Календар медицини містить професійні свята медиків, всесвітні дні медицини, ювілейні дати видатних медиків а також державні свята України.
Ледощук Борис Олександрович (1946) – український лікар-гігієніст, епідеміолог, доктор медичних наук, професор. Його наукова та практична діяльність пов’язана з вивченням медичних наслідків Чорнобильської катастрофи, розвитком радіаційної епідеміології, створенням інформаційних систем для моніторингу здоров’я населення та вдосконаленням організації охорони здоров’я.
Важливе місце в його професійній діяльності посідають дослідження впливу іонізуючого випромінювання на організм людини та розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.
Освіта та професійний шлях
У 1970 році Борис Олександрович закінчив Благовєщенський медичний інститут у Російській Федерації, де надалі працював до 1975 року. Після цього продовжив професійну діяльність в Інституті клінічної та експериментальної медицини Сибірського відділення Академії медичних наук СРСР у Новосибірську.
Повернувшись до України, працював у системі охорони здоров’я. У 1978–1986 роках обіймав лікарські посади, а в 1986–1988 роках був заступником начальника Головного управління лікувально-профілактичної допомоги дорослим Міністерства охорони здоров’я УРСР.
У 1988 році очолив лабораторію епідеміологічних ефектів професійного опромінення в установі, що згодом увійшла до структури Національного наукового центру радіаційної медицини НАМН України в Києві. З 2000 року керував лабораторією сполучених і комбінованих ефектів радіації, а з 2010 року — лабораторією медико-інформаційних технологій цього центру.
У 1994 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 2004 році отримав вчене звання професора.
Участь у подоланні медичних наслідків Чорнобильської катастрофи
Одним із головних напрямів діяльності Бориса Ледощука стало вивчення довгострокових медичних наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Він брав участь у ліквідації наслідків катастрофи та розробленні системи медичного спостереження за постраждалими. Особливе значення мала його робота над створенням Державного розподіленого реєстру осіб, які зазнали радіаційного впливу внаслідок аварії на ЧАЕС.
Такий реєстр був важливим інструментом систематизації медичних даних, спостереження за станом здоров’я постраждалих і проведення подальших епідеміологічних досліджень.
Наукові інтереси Бориса Олександровича охоплювали також оцінювання ризику розвитку лейкемії серед учасників аварійних робіт на ЧАЕС у різні періоди після катастрофи. Дослідження були спрямовані на виявлення закономірностей між радіаційним опроміненням і віддаленими наслідками для здоров’я.
Наукові дослідження та основні напрями роботи
Наукова діяльність Бориса Ледощука поєднує радіаційну гігієну, епідеміологію, соціальну медицину та медичну інформатику.
Основними напрямами його досліджень є:
- Радіаційна епідеміологія. Вивчення віддалених наслідків впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я людини.
- Епідеміологічний моніторинг. Розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.
- Професійне здоров’я. Дослідження стану здоров’я працівників атомної енергетики та промисловості.
- Медичні інформаційні системи. Створення підходів до накопичення, систематизації й аналізу медичної інформації.
- Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Удосконалення управління медичною допомогою та використання епідеміологічних даних для планування профілактичних заходів.
Окрему увагу вчений приділяв поєднаній дії радіації та інших несприятливих чинників, а також можливостям використання інформаційних технологій для оцінювання ризиків і планування медичного спостереження.
Діяльність у сфері управління охороною здоров’я
Борис Олександрович мав значний досвід організаційної роботи. У 1995–2000 роках він очолював медико-санітарне управління департаменту атомної енергетики Міністерства енергетики України. На цій посаді займався питаннями медичного забезпечення працівників атомної енергетики та промисловості.
У 2002–2004 роках працював професором кафедри радіології Київської медичної академії післядипломної освіти.
У 2003–2010 роках очолював кафедру соціальної гігієни й організації охорони здоров’я з підвищенням кваліфікації керівних кадрів охорони здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.
За час його керівництва кафедрою було посилено наукову та навчальну роботу, розширено склад викладачів і підготовлено нові наукові дослідження. За даними університету, у цей період було захищено дві докторські та три кандидатські дисертації, опубліковано близько 100 наукових статей і чотири монографії, зокрема з доказової медицини та клінічної епідеміології.
Основні наукові праці
Науковий доробок Бориса Олександровича Ледощука охоплює радіаційну епідеміологію, медичну інформатику, доказову медицину й організацію охорони здоров’я.
Серед його відомих праць:
«Государственный Распределенный регистр лиц, подвергшихся радиационному воздействию в результате аварии на Чернобыльской АЭС» (1991) — праця, присвячена створенню системи обліку та медичного спостереження за постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи.
«Доказова медицина» (2009) — навчальне видання, присвячене принципам використання наукових доказів у медичній практиці.
«Клінічна епідеміологія — наукова основа доказової медицини» (2010) — праця про значення епідеміологічних методів для оцінювання ефективності медичних втручань і прийняття клінічних рішень.
«Чернобыльские события: долгий путь к истине» (2012) — публікація, присвячена осмисленню подій Чорнобильської катастрофи та їхніх наслідків.
«Концепція створення та розвитку інформаційної системи в Національному науковому центрі радіаційної медицини НАМН України на період з 2012 до 2020 року» (2013) — робота з питань розвитку медичних інформаційних технологій.
Борис Олександрович також є співавтором розділу в книзі «Чернобыльская катастрофа» (1995), присвяченій медичним та іншим наслідкам аварії на Чорнобильській АЕС.
Внесок у розвиток української медицини
Наукова й організаційна діяльність Бориса Олександровича Ледощука поєднує дослідження впливу радіації на здоров’я людини з практичними завданнями охорони здоров’я.
Його робота над створенням реєстру постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, розвитком епідеміологічного моніторингу та впровадженням медичних інформаційних систем стала важливою частиною формування наукових підходів до довгострокового спостереження за здоров’ям населення.
Досвід ученого в радіаційній епідеміології, соціальній медицині та організації охорони здоров’я відображає значення міждисциплінарних досліджень для профілактики захворювань і вдосконалення системи медичної допомоги.
М’ясніков Віктор Георгійович (1936 — 2016) — український лікар-фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук, професор, організатор медичної освіти та один із фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток української фтизіатрії. Його наукова діяльність була присвячена вдосконаленню лікування туберкульозу, дослідженню особливостей перебігу захворювання в пацієнтів старшого віку та вивченню впливу супутніх патологій на ефективність протитуберкульозної терапії.
Освіта та професійний шлях
Віктор Георгійович народився 24 листопада 1936 року в місті Лепель, нині Вітебської області Білорусі. У 1960 році закінчив Київський медичний інститут, після чого працював лікарем.
У 1965–1969 роках його професійна діяльність була пов’язана з Київським науково-дослідним інститутом туберкульозу і грудної хірургії, нині — Інститутом фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського НАМН України.
З 1969 року працював у системі післядипломної медичної освіти в Києві, де поєднував наукові дослідження з викладацькою та організаційною діяльністю.
У 1987–1991 роках обіймав посаду проректора з наукової роботи, а в 1992–2006 роках — проректора з навчальної роботи Національної медичної академії післядипломної освіти. Водночас у 1989–2014 роках очолював кафедру туберкульозу.
У 1988 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1989 році отримав вчене звання професора.
Основні напрями наукової діяльності
Наукові дослідження Віктора М’яснікова охоплювали фтизіатрію, пульмонологію, клінічну біохімію, ендокринологію та геріатрію. Особливу увагу він приділяв проблемам лікування туберкульозу в пацієнтів похилого й старечого віку, а також особливостям перебігу захворювання за наявності супутніх патологій.
Основними напрямами його наукової роботи були:
- Клінічна фтизіатрія. Удосконалення підходів до діагностики та лікування туберкульозу.
- Туберкульоз у пацієнтів старшого віку. Дослідження особливостей перебігу хвороби та підвищення ефективності лікування в літніх людей.
- Супутні захворювання. Вивчення порушень обміну речовин у хворих на туберкульоз із патологіями серцево-судинної та ендокринної систем.
- Патогенетична терапія. Дослідження можливостей комплексного лікування з урахуванням механізмів розвитку захворювання та супутніх порушень.
- Пульмонологія. Розвиток наукових підходів до вивчення захворювань органів дихання та вдосконалення методів їх діагностики.
Наукова діяльність професора М’яснікова була спрямована на індивідуалізацію лікування туберкульозу з урахуванням віку пацієнта, супутніх захворювань і особливостей реакції організму на протитуберкульозні препарати.
Педагогічна та організаційна діяльність
Важливим напрямом роботи Віктора Георгійовича була підготовка лікарів-фтизіатрів і розвиток післядипломної медичної освіти. Як завідувач кафедри та проректор він брав участь у вдосконаленні навчального процесу, організації наукових досліджень і підвищенні кваліфікації медичних працівників.
У період його керівництва кафедрою проводилися дослідження особливостей перебігу й лікування туберкульозу легень за наявності супутніх захворювань серцево-судинної та ендокринної систем, а також хронічних неспецифічних захворювань легень.
Віктор М’ясніков також був головним редактором наукового журналу «Медичний всесвіт» із 2002 року. На цій посаді він сприяв поширенню наукових результатів і розвитку професійної комунікації серед медиків.
Основні наукові праці
Віктор Георгійович М’ясніков є співавтором наукових праць, підручників і навчальних посібників, присвячених туберкульозу, епідеміології, пульмонології та лікуванню захворювань органів дихання.
Серед його відомих праць:
«Этиопатогенетическая терапия больных туберкулезом пожилого и старческого возраста» (1982) — дослідження підходів до комплексного лікування туберкульозу в пацієнтів старшого віку.
«Епідеміологія» (1988) — навчальне видання з питань епідеміології.
«Фтизіатрія» (1996) — праця, присвячена діагностиці, лікуванню та профілактиці туберкульозу.
«Лікування туберкульозу» (1996) — видання з питань терапії туберкульозної інфекції.
«Ендоскопія легенів» (2007) — навчальний посібник із методів ендоскопічного дослідження органів дихання.
«Протитуберкульозна імунізація в Україні в умовах епідемії туберкульозу» (2009) — наукова праця, присвячена питанням протитуберкульозної імунопрофілактики.
Ці роботи стали частиною навчальної та наукової літератури, що використовувалася для підготовки медичних фахівців і вдосконалення професійних знань у галузі фтизіатрії.
Внесок у розвиток української фтизіатрії
Віктор Георгійович М’ясніков належить до покоління українських медиків, які поєднували клінічну практику, наукові дослідження, викладання та управління медичною освітою.
Його багаторічна діяльність сприяла розвитку фтизіатрії та пульмонології, поглибленню знань про особливості перебігу туберкульозу за наявності супутніх захворювань і вдосконаленню підготовки лікарів.
Наукова й педагогічна спадщина професора Віктора М’яснікова зберігає значення для історії української медичної науки та розвитку післядипломної освіти лікарів.
Це важка форма епілепсії, яка проявляється ще в дитячому віці. У хворих із синдромом Леннокса – Гасто (СЛГ) наявні різноманітні напади та затримка нейропсихічного розвитку.
Синдром може не мати чіткої причини або виникати на тлі інших захворювань (мозкові аномалії, генетичні обмінні захворювання, патологія під час вагітності тощо).
Основний симптом СЛГ – часті напади, що викликаються неконтрольованими спалахами аномальної електричної активності в головному мозку. Якщо захворювання проявляється м’яким типом нападів, воно може певний час залишатись недіагнозтованим.
Під час нападів у хворих може спостерігатися втрата свідомості на кілька секунд, різні види судом (пароксизми), короткочасна втрата тонусу м’язів. Для локальних пароксизмів характерно локальне м’язове посмикування, раптове підгинання колін, кивки головою і випадання предметів з рук. Під час пароксизму також можуть виникати: прискорене серцебиття, ціаноз (синіє обличчя, кінцівки), сльозо- та слюнотеча, зупинка дихання тощо. Приступи важко піддаються лікуванню протисудомними ліками.
У більшості людей із СЛГ також спостерігаються проблеми у навчанні, поведінкові порушення або й виражена розумова відсталість.

Сьогодні українською розмовляють понад 45 млн людей у всьому світі, і носіїв її дедалі більшає. Молодь активно популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні.
Сучасна українська мова налічує близько 256 тисяч слів і включена до списку мов, які успішно розвиваються. Вона вважається однією з найкрасивіших та визнана другою за мелодійністю після італійської.
Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Цю назву почали вживати з XVI ст. Видання «Енеїди» Івана Котляревського ознаменувало початок формування української літературної мови.
Упродовж століть мова зазнавала утисків з боку держав, до яких входили українські землі. Але чи не найбільше заборон було у росії. Починаючи від наказу Петра І (1720) про заборону друкувати книги на Україні і вилучати церковні тексти, написані українською, до постанови ЦК ВКП (б) про припинення українізації (1932), закриття українських шкіл на Кубані (1933), масове знищення українських діячів культури, історичних пам’яток тощо.
Слід зазначити, що, крім Європи, українська поширена і у західній півкулі, а в окрузі Кук, штат Іллінойс, США вона має напівофіційний статус.
Наприкінці хотілося б пригадати слова Івана Огієнка: «Мова – то серце народу».

Цей день був заснований в 2001 році на Генеральній конференції ЮНЕСКО. Відзначення Всесвітнього дня науки покликано формувати уявлення громадськості щодо необхідності використання науково-технічних досягнень в інтересах миру та розвитку цивілізації, сприяти популяризації науки як інструменту для сталого розвитку суспільства. Також його святкування має на меті інформування громадян про досягнення науки.
Наука здійснює значний вплив на повсякденне життя людей, має глибокі суспільні наслідки, зокрема етичного характеру. Отже наукова грамотність є необхідною умовою для ефективних демократичних процесів.
Щодо розвитку медичної науки, то вона безпосередньо впливає на тривалість і якість життя людей. Її досягнення щороку відзначаються Нобелівською премією. Так, за останні роки в галузі фізіології і медицини нагороди були присуджені за відкриття механізмів автофагії; молекулярних механізмів циркадних ритмів; терапії раку за допомогою гальмування механізмів негативної імунної регуляції; адаптації клітин до доступу кисню; природи вірусу гепатиту С; рецепторів температури й дотику тощо.
Наука допомагає людині отримати нові знання про себе і оточуючий світ.
14 листопада у день народження Фредеріка Бантінга, відкривача інсуліну, відзначається Всесвітній день діабету. Його було запроваджено ВООЗ у 1991 р. за ініціативи Міжнародної діабетичної федерації.
Цукровий діабет — це порушення обміну речовин внаслідок абсолютної чи відносної недостатності інсуліну. На тепер хвороба набула масштабів глобальної епідемії, адже за даними ВООЗ, її виявлено у 347 млн людей у світі. Прогнозують, що до 2030 р. їхня кількість може зрости ще на 183 млн. Наслідками цукрового діабету можуть бути ампутації кінцівок, втрата зору, ниркова недостатність і серцево-судинних захворювання.
За офіційними даними в Україні на цукровий діабет страждають 1,3 млн людей, проте, на думку лікарів-ендокринологів, таких хворих щонайменше вдвічі більше. Проблема полягає у тому, що більшість людей про свій діагноз дізнаються лише тоді, коли розвиваються серйозні ускладнення.
Розрізняють два типи цукрового діабету. Більш поширений ІІ тип, який зустрічається в 90% випадків. До розвитку цукрового діабету ІІ типу призводять: спадкові (генетичні) чинники, ожиріння, малорухливий спосіб життя, незбалансоване харчування. Поза тим, цукровий діабет може бути зумовлений метаболічними причинами, вагітністю, артеріальною гіпертензією, похилим віком, певною расовою належністю.
Однією з непрямих ознак цукрового діабету вважається хронічна втома, яка є результатом того, що м’язи і мозок не отримують достатньої кількості глюкози.
Симптоми захворювання:
- Постійне відчуття спраги.
- Прискорене сечовиділення.
- Відчуття голоду.
- Швидка зміна маси тіла.
- Свербіж, пов’язаній із сухістю шкірних покривів і порушенням кровообігу.
- Повільне загоєння ран.
- Часті грибкові інфекції.
- Втрата гостроти зору.
- Оніміння, печіння в кистях і стопах, набряклість, які можна пояснити пошкодженням нервових закінчень при цукровому діабеті.
