Календар медицини

Голігорський Соломон Давидович (1911-1985) лікар-уролог, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки Молдавської РСР.

Освіта та початок професійної діяльності

Соломон Давидович Голігорський народився 27 вересня 1911 року в Одесі.

У 1934 році закінчив Яський університет у Румунії. До 1940 року працював лікарем у Бухаресті.

У роки Другої світової війни працював у Російській Федерації та Середній Азії.

Після завершення війни продовжив професійну та науково-педагогічну діяльність у Кишиневі, де працював упродовж 1945–1966 років.

Наукова та педагогічна діяльність

• У 1961 році Соломону Давидовичу Голігорському присуджено науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1964 році він отримав вчене звання професора.
• У 1966 році Голігорський переїхав до Києва та розпочав роботу в Київському медичному інституті.
• У 1966–1968 та 1970–1979 роках він очолював кафедру урології Київського медичного інституту.
• Одночасно працював у Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології, де до 1973 року завідував відділом хірургічної нефрології.

Наукові дослідження

Наукові інтереси Соломона Давидовича охоплювали важливі проблеми урології та нефрології.

Він досліджував:

• діагностику урологічних захворювань;
• проблеми лікування пієлонефриту;
• ниркову недостатність;
• питання хірургічної нефрології;
• пластичні операції в урології.

Окремий напрям його роботи був пов’язаний із розвитком реконструктивних методів лікування в урології.

Основні наукові праці

Соломон Давидович Голігорський є автором і співавтором низки фундаментальних праць з урології та нефрології.

Серед них:

• «Очерки урологической диагностики» — Кишинів, 1966, 1971;
• «Острая почечная недостаточность» — Київ, 1969, у співавторстві;
• «Основы детской урологии и нефрологии» — Київ, 1973, у співавторстві;
• «Гидронефротическая трансформация» — Київ, 1975, у співавторстві;
• «Пиелонефрит» — Москва, 1977, у співавторстві;
• «Почечнокаменная болезнь» — Київ, 1978, у співавторстві.

Його наукові праці охоплювали питання діагностики та лікування захворювань нирок і сечовидільної системи та були частиною розвитку урологічної й нефрологічної науки того часу.

Визнання

У 1966 році Соломону Давидовичу Голігорському присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки Молдавської РСР».

Його професійна діяльність була пов’язана не лише з практичною медициною, а й із підготовкою лікарів та розвитком наукової школи урології.

Останні роки життя

У 1980 році Соломон Давидович Голігорський емігрував до Ізраїлю, а згодом переїхав до США.

Помер 11 липня 1985 року у США.

Наукова спадщина

Професор Соломон Давидович Голігорський залишив помітний слід в історії урології та нефрології. Його професійна діяльність була пов’язана з розвитком діагностики урологічних захворювань, лікуванням патології нирок, проблемами ниркової недостатності та вдосконаленням пластичних операцій в урології.

Значна частина його професійного життя була пов’язана з Києвом, де він очолював кафедру урології Київського медичного інституту та відділ хірургічної нефрології Київського НДІ урології та нефрології.

Анкін Микола Львович (1966) – ортопед-травматолог, доктор медичних наук, професор.

Освіта та професійний шлях

У 1989 році Микола Львович закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця, після чого пройшов інтернатуру за спеціальністю «травматологія та ортопедія».

Професійну діяльність розпочав лікарем ортопедом-травматологом Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. У подальшому працював заступником директора клініки політравми, завідував ортопедо-травматологічним центром Київської обласної клінічної лікарні, а з 2005 року очолював цю лікарню.

Наукова діяльність

У 1992 році здобув ступінь кандидата медичних наук, а у 2005 році захистив докторську дисертацію на тему «Традиційний та малоінвазивний остеосинтез в травматології». У роботі було обґрунтовано та розроблено підходи до малоінвазивного остеосинтезу, спрямовані, зокрема, на збереження кровопостачання в зоні перелому.

У 2013 році Миколі Львовичу присвоєно вчене звання професора.

Його наукові інтереси охоплюють хірургію пошкоджень тазу та кульшової западини, лікування політравми, складних переломів, перипротезних ускладнень, остеомієліту, а також первинне та ревізійне ендопротезування кульшового і колінного суглобів.

Педагогічна діяльність

Багато років Микола Львович поєднує практичну медицину з педагогічною та науковою діяльністю. З 2007 року він очолював кафедру ортопедії і травматології №2 НУОЗ України імені П.Л. Шупика. Після реорганізації кафедр у 2022 році очолив об’єднану кафедру ортопедії і травматології.

Науковий доробок

Микола Львович є автором понад 200 наукових праць, серед яких публікації у міжнародних наукових виданнях. Також у його доробку — монографії та наукові винаходи у сфері травматології та ортопедії.

Сьогодні

У 2026 році Микола Анкін продовжує поєднувати клінічну, наукову та педагогічну діяльність. У червні 2026 року його призначено виконувачем обов’язків директора Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги.

Легоцький Тиводар (Теодор) Яношович (1830 – 1915) — юрист, природодослідник, археолог, краєзнавець, історик.

Народився в с. Фужині поблизу сучасного м. Рієка (Хорватія).

Освіта та рання діяльність

• 1847–1851 — навчався на юридичному факультеті Кошицької академії.
• Під час угорської революції 1848–1849 рр. був офіцером національної гвардії.
• 1852–1856 — службовець у суді.

Професійна кар’єра

• З 1855 р. мешкав у Мукачеві, працював у судових органах та адвокатурі.
• З 1865 р. — головний прокурор Мукачевсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів.

Наукова та громадська діяльність

Член Угорського товариства природодослідників (1860), Угорського етнографічного товариства, Археологічної комісії.

Автор близько 300 публікацій, зокрема 11 монографій.

Основні напрями досліджень:

• мінеральні води Закарпаття, їхній хімічний склад і лікувальні властивості;
• клімат Закарпаття та його оздоровчий потенціал;
• археологія Тисо-Дунайської низовини (довів, що слов’яни заселили цей край до приходу угорців);
• соціально-економічний розвиток та духовна культура закарпатців.

Внесок

• Створив зведену таблицю хімічного складу мінеральних вод Закарпаття.
• Популяризував ідею комплексного застосування природних лікувальних ресурсів краю.
• Залишив значний науковий доробок із археології, етнографії та історії Закарпаття.

Петро Семенович Фліс (1951) — український лікар-стоматолог, ортодонт і ортопед, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Його професійна діяльність пов’язана з розвитком вітчизняної ортодонтії, удосконаленням методів ортопедичного лікування та створенням нових матеріалів і технологій для стоматології.

Професор Фліс зробив вагомий внесок у розвиток української стоматологічної науки, підготовку лікарів і формування наукової школи ортодонтії.

Освіта та професійний шлях

У 1974 році Петро Семенович закінчив стоматологічний факультет Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця. Після завершення навчання продовжив професійну діяльність у галузі стоматології, поєднуючи клінічну практику з науковими дослідженнями та викладанням.

У 1986 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену заміщенню дефектів зубних рядів суцільнолитими мостоподібними протезами. У 1991 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, захистивши дисертацію «Раціональні методи виготовлення суцільнолитих протезів». Того ж року йому присвоєно вчене звання професора.

З 1990 до 2021 року Петро Семенович очолював кафедру ортодонтії та пропедевтики ортопедичної стоматології Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Під його керівництвом розвивалися наукові дослідження, удосконалювалися освітні програми та готувалися фахівці для стоматологічної галузі.

У 2003 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

Основні напрями наукової діяльності

Наукова діяльність Петра Фліса охоплює ортодонтію, ортопедичну стоматологію, стоматологічне матеріалознавство та технології виготовлення зубних протезів.

Основними напрямами його досліджень стали:

• Ортодонтичне лікування. Розроблення нових методів корекції зубощелепних аномалій і деформацій у дітей та дорослих.
• Ортопедична стоматологія. Удосконалення методів виготовлення суцільнолитих зубних протезів і технологій відновлення зубних рядів.
• Стоматологічні матеріали. Розроблення вітчизняних фотополімерних матеріалів, сплавів для лиття зубних протезів і керамічних мас.
• Стоматологічне обладнання. Створення вакуумних ливарних апаратів та впровадження технологій промислового лиття зубних протезів.
• Підготовка медичних кадрів. Розвиток стоматологічної освіти, підготовка науковців і формування професійної школи ортодонтів.
• Наукові розробки та практичні досягнення

Одним із важливих напрямів роботи професора Фліса стало створення вітчизняних матеріалів і технологій для стоматологічної практики.

За його участю було розроблено та впроваджено у виробництво керамічну масу «Ультрапалін» для облицювання незнімних зубних протезів, сплави для їх лиття, а також спеціалізоване ливарне обладнання.

Його дослідження були спрямовані на вдосконалення технологій виготовлення ортодонтичних апаратів і зубних протезів, підвищення якості стоматологічних конструкцій та розширення можливостей ортопедичного лікування.

Окреме місце посідають розробки ортодонтичних апаратів для корекції різних видів зубощелепних аномалій. Частина таких конструкцій створювалася та клінічно апробувалася за участю професора Фліса й його колег.

Наукова та педагогічна спадщина

Петро Семенович Фліс є автором численних наукових праць, підручників і навчальних посібників зі стоматології. Його роботи охоплюють питання ортодонтії, дитячого зубного протезування, технологій виготовлення стоматологічних конструкцій та матеріалознавства.

Серед важливих напрямів його освітньої діяльності — створення навчальної літератури для студентів стоматологічних факультетів і впровадження сучасних наукових розробок у підготовку майбутніх лікарів.

Під керівництвом професора Фліса виконувалися дисертаційні дослідження, а його учні продовжували розвивати ортодонтію та ортопедичну стоматологію в Україні й за її межами.

Визнання та професійна діяльність

Професійні досягнення Петра Семеновича Фліса відзначені присвоєнням почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України» у 2003 році.

Він також був президентом і почесним президентом Асоціації ортодонтів України, брав участь у розвитку професійної спільноти та поширенні наукових досягнень у галузі ортодонтії.

Внесок у розвиток української стоматології

Петро Семенович Фліс належить до провідних представників української стоматологічної науки. Його багаторічна робота в університеті, дослідження в галузі ортодонтії та ортопедичної стоматології, розроблення матеріалів і технологій для виготовлення зубних протезів стали важливою частиною розвитку вітчизняної стоматології.

Його наукова, педагогічна та організаційна діяльність сприяла підготовці нового покоління стоматологів і розвитку професійної школи ортодонтії в Україні.

Юрій Миколайович Квітницький-Рижов (1921 — 1993) — український лікар-патологоанатом, нейроморфолог, гістолог, ембріолог та історик медицини, доктор медичних наук, професор. Його наукова діяльність була присвячена дослідженню патологічних змін головного мозку, вивченню впливу хімічних речовин на нервову тканину та розвитку патологічної морфології в Україні.

Освіта та перші роки професійної діяльності

Юрій Миколайович народився 10 жовтня 1921 року в Києві. У 1939 році вступив на лікувальний факультет Київського медичного інституту. Навчання перервала Друга світова війна.

У роки війни він працював на Київській станції швидкої медичної допомоги: спочатку санітаром, а згодом фельдшером. За участь в обороні столиці був нагороджений медаллю «За оборону Києва».

У 1945 році закінчив Київський медичний інститут. Відтоді його професійне життя було пов’язане з медициною, науковими дослідженнями та викладацькою діяльністю. Він працював асистентом, а згодом доцентом кафедри гістології та ембріології інституту.

Наукова та організаційна діяльність

У 1953–1963 роках Юрій Квітницький-Рижов працював старшим науковим співробітником Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії. У 1954–1957 роках паралельно очолював науково-організаційний відділ установи.

У 1958–1964 роках завідував науково-галузевою редакцією біології та медицини Головної редакції Української радянської енциклопедії, долучаючись до систематизації та поширення наукових знань у галузі медицини й біології.

У 1965 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1970 році отримав звання професора.

Важливим етапом його діяльності стала робота в Українському науково-дослідному інституті фармакології та токсикології, де в 1964–1993 роках він був засновником і завідувачем лабораторії патологічної морфології. Тут учений розвивав дослідження структурних змін тканин під впливом різних патологічних чинників.

У 1992–1993 роках Юрій Миколайович також обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Центрального музею медицини України в Києві, поєднуючи наукову роботу зі збереженням та вивченням історико-медичної спадщини.

Основні напрями наукових досліджень

Наукові інтереси Юрія Квітницького-Рижова охоплювали кілька важливих напрямів медицини та біології:

• Патологія головного мозку. Досліджував взаємозв’язок набряку та набухання головного мозку зі змінами внутрішньочерепного тиску.
• Нейроморфологія. Вивчав структурні й ультраструктурні зміни нервової тканини та реакції нейроглії на вплив хімічних речовин.
• Токсикологія та патологічна морфологія. Досліджував морфологічні ознаки, що допомагають розрізняти токсичні й гіпоксичні енцефалопатії.
• Ембріологія. Вивчав ранні етапи розвитку людини.
• Історія медицини. Досліджував історико-медичні питання, писав про видатних лікарів і розвиток медичної науки.

Особливе місце в його науковій діяльності посідала проблема набряку та набухання головного мозку. Результати досліджень цього явища знайшли відображення в його наукових працях і стали важливою частиною професійної спадщини вченого.

Наукова спадщина

Юрій Миколайович Квітницький-Рижов залишив праці з патологічної морфології, нейроморфології та історії медицини. Серед відомих видань:

«Отек и набухание головного мозга» (1978).

«Киевские некрополи в историко-медицинском аспекте (к 1500-летию Киева)» (1982).

«Петр Иванович Перемежко» (1985).

«Современное учение об отеке и набухании головного мозга» (1988).

«Некрополи Киева» (1993).

Ці праці відображають широту наукових інтересів автора — від дослідження патологічних процесів у головному мозку до вивчення історії медицини та пам’яті про видатних представників медичної науки.

Пам’ять про вченого

Юрій Квітницький-Рижов належить до покоління українських медиків, які поєднували практичний досвід, науковий пошук, викладацьку роботу та організацію досліджень. Його багаторічна діяльність у галузі патологічної морфології, дослідження нервової тканини й історії медицини є частиною історії української медичної науки.

Наукова спадщина вченого зберігає значення для розуміння розвитку нейроморфології, патологічної морфології та історико-медичних досліджень в Україні.

Володимир Васильович Пасько (1946 — 2014) — український військовий лікар, генерал-лейтенант медичної служби, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, організатор системи військово-медичної освіти й науки, письменник, член Національної спілки письменників України. Він відіграв визначну роль у становленні Української військово-медичної академії та розвитку військової медицини незалежної України.

Освіта та військова служба

Володимир Васильович Пасько народився 10 жовтня 1946 року в селі Великі Бірки на Тернопільщині. У 1971 році закінчив Військово-медичну академію імені С. М. Кірова в Ленінграді.

Після завершення навчання проходив військову службу в Повітрянодесантних військах на посаді начальника медичної служби полку. У 1972–1975 роках навчався в ад’юнктурі Військово-медичної академії за напрямом організації медичного забезпечення Збройних Сил.

У 1975–1982 роках працював викладачем і науковим співробітником академії. У 1982–1984 роках проходив службу в Афганістані, де очолював медичну службу 108-ї мотострілецької дивізії. Досвід організації медичного забезпечення в бойових умовах став важливою складовою його подальшої наукової та професійної діяльності.

У 1984–1992 роках повернувся до викладацької та наукової роботи у Військово-медичній академії в Ленінграді. У 1987 році захистив кандидатську дисертацію, присвячену організації медичного забезпечення військових частин і з’єднань в Афганістані під час бойових дій.

Становлення військово-медичної освіти в Україні

Після проголошення незалежності України Володимир Пасько долучився до формування національної системи військової медицини. З 1992 року він проходив службу у Збройних Силах України та працював над концепцією розвитку військово-медичної освіти й науки.

Важливим результатом цієї діяльності стало створення у січні 1993 року Військово-медичного відділення при Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця. У 1995 році на його основі було організовано Українську військово-медичну академію.

Володимир Васильович був одним з ініціаторів створення нового навчально-наукового закладу та його першим керівником. Він очолював Академію до серпня 2003 року, за винятком періоду роботи в центральному апараті Міністерства оборони України у 1994–1996 роках.

Під його керівництвом Академія отримала найвищий на той час, IV рівень державної акредитації та сформувалася як провідний освітній і науковий центр військової медицини України.

Наукова діяльність і професійні здобутки

Наукові дослідження Володимира Паська були присвячені організації медичного забезпечення Збройних Сил України, розвитку військово-медичної освіти та підготовці фахівців для військово-медичної служби.

У 2002 році він захистив докторську дисертацію в Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця на тему наукового обґрунтування системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрових ресурсів військової медицини в Україні. Того ж року йому було присвоєно вчене звання професора.

Володимир Васильович є автором понад 60 наукових праць. Він також був ініціатором створення та провідним співавтором перших сучасних російсько-українських словників військово-медичної термінології, а також російсько-українсько-англійського алфавітного довідника з військової та екстремальної медицини.

У 2000 році став головним редактором науково-практичного журналу Міністерства оборони України «Військова медицина України» й обіймав цю посаду до кінця життя.

Державна діяльність і нагороди

З лютого 2005 року до грудня 2006 року Володимир Пасько працював заступником Міністра оборони України. У сферу його діяльності входили питання кадрової політики, військової освіти й науки, охорони здоров’я військовослужбовців та соціально-гуманітарного забезпечення.

За службу в бойових умовах він був нагороджений орденом Червоної Зірки та почесним знаком «Відмінник охорони здоров’я СРСР». За підготовку керівного складу військово-медичної служби іноземних армій отримав орден Дружби Республіки В’єтнам.

Серед інших відзнак — нагороди Міністерства оборони України, зокрема відзнака «Вогнепальна зброя» та відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя».

Володимиру Васильовичу було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта медичної служби та почесне звання «Заслужений лікар України».

Літературна творчість

Важливою частиною життя Володимира Паська була літературна діяльність. Він був членом Національної спілки письменників України та автором творів історико-публіцистичного й військово-патріотичного спрямування.

У своїх книгах письменник осмислював досвід військової служби, події війни в Афганістані, питання історичної пам’яті, моральної відповідальності та державотворення.

Серед його творів:

«Ночь забытых песен. Афганские комментарии» — 1999 рік; перевидання 2001 та 2006 років.

«Час прощення» — 2001 рік; перевидання 2005 року.

«Пора істини» — 2004 рік.

«Звання — слухач. Нотатки лікаря-генерала» — 2011 рік.

«Під зіркою й тризубом. Нотатки українського генерала» — видана посмертно у 2019 році.

«Нація, держава та армія. Забуті уроки генерала де Голля» — видана посмертно у 2021 році.

Літературна спадщина Володимира Паська доповнює його професійний образ, розкриваючи особисті роздуми про військову службу, історію, суспільство та відповідальність перед державою.

Книжкова колекція Володимира Паська

Важливим свідченням широкого кола інтересів ученого є його особиста книжкова колекція, передана до фондів Національної наукової медичної бібліотеки України дружиною — Іриною Володимирівною Пасько, професором Української військово-медичної академії.

Зібрання налічує 121 одиницю зберігання. Хронологічні межі колекції охоплюють видання 1915–2010 років. Вона є частиною документальної спадщини вченого та відображає його зацікавлення медициною, історією, військовою справою й суспільно-політичними питаннями.

Пам’ять про Володимира Васильовича Паська

Володимир Васильович Пасько залишив помітний слід в історії української військової медицини. Його діяльність була спрямована на створення національної системи військово-медичної освіти, підготовку кваліфікованих кадрів, розвиток наукових досліджень і вдосконалення медичного забезпечення Збройних Сил України.

Поєднання військового досвіду, наукової роботи, державної служби та літературної творчості визначило багатогранність його спадщини. Ім’я Володимира Паська пов’язане зі становленням Української військово-медичної академії та розвитком військової медицини незалежної України.