Календар медицини

Ініціатива встановлення Всесвітнього дня профілактики остеопорозу належить Національному товариству остеопорозу Великобританії та ВООЗ. Відзначається він щорічно 20 жовтня, починаючи з 1999 р. Його метою є підвищення глобальної поінформованості суспільства щодо профілактики, діагностики та лікування остеопорозу і метаболічних захворювань кісток.

Остеопороз – це системне захворювання скелета, яке характеризується зменшенням маси кісток та порушенням мікроархітектури кісткової тканини, що призводить до підвищення їх крихкості та високого ризику переломів. Втрата кісткової тканини є нормальною частиною старіння, але у деяких людей вона відбувається раніше, ніж зазвичай.

Факторами ризику розвитку остеопорозу і перелому кісток є:

• часті переломи раніше;
• сімейний анамнез остеопорозу;
• вік старше 65 років;
• жіноча стать;
• індекс маси тіла 20 кг/м2 або маса тіла <57 кг;
• системний прийом глюкокортикоїдів понад 3 міс;
• гіподинамія, куріння, зловживання алкоголем;
• наявність деяких захворювань ендокринних (цукровий діабет 2-го типу), аутоімунних (целіакія), онкологічних, а також порушення всмоктування в кишечнику і порушення травлення, ревматоїдний артрит;
• належність до білої раси.

Кожна третя жінка старше 50 років і кожен п’ятий чоловік страждають остеопорозом. За даними ВООЗ остеопороз, як причина інвалідності та смертності хворих, займає четверте місце після захворювань серцево-судинної системи, онкологічної патології та цукрового діабету. Остеопороз може посилювати перебіг атеросклерозу і підвищувати ризик ускладнень. Через зниження мінеральної щільності кісткової тканини збільшується відкладення кальцію в коронарних артеріях. Одне з найбільш складних наслідків остеопорозу – перелом шийки стегна.

Для профілактики остеопорозу необхідно вести активний спосіб життя; відмовитись від шкідливих звичок, правильно харчуватись. Корисними будуть будь-які вправи з навантаженням, але особливо ходьба, біг, стрибки і танці. Натомість плавання не допоможе, оскільки у воді осьове навантаження на кістки практично відсутнє. Ефект фізичної терапії ґрунтується на тісному зв’язку працюючих м’язів з нервовою системою, кістками, обміном речовин, внутрішніми органами. Щодо їжі, то слід вживати продукти з високим вмістом кальцію, вітаміну D, магнію, фосфору, білка. Обов’язково слід відмовитись від куріння і зловживання алкоголем.

Цей день запроваджено Указом Президента України від 17 січня 2005 р. № 42/2005 з метою активізації діяльності із запобігання виникненню і поширенню захворювань на рак молочної залози та привернення уваги суспільства до цієї проблеми.

Рак молочної залози – найпоширеніше онкологічне захворювання серед жінок. За даними Національного канцер-реєстру, щорічно в Україні реєструють понад 16 тис нових випадків раку молочної залози, з них 24,5 % складають жінки репродуктивного віку. Але дана патологія може розвинутись не тільки у жінок (10 частина хворих – чоловіки).

Рак молочної залози виліковується за умови його виявлення на I стадії – у 95%, на II стадії – у 80%, на III стадії – у 50% жінок. Через те, що на ранніх стадіях (І-й і ІІ-й) він має безсимптомний перебіг і не завдає болю, а жінки не проходять регулярні щорічні огляди у лікаря, в кожної четвертої українки його діагностують уже на ІІІ–ІV стадії, коли ефективність лікування значно знижується.

Слід пам’ятати, що до групи ризику входять:

• ті, в кого мама, бабуся, сестра, тітка хворіли на рак грудей;
• жінки, що не вагітніли та не народжували дітей або перша вагітність була у 30 років і старше;
• особи, старші за 40 років;
• жінки, у яких менструації почались у віці до 12 років;
• жінки з пізньою менопаузою (після 55 років);
• жінки, які протягом тривалого часу приймають гормональні контрацептиви, зокрема
• ЗГТ при менопаузі;
• хворі на цукровий діабет, гіпертонічну хворобу;
• ті, хто має надмірну вагу та ожиріння;
• особи, які зловживають алкоголем та курять.

Симптоми, що дають підстави запідозрити рак молочної залози:

• прозорі або кров’янисті виділення з грудей;
• втягнення соска у зв’язку з проростанням пухлини у шкіру;
• зміна кольору або структури шкіри грудей (набряк, збільшення або зменшення розмірів);
• ущільнення або новоутворення у молочних залозах;
• ерозії, кірочки, лусочки, виразки в зоні соска, ареоли;
• збільшення пахвових або надключичних лімфовузлів.

Для запобігання раку молочної залози важливо дотримуватися здорового способу життя (відмовитись від куріння, алкоголю, регулярно займатися фізичною активністю і підтримувати нормальну масу тіла), а також вчасно проходити огляд лікаря.

В цей день проводять заходи, мета яких – інформувати населення щодо потреб в йоді та наслідків дефіциту цього мікроелементу для здоров’я людини.

Йод – необхідний елемент для нормального росту й розвитку тварин і людей. Якщо в організмі людини він у дефіциті, то щитоподібна залоза не виробляє в достатній кількості гормони тироксин та трийодтиронін, які беруть участь у розвитку та регуляції нервової, серцево-судинної, опорно-рухової та репродуктивної систем, а також травного тракту.

Добова потреба в йоді, залежить від віку і стану людини. Так для дітей віком 0-6 років вона складає 90 мкг; 6-12 років – 120 мкг; для жінок – 150-300 мкг (при вагітності, годуванні груддю – 250 мкг на день); для чоловіків – до 300 мкг.

Симптоми нестачі йоду в організмі проявляються:

• відчуттям постійної втоми, слабкості, депресії;
• збільшенням щитоподібної залози (зоб);
• затримкою росту та інтелектуального розвитку у дітей;
• зниженням розумової активності, погіршенням пам’яті, слуху у дорослих;
• порушенням обмінних процесів;
• загрозою переривання вагітності;
• неонатальним гіпотиреозом;
• раком щитоподібної залози;
• підвищенням рівня холестерину;
• порушенням роботи кишечнику;
• сухістю шкіри, втратою її еластичності, випадінням волосся;
• відчуттям холоду;
• різким зниженням чи підвищенням маси тіла;
• набряками.

До йододефіцитних захворювань відносяться: йододефіцитний гіпотиреоз, дифузний нетоксичний зоб, вузловий і багатовузловий еутиреоїдний зоб, функціональна автономія щитоподібної залози. На сьогоднішній день приблизно третина населення планети відчуває впливи дефіциту йоду. Близько 38 млн українців відчувають дефіцит йоду різного ступеню, а 382 тис. дітей щороку народжуються із ризиком розладів унаслідок йододефіциту. Ця проблема актуальна для всіх без винятку регіонів нашої країни. Дослідження показало, що більшість українців споживає лише 40–80 мкг йоду на добу.

Ледощук Борис Олександрович (1946) – український лікар-гігієніст, епідеміолог, доктор медичних наук, професор. Його наукова та практична діяльність пов’язана з вивченням медичних наслідків Чорнобильської катастрофи, розвитком радіаційної епідеміології, створенням інформаційних систем для моніторингу здоров’я населення та вдосконаленням організації охорони здоров’я.

Важливе місце в його професійній діяльності посідають дослідження впливу іонізуючого випромінювання на організм людини та розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.

Освіта та професійний шлях

У 1970 році Борис Олександрович закінчив Благовєщенський медичний інститут у Російській Федерації, де надалі працював до 1975 року. Після цього продовжив професійну діяльність в Інституті клінічної та експериментальної медицини Сибірського відділення Академії медичних наук СРСР у Новосибірську.

Повернувшись до України, працював у системі охорони здоров’я. У 1978–1986 роках обіймав лікарські посади, а в 1986–1988 роках був заступником начальника Головного управління лікувально-профілактичної допомоги дорослим Міністерства охорони здоров’я УРСР.

У 1988 році очолив лабораторію епідеміологічних ефектів професійного опромінення в установі, що згодом увійшла до структури Національного наукового центру радіаційної медицини НАМН України в Києві. З 2000 року керував лабораторією сполучених і комбінованих ефектів радіації, а з 2010 року — лабораторією медико-інформаційних технологій цього центру.

У 1994 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 2004 році отримав вчене звання професора.

Участь у подоланні медичних наслідків Чорнобильської катастрофи

Одним із головних напрямів діяльності Бориса Ледощука стало вивчення довгострокових медичних наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Він брав участь у ліквідації наслідків катастрофи та розробленні системи медичного спостереження за постраждалими. Особливе значення мала його робота над створенням Державного розподіленого реєстру осіб, які зазнали радіаційного впливу внаслідок аварії на ЧАЕС.

Такий реєстр був важливим інструментом систематизації медичних даних, спостереження за станом здоров’я постраждалих і проведення подальших епідеміологічних досліджень.

Наукові інтереси Бориса Олександровича охоплювали також оцінювання ризику розвитку лейкемії серед учасників аварійних робіт на ЧАЕС у різні періоди після катастрофи. Дослідження були спрямовані на виявлення закономірностей між радіаційним опроміненням і віддаленими наслідками для здоров’я.

Наукові дослідження та основні напрями роботи

Наукова діяльність Бориса Ледощука поєднує радіаційну гігієну, епідеміологію, соціальну медицину та медичну інформатику.

Основними напрямами його досліджень є:

• Радіаційна епідеміологія. Вивчення віддалених наслідків впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я людини.
• Епідеміологічний моніторинг. Розроблення систем спостереження за станом здоров’я людей, які зазнали радіаційного впливу.
• Професійне здоров’я. Дослідження стану здоров’я працівників атомної енергетики та промисловості.
• Медичні інформаційні системи. Створення підходів до накопичення, систематизації й аналізу медичної інформації.
• Соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Удосконалення управління медичною допомогою та використання епідеміологічних даних для планування профілактичних заходів.

Окрему увагу вчений приділяв поєднаній дії радіації та інших несприятливих чинників, а також можливостям використання інформаційних технологій для оцінювання ризиків і планування медичного спостереження.

Діяльність у сфері управління охороною здоров’я

Борис Олександрович мав значний досвід організаційної роботи. У 1995–2000 роках він очолював медико-санітарне управління департаменту атомної енергетики Міністерства енергетики України. На цій посаді займався питаннями медичного забезпечення працівників атомної енергетики та промисловості.

У 2002–2004 роках працював професором кафедри радіології Київської медичної академії післядипломної освіти.

У 2003–2010 роках очолював кафедру соціальної гігієни й організації охорони здоров’я з підвищенням кваліфікації керівних кадрів охорони здоров’я Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

За час його керівництва кафедрою було посилено наукову та навчальну роботу, розширено склад викладачів і підготовлено нові наукові дослідження. За даними університету, у цей період було захищено дві докторські та три кандидатські дисертації, опубліковано близько 100 наукових статей і чотири монографії, зокрема з доказової медицини та клінічної епідеміології.

Основні наукові праці

Науковий доробок Бориса Олександровича Ледощука охоплює радіаційну епідеміологію, медичну інформатику, доказову медицину й організацію охорони здоров’я.

Серед його відомих праць:

«Государственный Распределенный регистр лиц, подвергшихся радиационному воздействию в результате аварии на Чернобыльской АЭС» (1991) — праця, присвячена створенню системи обліку та медичного спостереження за постраждалими внаслідок Чорнобильської катастрофи.

«Доказова медицина» (2009) — навчальне видання, присвячене принципам використання наукових доказів у медичній практиці.

«Клінічна епідеміологія — наукова основа доказової медицини» (2010) — праця про значення епідеміологічних методів для оцінювання ефективності медичних втручань і прийняття клінічних рішень.

«Чернобыльские события: долгий путь к истине» (2012) — публікація, присвячена осмисленню подій Чорнобильської катастрофи та їхніх наслідків.

«Концепція створення та розвитку інформаційної системи в Національному науковому центрі радіаційної медицини НАМН України на період з 2012 до 2020 року» (2013) — робота з питань розвитку медичних інформаційних технологій.

Борис Олександрович також є співавтором розділу в книзі «Чернобыльская катастрофа» (1995), присвяченій медичним та іншим наслідкам аварії на Чорнобильській АЕС.

Внесок у розвиток української медицини

Наукова й організаційна діяльність Бориса Олександровича Ледощука поєднує дослідження впливу радіації на здоров’я людини з практичними завданнями охорони здоров’я.

Його робота над створенням реєстру постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, розвитком епідеміологічного моніторингу та впровадженням медичних інформаційних систем стала важливою частиною формування наукових підходів до довгострокового спостереження за здоров’ям населення.

Досвід ученого в радіаційній епідеміології, соціальній медицині та організації охорони здоров’я відображає значення міждисциплінарних досліджень для профілактики захворювань і вдосконалення системи медичної допомоги.

М’ясніков Віктор Георгійович (1936 — 2016) — український лікар-фтизіатр, пульмонолог, доктор медичних наук, професор, організатор медичної освіти та один із фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток української фтизіатрії. Його наукова діяльність була присвячена вдосконаленню лікування туберкульозу, дослідженню особливостей перебігу захворювання в пацієнтів старшого віку та вивченню впливу супутніх патологій на ефективність протитуберкульозної терапії.

Освіта та професійний шлях

Віктор Георгійович народився 24 листопада 1936 року в місті Лепель, нині Вітебської області Білорусі. У 1960 році закінчив Київський медичний інститут, після чого працював лікарем.

У 1965–1969 роках його професійна діяльність була пов’язана з Київським науково-дослідним інститутом туберкульозу і грудної хірургії, нині — Інститутом фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського НАМН України.

З 1969 року працював у системі післядипломної медичної освіти в Києві, де поєднував наукові дослідження з викладацькою та організаційною діяльністю.

У 1987–1991 роках обіймав посаду проректора з наукової роботи, а в 1992–2006 роках — проректора з навчальної роботи Національної медичної академії післядипломної освіти. Водночас у 1989–2014 роках очолював кафедру туберкульозу.

У 1988 році здобув науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1989 році отримав вчене звання професора.

Основні напрями наукової діяльності

Наукові дослідження Віктора М’яснікова охоплювали фтизіатрію, пульмонологію, клінічну біохімію, ендокринологію та геріатрію. Особливу увагу він приділяв проблемам лікування туберкульозу в пацієнтів похилого й старечого віку, а також особливостям перебігу захворювання за наявності супутніх патологій.

Основними напрямами його наукової роботи були:

• Клінічна фтизіатрія. Удосконалення підходів до діагностики та лікування туберкульозу.
• Туберкульоз у пацієнтів старшого віку. Дослідження особливостей перебігу хвороби та підвищення ефективності лікування в літніх людей.
• Супутні захворювання. Вивчення порушень обміну речовин у хворих на туберкульоз із патологіями серцево-судинної та ендокринної систем.
• Патогенетична терапія. Дослідження можливостей комплексного лікування з урахуванням механізмів розвитку захворювання та супутніх порушень.
• Пульмонологія. Розвиток наукових підходів до вивчення захворювань органів дихання та вдосконалення методів їх діагностики.

Наукова діяльність професора М’яснікова була спрямована на індивідуалізацію лікування туберкульозу з урахуванням віку пацієнта, супутніх захворювань і особливостей реакції організму на протитуберкульозні препарати.

Педагогічна та організаційна діяльність

Важливим напрямом роботи Віктора Георгійовича була підготовка лікарів-фтизіатрів і розвиток післядипломної медичної освіти. Як завідувач кафедри та проректор він брав участь у вдосконаленні навчального процесу, організації наукових досліджень і підвищенні кваліфікації медичних працівників.

У період його керівництва кафедрою проводилися дослідження особливостей перебігу й лікування туберкульозу легень за наявності супутніх захворювань серцево-судинної та ендокринної систем, а також хронічних неспецифічних захворювань легень.

Віктор М’ясніков також був головним редактором наукового журналу «Медичний всесвіт» із 2002 року. На цій посаді він сприяв поширенню наукових результатів і розвитку професійної комунікації серед медиків.

Основні наукові праці

Віктор Георгійович М’ясніков є співавтором наукових праць, підручників і навчальних посібників, присвячених туберкульозу, епідеміології, пульмонології та лікуванню захворювань органів дихання.

Серед його відомих праць:

«Этиопатогенетическая терапия больных туберкулезом пожилого и старческого возраста» (1982) — дослідження підходів до комплексного лікування туберкульозу в пацієнтів старшого віку.

«Епідеміологія» (1988) — навчальне видання з питань епідеміології.

«Фтизіатрія» (1996) — праця, присвячена діагностиці, лікуванню та профілактиці туберкульозу.

«Лікування туберкульозу» (1996) — видання з питань терапії туберкульозної інфекції.

«Ендоскопія легенів» (2007) — навчальний посібник із методів ендоскопічного дослідження органів дихання.

«Протитуберкульозна імунізація в Україні в умовах епідемії туберкульозу» (2009) — наукова праця, присвячена питанням протитуберкульозної імунопрофілактики.

Ці роботи стали частиною навчальної та наукової літератури, що використовувалася для підготовки медичних фахівців і вдосконалення професійних знань у галузі фтизіатрії.

Внесок у розвиток української фтизіатрії

Віктор Георгійович М’ясніков належить до покоління українських медиків, які поєднували клінічну практику, наукові дослідження, викладання та управління медичною освітою.

Його багаторічна діяльність сприяла розвитку фтизіатрії та пульмонології, поглибленню знань про особливості перебігу туберкульозу за наявності супутніх захворювань і вдосконаленню підготовки лікарів.

Наукова й педагогічна спадщина професора Віктора М’яснікова зберігає значення для історії української медичної науки та розвитку післядипломної освіти лікарів.