Календар медицини

Виговський Володимир Павлович (1920-2005) терапевт, доктор медичних наук (1973), професор (1975), завідувач кафедри шпитальної терапії Львівського медичного університетуімені Данила Галицького (1975-95). Наукові праці присвячені вивченню зобної ендемії в західних областях України, питанням діагностики та профілактики цукрового діабету

Володимир Павлович народився в с. Вигів Коростянського району Житомирської обл.; середню медичну освіту здобув у Коростянській фельдшерсько-акушерській школі (1941); під час німецько-радянської війни – зв’язковий партизанського загону (1941-1943); вищу медичну освіту здобув на лікувальному факультеті Львівського медичного інституту (1946); працював на посадах лікаря-терапевта та районного епідеміолога в м. Золочеві Львівської обл. (1946-1948).

З 1948 р. навчався та працював
у Львівському медичному інституті (тепер – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького) на посадах клінічного ординатора (1948-1951), асистента (1952-1965) кафедри шпитальної терапії, доцента (1965-1975), професора (1975) кафедри терапії факультету удосконалення лікарів, завідувача кафедри шпитальної терапії N° 2 (1975-1985), завідувача (1985-1995), професора (1995-2001) кафедри шпитальної терапії; у 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Содержание витамина А и каротина в крові больных зобной болезнью», а у 1972 р. – докторську дисертацію «Характеристика белкового обмена у больных зобом в Прикарпатском эндемическом очаге»; професор (1975); Заслужений діяч науки і техніки України (1996).

Автор близько 140 наукових публікацій, зокрема 3 монографій, 2 авторських свідоцтв на винаходи.

Основні напрями наукової діяльності: вивчення зобної ендемії в західних областях України, діагностика та лікування цукрового діабету, гіпертонічної хвороби, ішемічної хвороби серця, алергозів, захворювань травної системи; науковий консультант і керівник 5 докторських та 10 кандидатських дисертацій.

У фонді ННМБУ зберігаються праці Виговського В. П., підготовлені одноосібно або у співавторстві:

Догляд за хворими на алергози (1980). Шифр зберігання: Б-32618

За оцінками ВООЗ, паліативного догляду протягом останнього року свого життя потребують близько 60 млн людей у світі. Як правило його потребують пацієнти зі СНІД, онкологічними захворюваннями та туберкульозом, особливо у термінальній стадії. В останні роки через військові конфлікти та епідемію коронавірусу кількість таких пацієнтів значно збільшилася. Паліативна допомога – це комплексний підхід, спрямований на оптимізацію якості життя як хворого, так і його близьких. Вона включає не тільки медичну (раннє виявлення, ретельна оцінка та лікування болю та інших фізичних симптомів), а й духовну, емоційну та психологічну підтримку.

Догляд за хворими, які вмирають, не змінювалась багато століть. Але у 1667 р. Сесілі Сондерс запропонувала новий підхід. Доктор Сондерс керувала хоспісом Св. Крістофера в Англії. Саме їй належить ідея щодо зміни відношення до хоспісів – це не дім для смерті, а будинок для життя. Її ідей поширились по всьому світу.

Сьогодні паліативна допомога розглядатися як комплекс заходів, що може бути наданий лише у спеціалізованій лікарні – хоспісі. Така послуга повинна надаватись й у будь-яких медичних закладах, а також у пацієнта вдома.

Світовий Альянс паліативної допомоги запропонував відзначати Всесвітній день хоспісної та паліативної допомоги задля підвищенні поінформованості світової громадськості щодо проблем паліативної допомоги та хоспісів, а також розуміння медичних, соціальних, практичних і духовних потреб не тільки людей, які мають невиліковні захворювання, а й членів їх родин.

Люлька Олексій Володимирович (1935-2013) уролог, член-кореспондент НАМН України (1994), доктор медичних наук (1971), професор (1974), заслужений діяч науки і техніки Української РСР (1988), проректор з наукової та лікувальної роботи, завідувач кафедри урології Дніпропетровської державної медичної академії.

Провідний учений у галузі урології. Основні напрями наукової діяльності: діагностика та лікування доброякісної гіперплазії передміхурової залози, сечокам’яної хвороби, неспецифічних запальних захворювань сечової та статевої систем, пластичної та відновлювальної урології, дитячої урології, онкоурології та андрології.

Наукові праці: “Атлас операций на органах мочеполовой системи” (1972); “Основы практической урологии детского возраста” (1984); “Основы хирургической андрологии” (1993); “Неотложная урология и нефрология” (1996); “Морфогенез мочекаменной болезни” (1999); “Атлас-руководство по урологии” (2001); “Урологія” (2002); “Некроз почечных сосочков” (2002); “Хирургическая андрология” (2005).

Ініціатива проведення Всесвітнього дня боротьби з гемофілією належить Всесвітній федерації гемофілії та затверджена ВООЗ. Його мета – привернення уваги світової громадськості, політиків, чиновників галузі охорони здоров’я та медичного персоналу до проблем хворих на гемофілію, підвищення обізнаності щодо спадкового захворювання, пов’язаного з порушенням процесу згортання крові.

Для проведення цього Дня 17 квітня було обрано на знак поваги засновнику Всесвітньої федерації гемофілії Френку Шнайбелю, який народився саме в цей день.
Гемофілія зазвичай є спадковим захворюванням, спричиненим мутацією в одному з генів, що забезпечує утворення білків, які беруть участь у зупинці кровотеч. Білки, які називають факторами згортання крові, впливають на формування стабільного згустку (тромбу). Пацієнти з гемофілією мають низький рівень факторів згортання крові VIII або IX, що в свою чергу може призводити до спонтанних кровотеч, а також масованих виливів крові після травм або хірургічних втручань.

Гени, що зумовлюють розвиток гемофілії, пов’язані з Х-хромосомою, тому хвороба передається по жіночій лінії. А от хворіють на неї винятково чоловіки. Жінки зазвичай є носіями мутованого гена і передають недугу своїм синам.

Захворювання діагностують в 1 на 5000 народжених хлопчиків. До того ж вроджену гемофілію виявляють майже у 70% пацієнтів, а близько 30% припадає на спонтанні форми гемофілії, які з часом трансформуються у спадкові.

Геморагічне захворювання, яке виникає внаслідок набутого зниження активності фактору VIII, називають набутою гемофілією. Її діагностують набагато рідше, ніж спадкову, а частота становить 2 випадки на 1 млн населення. Занедужати на цю форму хвороби можуть і чоловіки, і жінки. Частіше хвороба розвивається у людей середнього або літнього віку на фоні злоякісних новоутворень, автоімунних захворювань, прийому лікарських засобів. Але під загрозою появи набутої гемофілії є також молоді жінки, які завагітніли вперше і перебувають на пізніх термінах вагітності або нещодавно народили. Найбільш важкими проявами набутої гемофілії вважають масивні післяпологові кровотечі та віддалені (на 3–150-й день) маткові кровотечі.

На сьогодні хвороба вважається невиліковною, але її перебіг можна контролювати за допомогою ін’єкцій дефіцитного фактору згортання крові.

У фондах ННМБУ ви можете ознайомитись із літературою на цю тему:

1. І. П. Цимбалюк-Волошин. Дитяча гемофілія: проблеми діагностики та лікування // Современная педиатрия. – 2016. – № 8. – С. 33-37.
2. Ведення вагітності та пологів при спадкових порушеннях згортання крові. Хвороба Віллебранда. Гемофілія. // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2017. – № 7/8. – С.25-29.
3. С. В. Видиборець, Ю. Ю. Дерпак, Ю. Ю. Попович. Гемофілія // Сімейна медицина. – 2018. – № 6. – С. 61-66.
4. І. П. Цимбалюк-Волошин, О. Ю. Кучкова. Спадкова та набута гемофілія А: сучасні підходи до лікування з клінічними прикладами // Укр. мед. часопис. – 2021. – № 5. – С. 58-63.
5. О. В. Стасишин. Набута імунокоагулопатія (набута гемофілія) у практиці акушера-гінеколога: клінічний випадок // Медичні аспекти здоров’я жінки. – 2021. – № 1. – С. 16-21.

Рубашкін Володимир Якович (1876-1932) гістолог, доктор медицини (1903), професор, завідувач кафедри гістології Харківського державного медичного інституту (1923-32). Встановив ряд фізіологічних закономірностей і запропонував методики, що сприяли розвитку методу трансфузії.

Володимир Якович народився в Новочеркаську. Медичну освіту здобув у Військовомедичній академії, після закінчення якої був залишений для удосконалення на 3 роки на посаді інститутського лікаря (нині відповідає посаді адʼюнкта); у 1903 р. захистив докторську дисертацію «К изучению о строении невроглии и эпендимы»; у 1903-1905 рр. Удосконалювався в Зоологічному інституті (м. Вюрцбург, Німеччина); з 1906 р. – приват-доцент кафедри гістології та ембріології Військово-медичної академії; від 1912 до 1918 р. – екстраординарний професор кафедри гістології та ембріології медичного факультету Юрʼївського університету; у 1918-1919 рр. – професор Харківського університету; у 1919-1922 рр. працював у Краснодарі та Сочі; у подальшому завідувач курсу, а згодом кафедри гістології (1922-1932), декан, завідувач навчальної частини Харківського медичного інституту.

Одночасно (від 1923 р.) – директор Українського протозойного інституту (з часом – Український інститут малярії); з 1930 р. – заступник директора Всеукраїнського інституту біології, морфології та експериментальної медицини імені I. І. Мечникова.

Заснував журнал «Український вісник кровʼяних угруповань» (1927-1934); Заслужений професор; нагороджений Премією імені І. П. Павлова
(1909).

Основні напрями наукової діяльності: дослідження походження статевих клітин, вивчення малярійного плазмодія, дослідження гістології, ембріології та груп крові; встановив низку фізіологічних закономірностей та запропонував методики, які сприяли розвитку методу гемотрансфузії.

У фонді ННМБУ зберігається автореферат дисертації Рубашкіна В. Я.:

1. К учению о строении невроглии и эпендимы. Из гистол. лаборатории Военно- мед. академии (1903). Шифр зберігання: 611.018 Р-821
2. Також у фонді бібліотеки зберігаються праці, підготовлені одноосібно або у співавторстві: Елементи гістології: підручник по медвишах. (1931). Шифр зберігання: 611.018 Р-821
3. Анатомія та фізіологія. Підручник із природознавства. (1927) Шифр зберігання: Р-17283
4. Основы гистологии и гистогенеза человека. Ч.I, Ч.2 (1933). Шифр зберігання: 611.018 Р-821
5. Лекції з спеціальноїгістології ротової дуплини та зубів. (1930). Шифр зберігання: 611 Р-821
6. Механізми й апарати нервової системи. (1926). Шифр зберігання:1926 Р-821
7. Протоплазма та її організація в тканинах. (1931) Шифр зберігання:576 Р-821

Тушевський Вадим Пилипович (1925-2001) нейрохірург, доктор медичних наук (1978), провідний науковий співробітник НДІ нейрохірургії (з 1992). Наукові праці присвячені ультраструктурній організації пухлин центральної нервової системи, проблемам набряку та дислокації мозку

Медичну освіту здобув у Вінницькому медичному інституті (1950); у 1950-1952 рр. прцював у Київ-ському НДІ нейрохірургії; у 1952-1955 рр. – служба в Радянській армії; у подальшому працював у Київському НДІ нейрохірургії (нині – Інститут нейрохірургії імені академіка А. I. Ромоданова НАМН України) на посадах лікаря-нейрохірурга, молодшого наукового співпрацівника (1955-1965), старшого наукового співпрацівника (1965-1981), керівника лабораторії електронної мікроскопії (1962-1981), керівника (1981-1986) та головного наукового співпрацівника (з 1986 р.) відділу нейропатоморфології; у 1962 р. захистив кандидатську дисертацію «Материалы к патоморфологии менингеом головного мозга», а в 1978 р. – докторську дисертацію «Ультраструктурная организация микроглиальных опухолей мозга человека»; член Міжнародної академії патології (1992).

Автор 129 наукових публікацій.

Основні напрямки наукової діяльності: дослідження ультраструктурної організації пухлин центральної нервової системи, вивчення набряку та дислокації головного мозку.

У фонді ННМБУ зберігається автореферат дисертації Тушевського В.П.:

Ультрастуктурная организация макроглиальных опухолей мозга человека (электронномикроскопические исследования) (1976). Шифр зберігання: Р-22309