Попов Євген Олексійович (1899-1961)

Дата:
24.02.2024 день
2024-02-24T00:00:00+02:00
2024-02-25T00:00:00+02:00

Попов Євген Олексійович (1899-1961)Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии».

Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер – Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту.

Від 1932 р. – завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. – консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. – заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. – професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. – заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957).

Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів;

Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку.

Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).

Попов Євген Олексійович (1899-1961) психіатр, академік АМН СРСР (1957), доктор медичних наук (y 1940), професор (1933). Керівник клініки Українського психоневрологічного інституту (1932-41), завідувач кафедри психіатрії Харківського мед. інституту (1934-38, 1943-51) та Харківського інституту удосконалення лікарів (1938-41). Фізіологічно обгрунтував різноманітні клінічні особливості психічних захворювань. Сформулював нову теорію галюцинацій, запропонував оригінальну «біологічну» концепцію патогенезу шизофренії. Брав участь у формуванні другого випуску «Большой медицинской энциклопедии». Євген Олексійович народився в м. Путивлі (тепер - Сумська обл.) в родині службовця. Медичну освіту здобув у Харківському медичному інституті (1924). Навчвся в аспірантурі (1924-1927) та працював на посаді наукового співпрацівника (з 1927 р.) на науково-дослідній кафедрі психіатрії Харківського медичного інституту. Від 1932 р. - завідувач психіатричної клініки No 5 Bceукраїнської психоневрологічної академії; у 1934-1938 і 1943-1951 рр. - професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Харківського медичного інституту; одночасно працював в Українському інституті клінічної психіатрії та соціальної психогігієни на посадах ординатора, доцента (1930-1933), завідувача клініки (1932-1941); у 1929 р. удосконалювався з психіатрії в Німеччині; у 1940 р. захистив докторську дисертацію «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций»; у 1941-1943 рр. - консультант Ташкентської республіканської лікарні та евакошпиталів; з 1943 до 1951 р. - заступник директора з наукової роботи Харківського психоневрологічного інституту та завідувач психоневрологічної клініки (м.Харків); у 1951-1960 рр. - професор, завідувач кафедри психіатрії 1-го Московського медичного інституту; з 1960 р. - заступник директора з наукової частини Інституту психіатрії АМН СРСР; академік АМН СРСР (1957). Автор понад 130 наукових публікацій; наукові праці присвячені проблемі шизофренії, деліріозних станів, вивченню патофізіологічних основ і терапії неврозів; Попов довів, що галюциноїди є лише стадією в розвитку справжніх галюцинацій, в які вони можуть переходити. Запропонував фазногальмівну теорію галюцинації, відповідно до якої фізіологічною основою цих розладів сприйняття є зрівняльна і парадоксальна фази в корі головного мозку. Першим встановив, що тривале вимушене безсоння може викликати своєрідний психічний розлад з явищами делірію і галюцинозу; висвітлив патофізіологічні основи низку симптомів і показав можливість їх усунення за допомогою фармакологічних агентів, які стимулюють подразнювальний процес; основні публікації: «К вопросу об одной особенной форме экзогенного типа реакции» (1931), «Делирий и бессонница» (1934), «Материалы к клинике и патогенезу галлюцинаций» (1941), «Неврастения, астенические состояния и неврозы истощения» (1949), «Навязчивые состояния и психастения» (1949), «К проблеме патогенеза шизофрении» (1957), «О патофизиологической природе некоторых судорожных и родственных им явлений, наблюдаемых при «активной» терапии шизофрении» (1960).