиків.

Основні наукові праці

Віктор Георгійович М’ясніков є співавтором наукових праць, підручників і навчальних посібників, присвячених туберкульозу, епідеміології, пульмонології та лікуванню захворювань органів дихання.

Серед його відомих праць:

«Этиопатогенетическая терапия больных туберкулезом пожилого и старческого возраста» (1982) — дослідження підходів до комплексного лікування туберкульозу в пацієнтів старшого віку.

«Епідеміологія» (1988) — навчальне видання з питань епідеміології.

«Фтизіатрія» (1996) — праця, присвячена діагностиці, лікуванню та профілактиці туберкульозу.

«Лікування туберкульозу» (1996) — видання з питань терапії туберкульозної інфекції.

«Ендоскопія легенів» (2007) — навчальний посібник із методів ендоскопічного дослідження органів дихання.

«Протитуберкульозна імунізація в Україні в умовах епідемії туберкульозу» (2009) — наукова праця, присвячена питанням протитуберкульозної імунопрофілактики.

Ці роботи стали частиною навчальної та наукової літератури, що використовувалася для підготовки медичних фахівців і вдосконалення професійних знань у галузі фтизіатрії.

Внесок у розвиток української фтизіатрії

Віктор Георгійович М’ясніков належить до покоління українських медиків, які поєднували клінічну практику, наукові дослідження, викладання та управління медичною освітою.

Його багаторічна діяльність сприяла розвитку фтизіатрії та пульмонології, поглибленню знань про особливості перебігу туберкульозу за наявності супутніх захворювань і вдосконаленню підготовки лікарів.

Наукова й педагогічна спадщина професора Віктора М’яснікова зберігає значення для історії української медичної науки та розвитку післядипломної освіти лікарів.

Сьогодні українською розмовляють понад 45 млн людей у всьому світі, і носіїв її дедалі більшає. Молодь активно популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні.

Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються. Вона вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю після італійської.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Цю назву почали вживати з XVI ст. Видання «Енеїди» Івана Котляревського ознаменувало початок формування української літературної мови.

Упродовж століть мова зазнавала утисків з боку держав, до яких входили українські землі. Але чи не найбільше заборон було у росії. Починаючи від наказу Петра І (1720) про заборону друкувати книги на Україні і вилучати церковні тексти, написані українською, до постанови ЦК ВКП (б) про припинення українізації (1932), закриття українських шкіл на Кубані (1933), масове знищення українських діячів культури, історичних пам’яток тощо.

Слід зазначити, що, крім Європи, українська поширена і у західній півкулі, а в окрузі Кук, штат Іллінойс, США вона має напівофіційний статус.

Наприкінці хотілося б пригадати слова Івана Огієнка: «Мова – то серце народу».