Календар медицини

Едуард Олександрович Стаховський (1956) – український уролог і онколог, доктор медичних наук (1993), професор, заслужений діяч науки і техніки України, відомий фахівець у галузі онкоурології, реконструктивної та пластичної хірургії сечовидільної системи.

Народився у 1956 році. У 1979 році закінчив Київський медичний інститут імені О. О. Богомольця. Після завершення навчання присвятив свою професійну діяльність урології та хірургії захворювань сечовидільної системи.

Упродовж 1982–2008 років працював у Київському науково-дослідному інституті захворювань нирок та сечовивідних шляхів (урології), де пройшов шлях від лікаря-уролога до завідувача відділення пластичної та відновної хірургії, яке очолював у 1996–2008 роках.

З 2008 року очолює відділення онкоурології Інституту раку Міністерства охорони здоров’я України, де займається впровадженням сучасних методів діагностики та лікування онкологічних захворювань органів сечостатевої системи.

Основні напрями наукової діяльності Едуарда Олександровича пов’язані з удосконаленням методів лікування раку сечового міхура та раку нирки, розвитком реконструктивної й пластичної урології, а також розробленням нових підходів до відновлення функцій сечовивідних шляхів після складних оперативних втручань.

Значну увагу вчений приділяє впровадженню органозберігальних технологій, удосконаленню методів реконструктивної хірургії та підвищенню ефективності лікування пацієнтів з онкоурологічною патологією. Його наукові розробки сприяли розвитку сучасної української онкоурології та впровадженню інноваційних хірургічних методик у клінічну практику.

Наукова, лікувальна та педагогічна діяльність Едуарда Олександровича Стаховського зробила вагомий внесок у розвиток вітчизняної урології та онкології. Його праці й практичний досвід стали важливим підґрунтям для вдосконалення методів лікування онкологічних захворювань сечостатевої системи та підготовки висококваліфікованих медичних фахівців.

Професійне свято судового експерта, яке в Україні відзначається щорічно 4-го липня, сьогодні має інший акцент, внаслідок рашиської агресії. Сьогодні одним із головних завдань Національного наукового центру судових експертиз є “Визначення розміру шкоди та збитків, завданих фізичним та юридичним особам внаслідок збройної агресії російської федерації”. До медицини дотичне завдання експертам щодо вивчення психологічного впливу війни на людей.

Бурка Анатолій Олексійович (1941) – хірург, доктор медичних наук (1984), професор (1990).

Освіта

1964 — закінчив Київський медичний інститут.

Професійна діяльність

• 1964–1966 — лікар хірургічного відділення Чорнобильської центральної районної лікарні.
• Від 1966 — працював у Національному медичному університеті (м. Київ).
• 1968–1986 — асистент кафедри шпитальної хірургії.
• 1981–1985 — заступник декана з наукової роботи 2-го лікувального факультету.
• 1986–1990 — доцент кафедри шпитальної хірургії.
• 1990–1998 — професор кафедри шпитальної хірургії.
• Від 1998 — професор кафедри шпитальної хірургії № 2 з курсом грудної та судинної хірургії.

Основні напрями наукової діяльності

• хірургія органів черевної порожнини;
• захворювання печінки;
• патологія позапечінкових жовчних проток;
• захворювання шлунка та дванадцятипалої кишки;
• хірургія підшлункової залози;
• захворювання тонкого і товстого кишківника;
• лікування гострого панкреатиту, перитоніту та гнійно-септичних ускладнень.

Основні наукові праці

• Патогенетические аспекты забрюшинного введения лекарственных препаратов в профилактике осложнений острого аппендицита (1994);
• Основные принципы лечения гнойных заболеваний у лиц, страдающих сахарным диабетом (1996);
• Постоянный антибактериальный гидролеритонеум в лечении распространенного перитонита;
• Одномоментное сочетание операции при заболеваниях органов брюшной полости (1999);
• Аналіз проблем діагностики та лікування хворих на гострий панкреатит (2003).
• Науковий внесок

Анатолій Олексійович Бурка є фахівцем у галузі абдомінальної хірургії. Його наукові дослідження спрямовані на вдосконалення діагностики та хірургічного лікування захворювань органів черевної порожнини, зокрема печінки, жовчних проток, шлунка, підшлункової залози та кишківника. Значну увагу приділив розробці методів профілактики й лікування післяопераційних ускладнень, перитоніту та гострого панкреатиту, що знайшло практичне застосування в сучасній хірургії.

Іщенко Іван Миколайович (1891–1975) – військовий хірург, доктор медичних наук (1941), професор (1934), член-кореспондент АН УРСР (1945), заслужений діяч науки УРСР (1942).

Освіта

1917 — закінчив Університет св. Володимира в Києві.

Професійна діяльність

• Від 1917 — військовий лікар.
• Від 1920 — працював у Київському медичному інституті.
• 1933–1936 — завідувач відділу експериментальної хірургії Інституту експериментальної біології та патології (нині — у складі Інституту фізіології НАН України).
• 1937–1955 — завідувач кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту.
• 1937–1941 — науковий керівник Київського науково-дослідного інституту переливання крові і невідкладної хірургії (нині — Інститут гематології та трансфузіології НАМН України).
• Від 1954 — голова правління Наукового хірургічного товариства УРСР.
• Від 1955 — завідувач кафедри факультетської хірургії Київського медичного інституту.

Участь у воєнних подіях

Учасник Другої світової війни.

Основні напрями наукової діяльності

• трансплантація тканин;
• лікування ранового сепсису;
• алергологія;
• теорія і практика наркозу;
• травматичний мозковий тиск;
• хірургічне лікування захворювань жовчних шляхів;
• хірургія печінки;
• хірургія шлунка.

Основні наукові праці

• О хирургическом лечении нефритов (1928);
• Методика денервації печінки у тварин (1936);
• Материалы к патогенезу и лечению синдромов мозгового давления травматического происхождения (1941);
• Операции на желчных путях и печени (1966);
• Непроходимость печеночно-желчного протока при желчнокаменной болезни (1970).
  Науковий внесок

Іван Миколайович Іщенко зробив вагомий внесок у розвиток військової та загальної хірургії в Україні. Його наукові дослідження заклали підґрунтя для розвитку трансплантології, удосконалення методів анестезіології, лікування септичних ускладнень і хірургії органів черевної порожнини. Значна частина його діяльності була пов’язана з розвитком вітчизняної хірургічної науки, медичної освіти та організації хірургічної допомоги.

Солнцев Олексій Михайлович (1921-2006) – вчений у галузі щелепно-лицевої хірургії, доктор медичних наук (1966), професор (1967).

Освіта

• 1950 — закінчив Київський медичний інститут.
  Професійна діяльність
• Асистент, доцент, професор кафедри щелепно-лицевої хірургії Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1964–1970 — декан хірургічного факультету Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1974–1990 — завідувач кафедри щелепно-лицевої хірургії Київського інституту удосконалення лікарів імені П. Л. Шупика.
• 1998–2003 — професор кафедри щелепно-лицевої хірургії та стоматології Української військово-медичної академії.

Основні напрями наукової діяльності

запальні захворювання щелепно-лицевої ділянки;
захворювання слинних залоз;
реконструктивна щелепно-лицева хірургія;
лікування кіст і пухлин щелепно-лицевої ділянки.
Основні наукові праці
Восстановительные операции в челюстно-лицевой области с применением хряща трупа (1960);
Остеомиелит челюстей (1970);
Хирургия слюнных желез (1979);
Кисты челюстно-лицевой области и шеи (1982);
Доброкачественные опухоли лица, челюстей и органов полости рта (1985);
Опухоли слюнных желез (1986);
Воспалительные заболевания челюстно-лицевой области (1989);
Одонтогенные воспалительные заболевания (1989);
Заболевания слюнных желез (1991);
Практическая геронто-стоматология и гериатрия (1993).
Науковий внесок

Праці Олексія Михайловича Солнцева стали вагомим внеском у розвиток щелепно-лицевої хірургії, зокрема у вивчення та лікування запальних захворювань щелепно-лицевої ділянки, патології слинних залоз, кіст і пухлин. Його наукові розробки та педагогічна діяльність сприяли підготовці висококваліфікованих фахівців і розвитку української стоматологічної та щелепно-лицевої хірургічної школи.

Караваєв Володимир Опанасович (1811–1892) – хірург, доктор медицини (1838), ординарний професор, один із засновників вітчизняної хірургії та офтальмології.

Освіта

1831 — закінчив медичний факультет Казанського університету.

Професійна діяльність

• 1831–1832 — ординатор військово-сухопутного госпіталю в Санкт-Петербурзі.
• 1832–1834 — позаштатний ординатор Маріїнської лікарні для бідних.
• 1834–1836 — удосконалювався з хірургії в клініках Німеччини.
• 1836–1838 — працював у хірургічній клініці Дерптського університету під керівництвом Миколи Пирогова.
• 1839–1840 — хірург Кронштадтського морського шпиталю.
• 1840–1841 — екстраординарний професор факультетської хірургічної клініки Університету св. Володимира.
• Від 1841 — ординарний професор факультетської хірургічної клініки Університету св. Володимира.
• Організатор і перший декан медичного факультету Університету св. Володимира.
• 1844 — організував першу в Російській імперії кафедру та клініку очних хвороб.
• Президент Товариства київських лікарів.
• Член Медичної ради, співзасновник Російського хірургічного товариства.
• Консультант із хірургії Київського військового шпиталю.
• Надавав безоплатну хірургічну допомогу в Олександрійській та Єврейській лікарнях Києва.

Основні напрями наукової діяльності

• травматичний флебіт;
• техніка ампутацій;
• ринопластика;
• хірургічне лікування косоокості;
• лікування катаракти;
• хірургія перикарда;
• офтальмологія;
• застосування ефірного наркозу та антисептики в хірургії.

Основні наукові й практичні здобутки

• Першим у світі виконав операцію шляхом проколу навколосерцевої сумки та розробив методику її проведення при випітних перикардитах.
• Один із перших в Україні виконував операції з видалення яєчників.
• Удосконалив і впровадив методику оперативного лікування катаракти.
• Розробив методики оперативного лікування «заячої губи» та косоокості.
• Удосконалив техніку ампутацій і пластичних операцій на носі.
• Одним із перших запровадив застосування ефірного наркозу та антисептиків у хірургічній практиці.

Науковий внесок

Володимир Опанасович Караваєв належить до найвидатніших представників української медичної науки XIX століття. Він був організатором медичної освіти в Києві, першим деканом медичного факультету Університету св. Володимира та засновником першої в Російській імперії кафедри очних хвороб. Його дослідження й практичні розробки у галузях загальної хірургії, офтальмології, пластичної хірургії та анестезіології суттєво вплинули на розвиток європейської медицини. Запропоновані ним новаторські оперативні методики та впровадження ефірного наркозу й антисептики стали важливими етапами становлення сучасної хірургії.